До розмови на вказану тему спонукали передусім українські реалії, а також публікація матеріалів у періодичних виданнях, зокрема в «Українській газеті плюс», у яких звучить тривога за долю Української Держави, а заодно і нації. Значною мірою до такої тривоги спричинилося відзначення 15-річчя відновлення Української Державності, яке з національного свята стало національною ганьбою.
Дуже приємно, що так ці події трактують автори публікацій з різних куточків соборної України всупереч тим провокаціям, які спрямовані на регіоналізацію, федералізацію, двомовність та інші смертельно небезпечні для державотворчої і націєтворчої перспективи України. Однак усі суспільні явища сьогодення не випадкові. Грецький філософ Аристотель ще у IV ст. до н.е. стверджував, що нічого без нічого не буває, все має свої причини.
Українські й зарубіжні мислителі твердили, що кожне суспільне явище потрібно розглядати у сув’язі минулого, сучасного і майбутнього. До речі, такої думки дотримується наука в новітню добу незалежно від методологічних орієнтацій. Геніальний Іван Франко розглядав суспільний поступ у вигляді дерева, що має коріння, стовбур і крону. Остання може зазеленіти лише тоді, коли коріння міцне і здорове, а стовбур не трухлявий. Це настільки очевидна нині істина, що не вимагає додаткової аргументації.
На жаль, в Україні такий науковий підхід до суспільних явищ постійно нехтується, очевидно, не через наявність відповідних кваліфікацій, а із свідомою метою, бо так легше оглуплювати громадськість і утверджувати в народі чужі, переважно фальшиві та шкідливі погляди і суспільні цінності.
До речі, це сталося не зараз, а на самому початку проголошення України незалежною державою, яка чомусь мовчазно стала спадкоємцем комунорежимної системи, насадженої в Україні московським імперіалізмом. Найяскравішим тому підтвердженням є щорічне відзначення закінчення так званої Великої Вітчизняної війни, яка не була війною за українські національні інтереси. Навіть більше того, вона велася з обох воюючих сторін за колоніальне поневолення України.
Якщо підходити з науково-еволюційної парадигми до українського державотворення, то воно може мати міцні генетичні підвалини, тільки спершись на українську національно-визвольну традицію. Це означає, що українська державність сучасності є продовженням державотворчих процесів періоду Української Народної Республіки, внаслідок поразки якої Україна була окупована голодними московськими комунобільшовицькими імперіалістами.
Факт окупації України був визнаний не тільки на національному, але й на міжнародному рівні. Внаслідок окупації України більшовицькою Москвою український народ зазнав нищення, якого не пережив навіть у часи монгольської навали і татарських набігів. Згідно з підрахунками істориків, у пізнє середньовіччя Україна втратила 1,5-2 млн. чоловік, а тільки протягом голодомору 1921-1923 рр. було виморено до 2,5 млн. українців. Це були перші наслідки окупації, що стала трагедією.
У наступні роки розкуркулювання, голодомор 1932-1933 рр., розстріл української інтелігенції, репресії проти свідомого українства у 1937-1938 рр. обчислюються мільйонами жертв. Одні оцінюють ці жертви на 20 млн. чоловік, інші їх подвоюють.
Насправді суть не в статистиці жертв, а у самому факті плати за окупацію, якої не пережила жодна країна, жодна з республік комуністичної імперії. Причина цієї української жертовності очевидна: Україна постійно дихала сепаратизмом і за це платила кров’ю своїх синів і дочок. Коли врахувати все це, то трудно згодитися з тим, що недобиті, недоморені українці так масово брали участь у Другій світовій війні на боці червоної Москви, гинули за її інтереси. Якось дивно усвідомлювати той факт, що сини і дочки воювали за тих, які розстріляли їх батьків, братів, родичів, або які продовжували мучитися у комуністичних тюрмах. Як це сталося, що вчорашній окупант і голодоморець обернувся у приятеля і визволителя? Вже не раз доводилося писати про те, чи є ще у світі такий народ, який би воював за інтереси свого поневолювача. У даному випадку (і вже не перший раз!) спрацювала відсутність національної свідомості та гідності у широких масах українства, чим успішно скористалися чужинці. На основі змодельованих у Москві ідеологем відбулося залякування українців жахами німецького фашизму, який, мовляв, тільки тим і дихає, щоб винищити українців.
