ПРИВИД ІНКВІЗИЦІЇ З ПРОФІЛЕМ ДИКУНСТВА

Грузинсько-російське протистояння — яскравий тому приклад. Справді, важко знайти бодай тінь нормальної людської логіки в діях офіційних властей РФ, ладних помститися за арешт чотирьох російських офіцерів цілій нації та її представникам у будь-якій точці земної кулі. Бо істинна причина — зовсім не у викритті шпигунства. На пам’яті людей старшого покоління — безліч випадків, коли одна країна оголошувала персонами non grata громадян іншої за те, що ті займалися розвідницькою протиправною діяльністю на «чужій» території. І ніхто при цьому жодного разу навіть уві сні не збирався «ставати на стежку війни», оголошувати всенаціональну загальну мобілізацію «під ружжо» і йти на «ви».
У практиці міждержавних стосунків здавна побутує так звана фігура умовчання на тему шпигунства. Іншими словами, усі знають (і до пори, до часу не здіймають галасу) про присутність у тій чи іншій країні іноземних резидентів. Так, можна із стовідсотковою певністю сказати, що сьогодні в Україні діє розвідка не одного десятка країн світу. Найчастіше — під прикриттям дипломатичної служби чи якоїсь військової місії. І майте певність — Україна відповідає адекватно. Проте це аж ніяк не дає підстав для роздмухування та ескалації конфлікту міждержавного масштабу. Та все ж існують винятки з кожного правила: це коли фактами викриття «шпигунського кубла» бажають завуалювати значно глибші причини протистояння між країнами-анагоністами.
Ось і в даному разі Москва та Тбілісі посварилися не через спійманих на гарячому російських військовиків. Суть конфлікту зовсім в іншому: Кремль робить чимраз відвертіші, неприхованіші спроби затримати свій політичний вплив на всьому пострадянському просторі. З кожним тижнем і місяцем стає все очевиднішим розуміння того, що Росія боїться не НАТО на своїх кордонах, а втрати диктатури власної волі на теренах колишніх республік колишнього СРСР. А найбільшим «неподобством» грузинського керівництва саме і є його рішуче спроба раз і назавжди позбутися над собою такої диктатури Москви. І тоді знаходиться безліч причин, аби «поставить на место слишком зарвавшегося мальчика».
Схеми втілення в життя «благородного гніву» «старшого брата» відомі: торгівельний пресинг, економічні санкції, демонстрування м’язів у вигляді бряжчанння зброєю, створення відповідної думки світової спільноти.
Грузія — не перша й не остання незалежна країна, в якій Росія шукає й захищає власні національні інтереси на шкоду інтересам аборигенної сторони. Згадаймо бодай недавні м’ясні, молочні, цукрові та інші війни, розв’язані проти нас нашим північним сусідом. І, звісно ж, не йде з думки трагічна доля чеченського народу, фактично розтоптаного чоботом російської вояччини.
Як бачимо, геополітичні інтереси ще зовсім недавно могутньої метрополії увіч розходяться з такими поняттями, як порядність, толерантність і повага, норми міжнародного співжиття, зрештою — як гуманізм, про який так полюбляють розводитися політики й дипломати. Але на прикладі найсвіжішої грузинсько-російської конфронтації увіч видно, що у забезпеченні своїх інтересів кремлівська влада готова вийти на «якісно новий» рівень. Тобто — вона не зупиниться ні перед чим. А для цього потрібно створити відповідну атмосферу, суспільне тло сприйняття кроків офіційної влади, що не зупиниться ні перед чим.
Маємо визнати, що тут від Кремля зовсім не вимагається якоїсь особливо напруженої роботи, бо суспільна свідомість громадян неозорої Російської Федерації навіть через півтора десятка років по крахові радянської імперії практично не зазнала змін. Там стабільно панують «старшобратсько»-шовіністичні настрої, і це не тільки розв’язує руки кремлівській владі у взаєминах із колишніми сателітами, а й заохочує її до кроків, які в очах цивілізованого світу розцінюються як вияви середньовікового дикунства.
В одному з недавніх прямоефірних виходів програми телемісіонера Савіка Шустера «Свобода слова» перед очима глядачів постав одіозний «борец за права русского народа» Костянтин Затулін, якому заборонено не тільки перебувати на території України, а й переступати її державний кордон. Під казуїстичним прикриттям участі в інспірованому ним самим судовому процесі один з найбільших недругів України таки прибув до Києва — і тут же був запрошений до студії телеканалу ІСТV ну ду-у-же вже великим шанувальником свободи слова! Гаспадін Затулін поводив себе не просто по-хамськи (не всім же вдалося виплекати в собі внутрішню культуру й почуття такту, і на те немає ради!), а по-імперськи нахабно й брутально. Навіть зовні завжди стриманий пан Шустер прохопився (мимохіть, зопалу, не задумуючись?) реплікою убік московського «гостя»: «Для вас все народы — малые…» Великодержавна пиха Затуліна виправдовувала все, чим офіційна Росія вищирилася на «некеровану» з берегів Москви-ріки Грузію. Проте навіть цей політик із душею та мисленням шуліки змушений був засудити факти недопущення дітей грузинської національності до занять у московських школах.
