ЧИ ПІДПИСУВАВ СТЕПАН БАНДЕРА ПАКТ МОЛОТОВА-РІББЕНТРОПА?

Здається, що українське суспільство вже визріло до нового, нестереотипного погляду на проблему Української Повстанської армії. Принаймні, про це свідчать останні дискусії.

Один із таких стереотипів полягає в тому, що вояки УПА нібито потребують зрівняння у правах з вояками Радянської армії.
Однак, Радянська армія лише в частині своїх дій боролася за Україну. Це мало місце тоді, коли вона протистояла фашизму, який намагався знищити цілі народи.  В іншій частині своїх дій Радянська армія захищала режим Сталіна, сприяла встановленню дикунських тоталітарних порядків в Україні та інших державах Європи, своїми завоюваннями допомагала вбивству народів, в тому числі й українського.
Причому вояки Червоної армії у більшості своїй не здогадувалися, що поряд з позитивною місією несли не менш негативну. Тому дуже часто дивувалися ставленню до себе з боку населення Чехії, Угорщини чи тієї ж Західної України.
На противагу цьому УПА боролася за незалежну Україну, в якій ми всі сьогодні живемо.
Закиди комуністів щодо співпраці з німцями смішні вже тим, що лунають саме з їхнього боку. Адже саме СРСР підписав з фашиською Німеччиною угоду про дружбу.
Саме Москва підписала таємний пакт Молотова-Ріббентропа про розподіл Європи. Саме за угодою Сталіна з Гітлером та фашистською Німеччиною на Західній Україні з’явилася радянська влада й війська НКВС.
Саме СРСР разом з Німеччиною, виконуючи цей пакт, напав на Польщу, аж до червня 1941 року надавав фашистській Німеччині технічну допомогу та провів спільний радянсько-фашистський парад у Бресті.
Звинувачення у співпраці з німцями не можуть пояснити, чому в Києві є вулиця, названа ім’ям оунівки Олени Теліги.  Її разом з тисячею керівників ОУН на Східній Україні було розстріляно в Бабиному Яру, а велика кількість оунівців сиділи в німецьких концтаборах та згинули там. У самого Степана Бандери в концентраційному таборі загинув брат.
Фашистам не потрібна була незалежна Україна. Їм були потрібні землі на Сході. Очевидно, що УПА мала свою власну мету, незалежну від німців, і наближала її всіма наявними силами. Мета ця — незалежна Україна.
Звинувачення на адресу УПА в злочинах проти мирного населення має принципову недоречність.
Чомусь про ці «злочини» не пам’ятає саме населення Західної України і практично одностайно вважає УПА героями. Натомість, населення дуже добре пам’ятає про злочини проти мирного населення з боку тих, з ким УПА боролася.
Цю недоречність досі не здатна пояснити жодна пропаганда.
Крім того, героїзм передбачає свідомий вибір. За таких умов з вояками УПА можуть зрівнятися хіба що добровольці Радянської армії на противагу тим, кого мобілізували. Адже в УПА нікого не мобілізовували — тримати когось насильно в підпільній армії практично неможливо.
Однак і таке зрівняння не зовсім справедливе. Адже значно легше воювати, знаючи, що за твоїми плечима одна з наймогутніших і найбільших країн світу, і зовсім інше — мати за плечима лише свою ідею та розуміння, що твоя справа майже напевно не виграє за часу твого життя.
Напевно, чимало українських радянських ветеранів, якби знали те, що відомо сьогодні, були б на боці УПА.
Тому мова має йти не про зрівняння воїнів УПА в правах з радянськими вояками, а про особливий статус вояків УПА.
Можливо, лише за матеріальними пільгами статус має бути однаковим із воїнами Радянської армії. Особливий статус потрібен не лише самим воякам УПА, а й наступним поколінням, які мають знати, що є добре, і що — ні.
Через УПА український народ виявив свою дивовижну силу духу. Він сам протистояв десятиліттями чи не наймогутнішій країні світу. І це в той час, коли боролася лише частина українців, а інші народи СРСР і Європи, починаючи від східних німців і закінчуючи чехами й угорцями, не наважувалися на найменший опір.
Ненавидять лише того, кого бояться. Саме тавро «бандерівець», яке україноненависники ліплять до місця і не до місця, часом ледь не до кожного українця, свідчить, що так, як силу українського повстання, «совки» ненавиділи й боялися мало кого. І правильно робили. Адже, зрештою, саме відроджена Україна зруйнувала імперію. Тому заклики вітчизняного політикуму до подальшого «детального вивчення» питання історії УПА є лицемірними. 15 років незалежності було цілком достатньо для такого вивчення. Радянські вояки завжди користувалися шаною.
Отже, воїнам УПА слід спішити дати можливість скористатися шаною тієї держави, за яку вони боролися, хоча б на схилі життя.
Природно, рішення щодо УПА не сподо
бається Наталі Вітренко з компанією. Однак, це не має бути перешкодою.
Цій компанії не подобається саме існування незалежної України. Але це не означає, що нашій Вітчизні не треба жити. Необхідно позбуватися ілюзій про можливість примирення з тими, хто відмовляє в праві на існування Україні й українському народові.
Треба чесно зізнатися, що в країні живе певна кількість людей (на щастя, не так багато), які вважають, що єдиною помилкою СРСР у політиці щодо українського народу було те, що не було вбито ще додатковий десяток-другий мільйонів українців, щоб Україна вже ніколи знову не піднялася. Українофобські кадри імперії, розставлені свого часу по економічно й політично вигідних позиціях, досі мають дуже значний вплив в Україні.
Рівень нелояльності окремих громадян до України відверто дивує.
Під час позаминулорічної президентської виборчої кампанії один донецький хлопчина казав, що якби його бабця взнала, що він знає українську, вона лаяла б його останніми словами: «А якби взнала, що говорю, то вбила б». Слабкий оптимізм вселила його обіцянка все одно вчити українську, «бо прикольно».
Чимало приїжджих не приростуть до України вже ніколи. Однак для багатьох інших Україна стала доброю землею, де кожен білорус і кожен бурят, і навіть колишній зек можуть стати прем’єр-міністром — значно добрішою за землі, звідки вони походять.
Може, їхні онуки розумітимуть — всі, хто був за свободу цієї доброї землі, заслуговують на пошану.

Олександр ПАЛІЙ,
 історик