Після обшуку Михайла Донця арештували. Коли і де його розстріляли — невідомо. І ось минає 65 років від цієї трагічної події, коли загинув один із найяскравіших, найталановитіших солістів Київської опери. Його життя і творчість привернули увагу дослідників, серед яких був і відомий свого часу музичний критик Михайло Стефанович. З його невеличкої книжки довідуємося, як хлопець із простої робітничої сім’ї тільки завдяки своїй цілеспрямованості й таланту зумів стати знаменитим басом, що не поступався Ф. Шаляпіну.
…На тихій Московській вулиці старого Києва наприкінці ХІХ століття в маленькому будиночку біля заводу «Арсенал» жила родина Донців. Батько працював креслярем на цьому заводі, був дуже музикальний, гарно співав дуетом зі своєю дружиною. Сім’я була велика: п’ятеро дочок і двоє синів. Коли Ірина Іванівна, мати, захворіла на туберкульоз, Іван Донець почав із горя пити, діти з усіх сил допомагали неньці, але вона танула на очах. У 8 років Михайлика віддали до церковно-парафіяльні школи, вчився він добре, але бешкетував. На уроках співів учитель звернув увагу на дзвінкий дискант хлопця і повів його до відомого в Києві регента, чудового музиканта Олексія Грінченка. Той послухав Михайла, оцінив його винятковий слух, музичну пам’ять, голос і прийняв до церковного хору. Дуже рано хлопчина познайомився з оперним театром, бо там Грінченко працював хормейстером дитячого колективу, тож відбирав сюди найголосистіших і найздібніших учнів. Через багато років Донець говорив, що, по суті, він уперше познаймився із театром саме зі сцени, а не як глядач.
Коли Михайлові минуло 10 років, померла мати, через три роки батько. Діти осиротіли. Адміністрація «Арсеналу» допомогла влаштувати хлопця до військово-фельдшерської школи. Утримання тут було на державні кошти, а курс навчання — чотири роки. До речі, з Донцем учився майбутній пролетарський поет Дем’ян Бєдний, справжнє прізвище якого Юхим Придворов, його «опуси» гриміли по всій «странє Совєтов».
В училищі Донець захопився театром, навіть виконував там жіночі ролі (бо ж усі учні — хлопці), малював декорації, робив бутафорію. Голос його почав «ламатися», тож довелося залишити спів у хорі, зате найкращі ролі у виставах припадали йому. Якраз наприкінці його навчання у школі поставили «Бедность не порок» О. Островського. Роль Любима Торцова доручили М. Донцеві. Зібралося все начальство школи й госпіталю, ще й запросили відомого режисера й актора М. Соловцова, який очолював російський драматичний театр у Києві. Звичайно, це була любительська учнівська вистава, однак Соловцова зацікавив 16-річний Л. Донцов, його темперамент, щирість і правдивість поведінки. Він пройшов за куліси і порадив Михайлові вчитися драматичному мистецтву.
Йшов 1900 рік. Донця зарахували до військового госпіталю фельдшером, йому минуло 17 літ. Платня була мізерна, але Михайло цим не переймався — ввечері він летів до театру Бергоньє (нині російський театр імені Л. Українки). Там грали його кумири — М. Заньковецька, М. Кропивницький, брати Тобілевичі. Білетери, з якими він познайомився, пускали його на гальорку, і він безліч разів передивлявся «Ой, не ходи, Грицю», «Наймичку, «Мартина Борулю», «Хазяїна».
У ті роки М. Соловцов вів класи драматичного мистецтва в Київській музично-драматичній школі М. Лесневич-Носової. Якось Михайло наважився прийти до нього. Соловцов його впізнав і, розуміючи, що у хлопця статки мізерні, запропонував учити безплатно. Саме Соловцову Михайло був зобов’язаний своєю чудовою дикцією, якою він славився вже оперним співаком. На жаль, ці заняття тривали всього рік, на початку 1902 року Соловцов помер.