Гаразд, засудив. То й що — хіба проблему знято? Хіба гидотну бацилу ксенофобії вже витруєно з масової свідомості найширших російських мас? Господін Затулін і словом не прохопився про те, чому та бацила нетерпимості до всіх інородців досі преспокійно почувається на теренах від Калінінграда до Курильських островів. А що це саме так і ніяк не інакше, свідчить найнеспростовніша у світі річ — факти. Наприклад — у тій же телепрограмі «Свобода слова» від 6 жовтня одна журналістка повідала, як на вході до Ізмайловського ринку в Москві її подругу, з виду схожу на грузинку, грубо перепинив міліціонер, супроводжуючи застосування чоловічої сили лайкою: «А ты, кавказская сука, куда прешь?!»
Припустімо, що доблесному захисникові правопорядку зіркопогонне начальство не віддавало наказу затримувати «лиц кавказской национальности» (в чому намагався переконати телеглядачів господін Затулін і у що важко повірити). В такому разі звідки в того міліціонера стільки ненависті до представниці народу, який іще п’ятнадцять літ тому звався братнім? Чи, може, він, той гордий народ, у Москві тільки звався братнім, а насправді на нього ЗАВЖДИ дивились як на нижчу расу? І не тільки на нього, а на ВСІХ, хто не належить до «великого русского народа»?
Або чому, з якої речі, з чиєї дикунської ініціативи для дітей батьків-грузинів, які здавна живуть і прописані в російських містах, раптом зачинилися двері до «рідної школи» (хоча про справді рідну їм — грузинську школу за мовою навчання й духом — російська влада досі не подбала й уже ніколи не подбає)? Такі «ініціативи» з нічого не беруться; на якомусь благодатному ґрунті вони живуть і махрово розцвітають, даючи ваговиті плоди дикунської на початку ХХІ століття ксенофобії.
«Умом Россию не понять»… Вся біда якраз у тому, що ця думка, поетично сформульовано й висловлена класиком вишуканої словесності, стала духовним кодом життя й поведінки цілої нації, своєрідною індульгенцією для багатьох поколінь нащадків мордовських племен, прилучуваних (проте остаточно так і не прилучених!) до світоча освіти, науки, культури й духовності кращими умами й талантами України-Руси. Однак це ще не вся біда: вся вона в тому, що «загадочная русская душа» ніколи й не намагалася саму себе «понять», дошукатися власної глибинної суті, самовдосконалитися й дорівнятися до цивілізованого світу. Кажуть: Росії ніколи не щастило на царів (і монархів, і вождів-генсеків). А з якої речі мало щастити? Звідки б там узялися царі позитивні? З величезної маси тих, хто не годен ні «понять», ні усвідомити власне «непонимание», нічого путнього (утім, чому нічого: а Путін?!) не могло й народитися.
Отож, вдаючись до їхнього ж фольклору, «на зеркало неча пенять, коли рожа кривая». То чим же тоді (якщо «ум» заперечується як інструмент заздалегідь непридатний) можна ту Росію «понять»? І як, на засадах якого глузду, вибудовувати «дружні міждержавні стосунки» з нею? На ці запитання треба неодмінно шукати відповідей не тільки народові Сакартвело, а й нам, сущим на обох Дніпрових берегах. Звісно, якщо ми справді прагнемо утвердити нашу державність, волю будувати власний дім на власній землі не за чужими архітектурними проектами, національні пріоритети внутрішньої та — найголовніше! — зовнішньої політики, а не бовтатися поміж європейським вибором і азійщиною — між цінностями цивілізованого світу й привидом середньовічної інквізиції, що сьогодні влаштовує полювання на відьом за національною ознакою.
На щастя, світ сьогодні вже далеко не той, який був іще два десятки літ тому. Тож просто неймовірним видається сценарій, у руслі якого Росія змогла б силоміць поставити Грузію на коліна. Грузія вистоїть — хоч би на які жертви їй довелося піти. Але тим самим вона добряче утре носа нерішучій у стосунках з Москвою, помисливій, вайлуватій, позбавленій почуття національної гордості Україні. У цьому контексті просто смішними видаються намагання офіційного Києва стати миротворцем-посередником у грузинсько-російському конфлікті: для такої поважної місії потрібно мати, окрім самороздмухуваного апломбу, ще й міжнародний авторитет та відповідну «вагову категорію» у світовому табелі про ранги. Чи має все те Україна? Запитання, згодьмося, риторичне.
А раз так, то ми приречені жити в тіні північного привида зовсім не святої інквізиції. Доки не насмілимося, за прикладом Ічкерії чи Грузії, кинути йому рішучий доленосний виклик. То чи насмілимося? І коли?..
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