ПРОВОКАЦІЙ ВДАЛОСЯ УНИКНУТИ

Репортаж зі святкування 64-ї річниці УПА

Київ, 14 жовтня, 09:30. Майдан Незалежності перекритий щитами та колонами міліції. Мешканці наметового громадського парламенту скандують «ОУН-УПА — державне визнання», спецпідрозділи міліції пересуваються обгородженим Майданом, десь поряд поважно ходить народний депутат від КПУ Олександр Голуб. У цей же час один з патріархів національно-визвольного руху Левко Лук’яненко братається з однодумцями на спуску до центральної площі столиці України по вулиці Інститутській.
По обидві сторони від Майдану зібралися так звані «антифашисти» на мітинг начебто в честь пам’яті Нюрнбергського трибуналу. Чому начебто? Тому що насправді про Нюрнберг нагадував лише один непевний плакат. Комуністи, прогресивні соціалісти, а також різноманітні «православні організації» (звісно, московського патріархату, правда цього разу без ікон з Януковичем і синьо-білих хустинок) зібралися для того, щоб витіснити патріотичні сили з Хрещатика і взагалі не дати їм можливості провести мітинг.
Збір «антифашистів» проходив під червоними, червоно-синьо-білими (вітренківці) кольорами, а також прапором Російської Федерації. Відносно останньої у п’ятницю та суботу лунали закиди відносно чергового втручання у внутрішні справи України, а також участь у спільних акціях лівих сил прибічників партії «Родіна» Дмитра Рогозіна. Серед учасників були також прибічники організації «Русь», Православного братства, молодіжної організації «Прорив».
У цей час на невеликій площі поблизу статуї архистратига Михаїла на Майдані Незалежності відбувався мітинг, організований Всеукраїнським об’єднанням «Свобода», Київським крайовим Братством вояків ОУН-УПА, УНА-УНСО, Молодіжним Націоналістичним Конгресом, «Національним Альянсом, громадською організацією «Патріот України», ВО «Тризуб» імені Степана Бандери, ГО «Реформація». Також було видно прапори Народного Руху України, Конгресу Українських Націоналістів, Блоку Юлії Тимошенко, Народного Союзу «Наша Україна» та ін.
Здавалося, що прибічників ОУН-УПА сьогодні менше, проте завзяття, з яким виголошував вступну промову Тягнибок, вселяла віру в те, що цього разу обійдеться без сутичок, адже незважаючи на (на перший погляд) перевагу лівих, праві виглядали сильнішими і молодшими. Щоправда, були ще колони учасників маршу УПА, які на той момент перебували на вулиці Грушевського.
У той час, як Тягнибок зачитував звернення до Президента України з вимогою визнати вояків ОУН-УПА визвольною стороною, ліві на весь Хрещатик крутили старі радянські пропагандистські пісні, а дідусі й бабусі (як кажуть — справжні комуністи) почали зачитувати різні лозунги, звинувачуючи ОУН-УПА у всіх смертних гріхах, скоєних під час війни.
Звісно, ніхто з них не згадував про пакт Молотова-Ріббентропа, договір між фашистською Німеччиною та СРСР про дружбу і кордони, спільний комуно-фашистський парад у Бресті, зрештою, арешти та розстріли верхівки ОУН радянськими та німецькими військами.
І ось, поки ліві чекали виступів своїх лідерів — Симоненка і Вітренко, праві, які йшли, окрім партійних стягів, під державним прапором України, виголосили програму дій, від якої правоохоронцям полегшало на душі: колони підуть до пам’ятника Богдана Хмельницького, покладуть квіти біля монумента жертвам Голодомору, проведуть молебень біля Софійського Собору і передадуть указ про визнання ОУН-УПА Президенту Ющенку. Тобто, центр Києва вони залишають, «передаючи» його лівим. Вже потім, у виступі на Софійській площі кінорежисер Юрій Іллєнко виправдовувався, говорячи, що «Україна — там, де ми». Тобто, головне, не де виступати, а хто виступає. Що ж, із цим можна погодитися.