Але Донцю пощастило ось у чому: після мутації голосу в нього сформувався прекрасний баритональний бас, отож відновилися співи в церковному хорі Грінченка. Доводилося йому співати й на 20-градусному морозі на вулиці, заміняти регента, проводити репетиції. Донець вирішив знайти педагога, який би поставив йому голос. Заняття у відомих співачок К. Массіні, О. Сантагано-Горчакової виявилися для нього невдалими, потрібен був викладач-педагог. Ним став артист Київської опери М. Бочаров, прекрасний баритон, якого запросили викладати до школи Тутковського. До свого нового учня він поставився як до товариша і зумів зацікавити його заняттями. Михайло почав мріяти про оперну кар’єру. Захоплення співом у нього було таке, що навіть на службі він цілими днями виконував арпеджіо, народні пісні, арії. З гумором, що був йому притаманний, Донець потім розповідав, як одного разу до нього ввірвався хворий капітан і хрипким голосом просичав: «Фельдшере! Своїми співами ви заженете мене в могилу. Помовчіть хоча б хвилинку».
На цей час Донець виступає в різних аматорських виставах. Восени 1906 року закінчилася нарешті шестирічна служба його у шпиталі, і він подав у відставку. Тим часом його вчитель співак М. Бочаров переїхав до Москви і став працювати в оперному театрі С. Зиміна. Він розповів про свого учня і переконав дирекцію викликати його на проби. Вперше Донець покидає Київ і з хвилюванням переступає поріг московського театру. Але проба пройшла успішно і Зимін підписав із ним контракт на три роки, починаючи з сезону 1907-1908 років.
Спочатку Михайло почувався в Москві дуже самотнім, адже крім Бочарова, він нікого не знав. Молоді артисти проходили в театрі сувору школу, їм доручали невеличкі партії, вимагали уважного ставлення до них. Донець розумів, що це лише сходинки до великої кар’єри, тож дуже сумлінно вчив їх, і був зайнятий досить часто: за сезон він виконав 19 партій у різних операх, щоправда, невеличких за обсягом.
«Перші дні перебування у Зиміна, — писав потім Михайло Іванович, — переконали мене в тому, що я фактично неук і що моя сценічна та музична підготовка були недостатніми для створення художніх образів». Донець склав собі план самоосвіти, самовдосконалення і виконував його неухильно. Крім занять із концертмейстером, він брав приватні уроки у педагогів, захоплювався мистецтвом пластики, гриму. Згадуючи свою роботу в опері Зиміна, Донець казав: «Я вперше почав усвідомлювати справжнє завдання мистецтва під художньою егідою П. Оленіна, головного режисера, який допоміг мені виховати художній смак». Протягом другого сезону Михайло Іанович продовжував співати маленькі партії, але вони вже були виконані як високохудожні мініатюри. Йому почали доручати такі партії як Пімена в «Борисі Годунові» М. Мусоргського, графа Сен-Брі в «Гугенотах» Дж. Мейєрбера, князя Гудала в «Демоні» А. Рубінштейна. «На той час це був середнього зросту худорлявий молодик із приємним обличчям і великими виразними очима. Коли він починав говорити, то співрозмовника дивувала невідповідність скромної зовнішності з густим, сильним, басовим звуком розмовного голосу, — згадував про Донця професор Московської консерваторії М. Багриновський. — Займатися з ним було утіхою, він був дуже музикальний, темпераментний, швидко все сприймав».
Після трьох років праці в театрі з Донцем поновили контракт на вигідних матеріальних умовах, серед акторів у нього з’явилося чимало друзів. Сам він відзначався невичерпним, характерним для українця гумором і був першокласним оповідачем. Нерідко в перерві між репетиціями можна було спостерігати, як група артистів із інтересом слухала розповідь Михайла Івановича про його фельдшерську практику, любительські вистави.
Через деякий час Донець завів знайомство серед членів українського земляцтва в Москві і разом із відомим професором Ф. Коршем, автором автором багатьох праць про Т. Шевченка, а також славетним артистом Великого театру Іваном Алчевським, сином поетеси Христі Алчевської, та іншими громадськими діячами, заходився організовувати музично-драматичний гурток «Кобзар». Вони розробили проект статуту і подали його на затвердження градоначальнику Москви Андріанову. Почалися «ходіння по муках», бо начальство запідозрило завуальовану крамолу. І нарешті 1908 року відбулося урочисте відкриття «Кобзаря», в якому взяли участь співаки А. Нежданова, І. Алчевський, М. Донець. Вечір викликав великий інтерес. Прикметно, що коли українські театри приїжджали до Москви на гастролі, то корифеї сцени М. Заньковецька, М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Садовський неодмінно виступали на вечорах «Кобзаря».
