Як це у нас відколись ведеться, звинувачені невідь у чому (бо де ж ті утиски могли взятися в посткучміській й нині всуціль «регіональній» Україні?) в силу свого стійкого комплексу меншовартості негайно кинулися виправдовуватися перед організаторами залпу. І на доказ власної непогрішимості перед північним сусідом дістали козиря: та в нас на Прикарпатті російськомовна книжка продається вільніше, ніж українська! Знайшли чим хвалитися…
Ось так від разу до разу ми самі себе заганяємо на слизьке. І що більше виправдовуємося (де треба показати характер і волю громадян давно вже незалежної держави) — то гучніше лунає волання про «насільственную украінізацію».
А тим часом на всякого лукавого досить звичайнісінької правди. Ось читаю в газеті «Остров» (видається в Донецьку) спогади добродійки Н.Зав’ялової: «Когда в 1949 году приехали в Макеевку, то украинские и русские школы были в равных количествах… В селах были только украинские школы…»
Шкода, невгамовні галасувальники, які зробили з мовного питання прибуткову професію, не бажають елементарно поцікавитись, а як же було насправді: хто кому влаштував гвалтівну політику, зокрема й мовну.
Але самою тільки мовою не обійшлося. Слізні вболівальники за «язык» не хочуть визнавати й того промовистого факту, що штучне зросійщення східних областей України супроводжувалося підміною культурних, моральних, етичних традицій махровим блатняком люмпенізованого населення, на яке послідовно перетворювався народ. Не можу не пригадати в цьому зв’язку своїх студентських років. У нашій гуртожитській кімнаті проживало п’ятеро. Один із нас, хлопець із Передкарпаття, щонеділі вдягав білу сорочку, сідав до столу й писав додому листа. А скільки українських пісень він знав! Другий же, вихідець із Донбасу, після склянки «біоміцину» (так студенти називали «Біле міцне» вино) заводив дурнувату «співомовку»: «Топится, топится в огороде баня, женится, женится мой миленок Ваня…» та розказував масні анекдоти з крутим матюччям. А от про свою бабусю згадував, що вона розповідала йому дивовижні казки, яких я ніде в книжках не зустрічав. Старші покоління ще пам’ятали шедеври усної народної творчості, натомість молодші вже «надихалися» похабщини, принесеної переселенцями з голодних російських провінцій.
Звісно, гендлярі на мовному питанні, яке вони з піною біля рота видмухують у московський рупор, ніколи не визнають очевидних речей: на чому ж тоді вони зароблятимуть свої срібняки? На жаль, українці загалом перестали адекватно реагувати на їхню агресивність, тим самим її стимулюючи замість того, аби вчасно давати по губах усякраз, щойно вони вдаються до провокативних розпатякувань про «насильственную украінізацію». Стояти в обороні рідної мови зовсім не означає заховатися в шанці й «відстрілюватися» від агресора.
Не біймося бути сміливими!
Антін ПІДЛІСНИЙ
На фото: вивіски українські — книги російські на столичному книжковому ринку «Петрівка»