І ось після того, як колони націоналістів рушили своїм маршрутом, прибічники ПСПУ намагалися подолати міліцейські кордони і спровокувати криваву бійку минулого року. На щастя, міліція зреагувала оперативно. Слід зауважити, що діяли молодики після заяв Вітренко і Марченка будь-якими методами зашкодити проведенню «фашистських заходів». Певно, лідерам ПСПУ не лише не шкода десятьох хлопців, які, навіть за найбільшого бажання, не змогли б пробігти через густі міліцейські лави, а тим паче протистояти тисячам прихильників ОУН-УПА. Їм і закони «ні по чому», адже фактично, заклики прогресивних соціалістів цілком можна трактувати як порушення громадського порядку, а також провокацією сутичок.
Основні урочистості святкування Дня Покрови Пресвятої Богородиці, Українського козацтва та УПА розпочалися на Софійській площі. Організатори дійства знаходили у цьому щось символічне, адже саме тут було проголошено Акт злуки ЗУНР із УНР. Не слід забувати, що саме Софійський Собор дивом уцілів від комуністичного варварства (кажуть, що врятував його Олександр Довженко, який сказав Сталіну, що руйнувати собор не можна, адже його побудував батько королеви Франції (тобто Ярослав Мудрий, батько Анни Ярославни).
Заходи почалися із посвячення в козаки біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, а продовжились молебнем біля могили митрополита Володимира.
Після молитви, вшанування ветеранів УПА розпочалися виступи лідерів товариств — організаторів заходу. І ось тут слід зауважити, що говорили всі шаблонно. А, власне, хіба могло бути інакше? Особлива увага була прикута до Левка Лук’яненка, Олега Тягнибока, Юрія Іллєнка, Євгена Гірника (одного з лідерів КУНу), які вимагали визнати вояків УПА борцями за незалежність України, а Тягнибок особливо наголошував, що Україна — правонаступниця не УРСР, а УНР, ЗУНР, Карпатської України та Української Держави, відновленої у Львові 30 червня 1941 року (цікаво, чому одразу не сказати, що Україна — правонаступниця Київської Русі?).
Юрій Іллєнко дещо здивував, назвавши першою повстанською армією армію Богдана Хмельницького, хоча в чомусь він мав рацію…
Зрештою, після серії випадів на адресу «пробільшовицької Верховної Ради», Президента  було прийнято рішення передати Ющенку підготовлений Указ про визнання УПА, для підписання якого, за словами Тягнибока, йому «знадобиться три секунди, щоб взяти ручку і поставити підпис».
Проте виявилося, що передавати його Президентові не довелося. Він сам підписав указ про визнання вояків ОУН-УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. Тепер слово за парламентом. Фаховий висновок групи істориків є, є архіви, є політична воля Президента. Та чи знайдеться 226 депутатів, що зголосяться підтримати законопроект, якщо, за словами Лук’яненка, навіть не вдалося набрати необхідні голоси, щоб поставити питання до порядку денного на останній сесії, залишається питанням.
Та цю радісну новину учасники мітингу не почули. Після виступів лідерів і хорів вони розійшлися. Хтось — по домівках (кияни), хтось — по автобусах. Деякі приїжджі лишились вшанувати пам’ять вбитого 47 років тому у Мюнхені (15 жовтня 1959 р.) Степана Бандери на Львівській площі.
Провокацій і кровопролиття вдалося уникнути. У цьому, звісно, заслуга, передусім, правоохоронців. А от на ветеранів УПА було дивитися водночас сумно і гордо. Сумно, тому що вони й досі вимушені витримувати образи з боку прихильників комуністів та проросійських організацій, досі не мають жодних соціальних гарантій з боку держави, хоч проливали за неї кров на рівні з іншими воюючими сторонами. А гордість відчувалась за те, що попри все це вони вже 61 рік по завершенні війни продовжують з честю витримувати образи і залишаються людьми, жодним словом не образивши тих, хто обливає їх брудом і називає «фашистськими недобитками».
Василь КОЛОМІЄЦЬ
(І-РЕПОРТЕР)