Сьогодні цензурні шори на очі преси — пережиток і анахронізм. Можна друкувати все і про все та всіх. І друкують один з-поперед одного, не приховуючи навіть пікантних подробить з інтимного життя кінозірок та президентів. Але від багатьох повідомлень у газетах стає моторошно. Особливо вражає кримінальна хроніка. Прогляньмо бодай вибірково і спонтанно взяті заголовки публікацій: «Девятилетний внук зарезал бабушку из-за двадцати гривень»; «Чотири роки дитя було заручником мами і дідуся, які підозрюються у статевому співжитті»; «Дві дівулі порішили бабулю»; «Теща зятя не любила — взяла та й убила», «Секс з їжаком за порадою ворожки»; «У вбивставах підозрюються тринадцятирічні»; «У процесі «виховання» мати позбавила доньку життя»; «Розстріл на вулиці Московській»; «У Черкасах хворий мало не зарізав лікаря»; «Задушили соседа, чтобы… не опознал»…
Продовжувати ще, чи годі? Кому замало і в кого міцні нерви, той може розгорнути перший-ліпший номер якої-завгодно «світської» (неофіційної) газети й легко пересвідчитися, як густо нашпиговані її шпальти крикливо-жахітливими «шапками» публікацій, змістом яких є надто «смажені» факти.
Колись ми після перегляду котрогось фільму жахів режисера Хічкока — на перших порах для нас несподіваного, дражливого й через те до певної міри притягального — прокидалися серед ночі з холодним потом на лобі й шаленим калатанням серця: під враженням побаченого на екрані наснилося щось страшне! Нині ми вже без адреналіну в крові читаємо повідомлення про нелюдські убивста, катування, розбійницькі пограбування, жорстоке насилля, вчинені нашими сучасниками й співгромадянами, переважно молодими, а часто й геть іще дітьми. Факти морального виродження, число яких з кожним днем наростає в геометричній прогресії, стають таким же звичним явищем, як, наприклад, інформація про вигублені градом гектари сільськогосподарських угідь чи про наслідки повені після рясних дощів у Карпатах.
І що більше тих фактів спадає на наші голови й душі, то байдужіше їх сприймають голови й дужче черствіють чимраз незворушніші душі. Поріг людського потрясіння дикими випадками нелюдської поведінки тих, хто дихає з нами тим самим повітрям і їсть той самий хліб, опущено на саме дно нашого емоційного сприйняття. Нас уже нічого не вражає, не викликає елементарного й природного для цивілізованого світу протесту проти жорстокості й усього, на що споконвічно й одвічно не запрограмоване життя людини розумної.
Психологи стверджують: призвичаєність до чогось рано чи пізно неминуче породжує ефект мимовільної непомічуваності цього «чогось». Ось так і суспільна свідомість: вона перестає реагувати на водоспад жахітливої інформації, навіть якщо той з кожним днем нарощує силу свого звукового супроводу. Ми чимраз більше звикаємо жити в умовах масштабної ненормальності, що охопила (точніше — пронизала, мов коріння пирію коренеплід у землі) наше новітнє буття в умовах чи то перехідного періоду, чи то «недорозвинутої розбудови», чи хаотичної капіталізації… Утім, схоже, у нас ніхто й не переймається тим, аби дати яке-небудь більш-менш чітке й переконливе визначення, а що ж саме, який етап суспільно-державного розвитку (чи навпаки: занепаду) переживає нині український соціум.
На перших порах, коли цей інформаційний вал «ненав’язливої чорнухи» був іще далеко не дев’ятим, коли він тільки починав дратувати нашу свідомість, можна було ще подумати, буцім то є своєрідний журналістський прийом привертання читацької уваги до тієї чи іншої газети. Тоді ми готові були пристати на ту версію, що запопадливі газетярі перебільшують, «переграють» самих себе в гонитві за сенсаціями, на які так охоче клює читацька маса, котрій окрім хліба подавай іще й видовищ. Ще існували ілюзії штучного «перевиробництва» «смажених» повідомлень у ЗМІ на тлі загалом людської добропорядності, дотримання та охорони громадського правопорядку, пошанування приписів суспільної етики й моралі. Ну, звісно ж, трапляється й таке, що «кто-то кое-где у нас порой честно жить не хочет» (пригадуєте пісню з відомого телесеріалу?).