У 1911 році фундатори цього гуртка організували комітет по вшануванню пам’яті Т. Шевченка з нагоди 50-річчя від дня його смерті. Урочистості відбулися у Великій залі Московської консерваторії. Задовго до цього всі квитки розпродали, стояли черги на вхідні квитки в проходах балконів (!). Багато хто з публіки був одягнений в українські національні строї. Вечір розпочався виставою «Назар Стодоля», в якій головну роль грав М. Садовський. Чудово прозвучали «Вечорниці» і уславлена «Закувала та сива зозуля» П. Ніщинського. А після вистави вийшов на сцену хор із двохсот співаків і заспівав «Заповіт» — тоді публіка встала і твір довелося виконати двічі. М. Лисенко, який спеціально приїхав на ювілей, виконав свою «Думку-шумку» та низку інших творів. Донець мав великий успіх: із глибоким почуттям він заспівав «Молітесь, братія, молітесь» М. Лисенка. Микола Віталійович, розчулений до сліз, підійшов до нього й поцілував. Закінчився концерт кантатою М. Лисенка «Б’ють пороги», де солістами були І. Алчевський та М. Донець.
Концерт набув такого розголосу, що про нього гомоніла Москва, писали газети Росії. І як наслідок — градоначальник ліквідував гурток «Кобзар» за революційні ідеї.
В останніх сезонах в оперному театрі Зиміна Донець чудово проспівав партію Варлаама в «Борисі Годунові» Мусоргського, мельника в «Русалці» О. Даргомижського, Івана Сусаніна, в однойменній опері, яка стала коронною в його репертуарі. Звичка Михайла Івановича вчити всі партії басового репертуару незалежно від того, чи буде він їх виконувати, відіграла пізніше неабияку роль в його кар’єрі. Сталося так, що виконавець партії Додона Сперанський захворів, і спектакль мали відмінити. Режисер Оленін викликав Донця і запитав його: «Кажуть, що ти вчиш усі басові партії. Може, й Додона знаєш». «Так, — відповів Донець, — Прослухайте мене». Згодом цей образ став одним з найяскравіших і вражаючих в його репертуарі.
Закінчувався сезон 1912-1913 років, антрепренер Багров звернув увагу на талановитого співака і запропонував йому перейти на київську сцену. Тут він дебютував у партії мельника в «Русалці» О. Даргомижського. Відомий свого часу диригент Й. Труффі, почувши Донця, сказав: «Справжнього мельника досі я знав тільки одного — Шаляпіна. Донець своїм талантом передавати глибину людських переживань наближається до нього». Згодом — партія Сусаніна: «Все в цьому образі було від народних глибин, від народного героїзму і нічого від оперної театральності», — писав музичний критик В. Чаговець. Цікаво те, що більшість партій, які виконував тоді Донець, він співав уперше в житті.
Світова війна 1914 року розбила плани артиста: його мобілізували як військового фельдшера. Але оскільки Донець уже здобув визнання в Києві, то його залишили в госпіталі. І ось із шостої години ранку до шостої вечора він клопочеться серед поранених, а ввечері виступає на сцені оперного театру під псевдонімом Донський, бо начальство забороняло військовим виступати.
У сезоні 1915-1916 років він виконав партію царя Бориса. Цікава деталь: за роки своєї роботи в театрі Михайло Іванович проспівав у цій опері всі басові партії — Митюху, обох приставів, Пімена, Варлаама. Тепер настала черга самого царя. Успіх був величезний — палкий прийом, вітання публіки, нескінченні виклики й маса підношень бенефіціантові.
Після жовтневого перевороту настали неспокійні часи, влада мінялася, артисти виїжджали до військових частин, виступали з концертами в «анекдотичних умовах, — згадував Михайло Іванович. — Ледь жива шкапа тягла віз із майданчиком, на якому стояли рештки від піаніно. Дякували нам натурою. Одного разу мені після концерту сказали: «Ми з вами, товаришу Донець, сьогодні розрахуємось «по-міністерськи». Мені видали фунт солі, три коробки сірників і дві голки».
У 1919 році в Києві був організований театр музичної драми. Режисер-новатор Лесь Курбас мав ставити в ньому «Тараса Бульбу» М. Лисенка і запросив на партію Тараса Донця. Михайло Іванович із радістю погодився, нова робота надзвичайно захопила його. Однак тимчасова окупація Києва денікінцями припинила діяльність цього театру.
