І відділили… До того ж — буквально на всіх рівнях: і на самісінькій «горі», й на рівні місцевого самоврядування.
Класичним прикладом блискучого втілення в життя згаданого полум’яного гасла — обіцянки-цяцянки для простаків-лохів — є якісний склад керівної верхівки столичної державної адміністрації. Тут, як мовиться, ніяким бізнесом і не пахтить; кабінети й коридори київських столоначальників його й на дух не переносять. Міське чиновництво, відгорнувши кудись убік свої підприємницькі клопоти, повністю віддалося піклуванню про долю простих, не обтяжених жодним бізнесом, киян.
Думаєте, це далося їм так легко, за виграшки? Гадаєте, ніхто з них не згнітив серце відходом від ведення справ у сфері добування власних статків? Ще й як згнітив! Бо було через що. Та ви самі погляньте.
Як і обіцяв київський міський голова Леонід Черновецький, у засобах масової інформації було оприлюднено особисті доходи, задекларовані ним, його заступниками, керівниками комунальних підприємств і головами районних адміністрацій міста. Ось які цифри (вони ж — грошові суми статків щойно названих персон) висвітлено на офіційному веб-порталі Київської міської влади.
Міський голова засвідчив у поданій декларації про отримані у 2005 році власні прибутки суму в розмірі 6 мільйонів 202 тисячі 659 гривень та 91 копійку. Дохід виконувача обов’язків заступника голови КМДА Дениса Басса був минулого року дещо скромніший: 5 мільйонів 632 тисячі 922 гривні 90 копійок. Інші заступники керівника міськдержадміністрації заявили такі статки:
Сергій Зімін — понад чотири з половиною мільйони гривень; Анатолій Муховиков (це той, що відповідає за земельні ресурси столиці) — 732 808 грн.; Іван Фоменко — 675 022 грн.; Броніслав Стичинський — 597 313 грн.; Віктор Падалка — 358 051 грн.; Михайло Голиця — 223 803 грн.
Дохід секретаря Київради 26-річного Олеся Довгого склав 3,7 мільйона гривень, депутата Київради В’ячеслава Супруненка (зятя Леоніда Черновецького) — понад три мільйони гривень. Проте рекордсменом у списку міських можновладців став інший депутат Київради — Ігор Конененко, який власноручним підписом ствердив у декларації, що протягом 2005 року заробив 7 мільйонів 471 тисячу 275 гривень.
Не питаймо, де б і собі знайти таку «роботу», як і не заздрімо багатіям: мабуть же, вони дружать із законами й не дозволяють собі його переступити. Проте, думаю, не зайве задати собі і їм цілком логічне запитання. Якщо багатій іде у владу — то чиїми проблемами там більше перейматиметься: звичайнісінького громадянина, чи власними? Якщо, скажімо, депутат Верховної Ради чи органу місцевого самоврядування будує власний будинок десь у столиці європейської країни — то невже серед ночі він очей не зімкне від думок про поламані в будинках його рідного міста ліфти чи багатодітні родини, що десятиріччями стоять у квартирній черзі?
Бути багатим — не гріх. Нам давно треба позбутися більшовицького синдрому всезагальної рівності на рівні бідності. Однак бути багатим і одночасно перебувати у владі — то є велика спокуса стати ще багатшим завдяки службовому становищу: утриматись від неї практично неможливо. Через те абсолютно логічно було б розвести владу й бізнес. Адже небагатий чиновник швидше зрозуміє проблеми й болі рядового громадянина, його не гнітитиме прес побивань за власне добро, як гнітить він багатія від неможливості за службовими клопотами «розвивати» власний добробут.
Є й інший бік медалі: неможливо одночасно робити дві надзвичайно відповідальні справи, віддаючись повністю обом: одна з них обов’язково страждатиме. Здається, цієї істини не заперечить ніхто. Аналогія з дружиною й коханкою тут якраз дуже точна.
Але біда наша в тому, що ми навчилися продукувати й виголошувати красиві декларації, проте ніяк руки не доходять до їхнього беззастережного втілення в практику суспільного буття. Отож влада й бізнес у нас — сіамські близнюки, які, здається, вже просто не годні існувати нарізно, поокремо. І якщо не переламати розвиток цього лукавого сценарію — скоро на нас увесь світ показуватиме пальцем і казатиме про нас: «дикий захід…»
Утім, хіба нам від того спечно або холодно? У нас свій шлях «просування». А що веде він у нікуди — кого це стосується? Ми ж — господарі своєї землі й долі. І ніхто нам не указ. О!
Антін ПІДЛІСНИЙ