А терміни були великі: 10, 15, 25 років неволі, і працювали на півночі в каторжних умовах. Прийняли постанову зарахувати 3 роки за рік відбуття покарань. Стаж то великий, а на пенсію не впливає. В таборах примушували працювати, виконувати тяжкі норми виробітку, щоб вижити. Хто до 1947 року був засуджений на каторжні роботи терміном на 15, 20 років, то їм по режиму був встановлений 12-годинний робочий день без вихідних. Каторжанам не дозволялось працювати на легкій роботі (на кухні, їдальні, бути бригадирами тощо). Вся обслуга була із зеків, засуджених до 10 років. Каторжанам — тільки кирка та лопата.
Каторжани носили номери, нашиті на одежі: на шапці, на робах вище коліна і на плечах. Каторга слово татарське, що означає працю до окостеніння, до загину. На Далекій Півночі, у Воркуті на будівництві шахт та й в самих шахтах були тяжкі умови праці, де існували високі норми і за виконання цих норм харчували.
То були так звані котли. Починались з штрафних 350 г хліба і кварти води на добу тим, хто відмовлявся від роботи. А там були котли 1,2,3,4,5,6. За виконання норми ставили відповідний котел. П’ятий і шостий котли були шахтарськими, більше давали хліба на них, гарячу їжу (баланду) давали два рази на добу. В шахті потрібна сила, щоб довбати вугілля. Заборона листування взагалі. Три роки я не бачив ні паперу, ні олівця не тримав в руках.
Цей указ був введений 19.04.1943 року, коли «визволителі» прийшли на землі України. До цього часу найвищий термін покарання був 10 років, або розстріл. І тут знадобився такий указ, бо треба було розстріляти силу-силенну народу.
Був привід: не розстріляємо, а замучимо, що будеш «тонкий, звонкий и прозрачний», що витиснемо з тебе всі соки — і сам помреш. І тих дистрофіків списували з шахти, а нові жертви — молодих хлопців — пхали в шахту. Шахта працювала цілодобово, без вихідних і празників — Союзу потрібне було вугілля, вся промисловість працювала на вугіллі.
На вагонах, що відправляли на Ленінград, можна було побачити транспаранти з написом: «Трудящим Ленінграда — от комсомольцев Воркуты». Навіть таке треба було вигадати і брехати.
Ось так коротко, як заробляли стаж молоді хлопці з України, що їх молодість, найкращі роки життя зів’яли за ґратами в смердючих совєцьких тюрмах, за колючим дротом, в жахливих сталінських гулагах.
Такий хресний шлях від Сяну до Магадану, встелений українськими кістками, политий рясним потом і кров’ю мільйонів українців, за те, що вони любили Україну і боролися за її волю. А тепер вже мало недостріляних на рідній землі, недокатованих в совєцьких тюрмах, недомучених в гулагах, не визнаних в своїй державі борцями за її незалежність. Згорблені бідами і роками, бачимо старечими очима, як над Україною майорить синьо-жовтий прапор з тризубом Володимира, здійснилася мрія багатьох поколінь, які боролися і вмирали за Україну. Радіємо і віримо, що історія доведе «чия правда, чия кривда і чиї ми діти».
А висновок, як бачите, такий — великий стаж (62 роки), а пенсія скромна чи навіть мізерна.
Петро СЕРЕДА,
воркутинський каторжанин
м. Тернопіль