На ті часи умов для серйозної роботи в театрі не було, тож Михайло Іванович організував артистичний батальйон, який обслуговував частини червоної армії. Відтак доля кидала його в різні міста — працював у Житомирській, Харківській, Свердловській операх. А в 1927 році знову приїхав до Києва, де глядачі зустріли його дуже палко. Він переучує репертуар українською мовою — партії Мефістофеля, князя Галицького, дон Базіліо, Салтана. 15 жовтня цього ж року відбулася прем’єра «Тараса Бульби» М. Лисенка. І хоча вона мала низку істотних недоліків через відсутність єдиного художнього задуму, але спектакль надовго залишився в пам’яті слухачів завдяки чудовому виконанню партії Тараса (М. Донець) і Насті (Д. Захарова). «То був образ величний і справді трагедійний», — охарактеризував його Максим Рильський: «Довіку не забути тої потрясаючої сцени покарання зрадника Андрія у виконанні Михайла Івановича, його жахливо-грізного «Так продавати, зраджувати своїх? Ганьбити честь, ламать присягу, віру?» і незламно гнівного: «Я породив такого — я й уб’ю!» Виконання Донцем ролі Тараса, бузсумнівно, стало класичним, традиція трактування цього образу збагачувалася потім іншими виконавцями. Та й сам Михайло Іванович не переставав удосконалювати барви цього образу. «Він не вмів іти на компроміси, завжди був прямим, інколи різким, коли йшлося про долю українського мистецтва», — так вважала його М. Заньковецька, називаючи його своїм «синком».
Здавалося б, скаржитися на долю Донцеві не було чого: він співав провідні партії, одержав звання народного артиста України, його нагородили орденом Трудового червоного прапора. Щоправда, доводилося йому співати в операх радянських композиторів, про які нині ніхто й не згадає — такий був час, коли на замовлення партії клепали твори-одноденки, якими рясніли афіші театрів.
А ще славився Михайло Іванович своєю гостинністю, хлібосольством. Разом із дружиною, артисткою київської опери Марією Тессейр вони радо вітали в своєму домі артистів, музикантів, художників, письменників. Він дружив із Максимом Рильським і часто, обіймаючи його, співав, перефразовуючи слова Андрія з опери «Тарас Бульба»: «Максиме, брате, ми з тобою, немов два явори росли». Палкий життєлюб, чоловік із багатющим життєвим досвідом, Михайло Іванович завжди був у центрі розмов «біля каміна», охоче співав для гостей, сипав жартами — в усьому іскрилася його багатогранна талановита вдача. Такі люди не забуваються», — не раз згадував Рильський. І раптом — 2 червня 1941 року — Донця заарештовують. Дослідниця Галина Дутчак знайшла в Центральному державному архіві громадських об’єднань України його особову справу. Збереглися протоколи обшуку й допитів, які тривали по п’ять годин. Вів їх енкаведист Хатеневер (іще один кат із тих синів Сіону, які працювали на знищення українців). «Антисоветски настроенная личность. В период пребывания петлюровских частей в Киеве встречал их хлебом-солью, вывешивая петлюровский флаг». Крім цього, інкримінувалося Михайлові Івановичу, що у вузькому колі людей «критикував заходи партії та уряду, розповсюджував антиукраїнські пасквілі й анекдоти, листувався із знайомими та родичами за кордоном».
Коли розстріляли Михайла Івановича — невідомо. Марія Едуардівна, його дружина, не евакуювалась з київською оперою, бо сподівалася на повернення додому чоловіка. Лише в 1955 році справу Донця закрили «за відсутністю складу злочину». Марія Едуардівна працювала в консерваторії, як пережила вона цей страшний час — можна тільки здогадуватись. Вона була відомим педагогом, її нагородили званням заслуженого діяча УРСР, серед учениць Донець-Тессейр — Євгенія Мірошниченко.
У Київському будинку вчителя проводилися вечори пам’яті Донця, в оперному театрі — ніколи, хоча серед когорти знаменитих українських басів він один із найяскравіших. Мені запам’яталася фраза, яку сказав Михайло Іванович на допиті (а тримався він дуже мужньо й спокійно). «Я любив і люблю українські народні пісні». За цю любов й отримав від бандитів-комуністів кулю. Вічна йому пам’ять…
Ольга МЕЛЬНИК