Сьогодні ця ілюзія безнадійно зникла. Засоби масової інформації не встигають, бо фізично неспроможні це зробити, донести до громадськості весь огром інформації про небувалий рівень злочинності у країні, про неуявно-величезну масу фактів виродження людського в людині. Дожилися до того, що значну частину криміналітету становлять ті, хто за своїми прямими службовими обов’язками покликаний з ним боротися. І нехай головний міліціонер країни рапортує прем’єрові про зниження відсотка вуличного хуліганства, квартирних крадіжок та групових злочинів — повірити в те, що у нас «все під контролем», може тільки викінчений наївняк або безпросвітний дурень.
Нещодавно телебачення повідомило про щойно створений «Комітет батьків зниклих дітей Вінниччини». Доведені до відчаю повною бездіяльністю правоохоронних органів, згорьовані татусі й мами, чиї синочки й доньки стали жертвами невідомих обставин (точніше — чорних душ), вирішили самотужки домагатися викриття злочинів. А скільки по всій Україні, не тільки на Поділлі, порозклеювано оголошень «Розшукується… розшукується… розшукується…»! Такого-то числа й такого місяця пішла з дому й не вернулася 15-річна дівчина… Пішов гуляти й пропав безвісти 10-річний хлопчик… І таких — сотні й тисячі! Де вони ділися? Не в чорну ж діру їх витягло космічним холодним протягом! І не інопланетяни забрали їх на свою летючу тарілку. Хтось доклав до того свою мерзенну руку. І люди ж не без очей та не без вух: хтось бачив і чув. Але — не знайдено навіть сліду жодного, хто пропав. Спитати тільки: а чи хто по-справжньому шукав?
В тому ж таки вже згаданому повідомленні про «Комітет батьків зниклих дітей Вінниччини» було надано слово матері п’ятилітнього Богданка: вона має страшний здогад, що її синочка вбито з метою здобуття якогось внутрішнього органу для трансплантації котромусь хворому. Проте ніхто й пальцем не поворухнув, аби розвіяти жахливе припущення знедоленої матері. Слідство за відкритою кримінальною справою нічого не прояснило, зайшовши в глухий кут. Чи, може, його туди свідомо завели. То про які відсотки «стабілізації становища» можна говорити?
Рівень криміналізованості українського суспільства давно переріс позначку, за якою виникає загроза існуванню нації і держави. Цього не помічає тільки той, кому абсолютно байдужа доля і нації, і держави. Однак невіртуальна реальність у тому вигляді, що його вже давно відсторонено (а не задля дешевої сенсаційності) і втомлено змальовує преса, подаючи кримінальну хроніку, жодним чином не стає предметом стурбованості ні владних структур, ні неорганізованої громадськості, чия сьогоднішня вищої проби аморфність взагалі позбавляє будь-якого внутрішнього змісту саме це слово — громадськість: що воно таке, в чому можна помітити її присутність і сліди існування?
Видатний письменник сучасності, нобелівський лауреат, автор блискучого роману «Сто років самотності» Габріель Гарсіа Маркес виїхав з рідної Колумбії на знак протесту проти розгулу на батьківщині розгнузданої наркомафії, що її не годна була подолати держава. Україна — поки що не Колумбія, але за рівнем криміналізованості стрімко до неї наближається. Скоро «земний рай» обабіч Дніпра почнуть полишати ті, хто ніколи не звикне без потрясіння душі читати газетні заголовки, зацитовані на початку статті. Залишаться емоційно «найстійкіші» аборигени, здатні звикати до будь-яких реалій і спокійно сприймати будь-які жахи повсякденного буття, та активні учасники процесу подальшої криміналізації країни, та покликані боротися з усім тим посадовці, та верховні «жерці» нації. І коли тут якимось дивом народиться геніальний прозаїк чи поет, композитор чи художник, актор чи скульптор — чи проб’ються паростки його таланту крізь товщу злочинності, жорстокості, бездушшя, немилосердя? Та й кому він буде потрібен, той талант, освячений світлом краси, доброти, гуманізму, високих моральних приписів…
Невже й справді настає час вовка? Перехрестімося, браття!
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