До речі, німецькі фашисти ще мали те зробити, що московські фашисти в Україні вже зробили. До того ж забули, що завойовник не прагне тільки території, а передусім робочої сили, яка би працювала на нього. Це було запримічено ще у стародавні часи. Тому нічого дивного не має у тому, що прихід німецьких військ в Україну не позначився масовими вбивствами українців. Якщо мені не зраджує пам’ять, то німецька присутність в Україні не позначилася ні однією Биківнею, у якій лежить понад 130 тис. українців, убієнних комуністами. А втім, німецька присутність у Польщі тривала з 1939 по 1944 рік, але вона не супроводилася винищенням поляків. До речі, тисячі польських офіцерів розстріляли московські визволителі в Катині.
У тому контексті можна би навести ще чимало паралелей, які аж ніяк не на користь московських визволителів, що ще після «Великої Вітчизняної» добивали і доморювали українців, зробивши для того полігоном західноукраїнські землі. Тут не місце вдаватися у деталі української трагедії. Про неї мають сказати правду українські історики, зокрема вчені-академіки НАН України. Це їх святий обов’язок розповісти людям правду, а вони досі благородно мовчать. Навіть більше того, українські вчені часто замулюють правду. Адже характерний факт, що за 15 років державної незалежності України вчені-економісти не провели наукової дискусії з приводу того, яке становище України було у складі СРСР. Якби це сталося, то зразу дуже багато сучасних ідеологем відпало би.
Цікаво, що американець Джеймс Мейс твердив про те, що Україна була найбільше вражена радянським негативним досвідом, вона успадкувала скалічену економіку, скалічену економічну науку, геноцид населення. Досі українська офіційна наука не піднялася до такого розуміння радянської спадщини, а тому людям торочать усілякі нісенітниці, намагаючись виправдати і навіть вигородити минулий колоніалізм.
В Україні досі культивуються ідеологеми, сфабриковані та змодельовані кремлівськими ідеологами. Саме через них ніяк не можемо спромогтися визнати воїнів УПА борцями за волю України, яких з однаковою жорстокістю знищували як московські, так і німецькі окупанти. Зате в Україні визнані спадкоємцями комуністичного режиму так звані діти війни, а вояки за імперські інтереси Москви хизуються нагородами організаторів українського геноциду.
У тому контексті пригадуються деякі мої односельці, які перебували в австрійській армії у період Першої світової війни. Вони приходили до моїх батьків, розповідали про воєнні події, але ніколи не хизувалися власними подвигами і не носили австрійських відзнак. Бо це було би сприйнято людьми негативно. В сучасній Україні навпаки. Хизування чужими відзнаками набрало хворобливого характеру. Цікаво, що це стосується не тільки учасників Другої світової війни, але й авантюри московських імперіалістів в Афганістані. Хто може пояснити подібні аномалії? Адже українських хлопців змушували вмирати за чужі інтереси у чужій країні. Це був податок крові українців за колоніальне становище України у складі СРСР.
Подібних ганебних явищ в українській історії можна би навести багато, від них треба очиститись, але вони антиукраїнськими силами всіляко глорифікуються, символізуються, відзначаються, зокрема на урядовому рівні. Звідси виникає запитання: чи можна звести храм державності на підвалинах фальші й національної ганьби? Відповідь може бути тільки одна: не можна!
В основі будь-якої справи мусить лежати правда і ясність. Неправдою, як казали мої односельці, світ пройдеш, але назад не вернешся. Отож, в Україні всіляко потрібно утверджувати правду історичну, бо без того не можна крокувати у майбутнє. Врешті-решт потрібно набратися мужності всьому свідомому українству і усунути всі символи, поняття, оцінки, уявлення, що сковують нашу волю, державотворчий порив. Адже нині ганебно усвідомлювати, що Україна засмічена пам’ятними знаками, назвами міст, поселень, вулиць, бібліотек катів українського народу. Та що там казати, коли Уряд України навіть символ героя України не спромігся створити і використовує для того кремлівську зірку, тоді як золотий тризуб – це символ наших прадідів.
У цьому контексті можна би ще багато навести фактів, які ганьблять Українську Державу, трухлявість якої дуже обнадійлива для недругів українського народу. Згідно з рейтингом, Україна займає сьоме місце щодо перспективи втратити державність. Це мусить усвідомити кожен із нас. Нам потрібно мобілізувати волю для того, щоб зміцнити основи Української Держави, бо без неї нас розітруть жорна глобалізації. Бог і Україна повинні стати найсвятішим у житті та діях кожного українця, якщо він прагне, щоб не бути тяглом у чужих поїздах. Як казав наш геній Іван Франко, насамперед потрібно керуватися національними інтересами і зміцнювати рідну націю, бо у зорях небесних є єдиний закон, написаний, золотолитий, закон над закони про те, що кожен із нас повинен понад усе свій край рідний любити.
Степан ЗЛУПКО,
професор
м. Львів