І додала після паузи: «Раніше я якось не помічала, в якому смітті ми живемо. А оце приїхала й кілька днів ходила містом, наче хвора». Я ще спитав: «В Америці не так?» Моя знайома зітхнула: «Ви собі уявити не можете, що було б, аби там на вулиці вітер сипонув вам в обличчя курявою, піском чи шматком газети. Хідники миють із шампунем!»
Ми в себе до такого не звикли. Звичною картиною для нас є міріади недокурків під ногами, завалені непотребом урни для сміття, купи викинутої з квартир зайвини під переповненими контейнерами, розкидані вітром клоччя від кульків. І річ навіть не в тому, що ЖЕКівські працівники не встигають прибирати й вивозити все викинуте людьми: річ насамперед у нас самих.
Ми за багато років життя під гаслами суспільної власності, про яку в народі геніально точно кажуть «гуртове – як чортове», навчилися перекладати відповідальність за дотримання чистоти й порядку на когось іншого – на доглядачів будинків, спеціальні служби, якогось ефемерного дядька чи тітку. Нам не видається гріхом прошкувати через трав’яний газон (бо так коротший шлях до автобусної зупинки), викинути на асфальт папірець, виставити під дверима під’їзду порожні пляшки чи стару тумбочку. Хтось за нас має все те прибрати. А що нас у сотні й тисячі разів більше, ніж того уявлюваного «хтося», то й множиться, наростає в геометричній пропорції бруд навколо нас. Ми давно звикли до нього і сприймаємо його як обов’язковий атрибут повсякдення, як щось таке, без чого просто не можна прожити, бо неможливо його позбутися.
Ліфти наших міських будинків розмальовані й розписані непристойностями, загиджені й «опущені» до рівня громадських вбиралень. А якщо ліфт не працює, то без душевного здригання неможливо пройти сходами, де найбезневиннішими слідами присутності двоногих є полишені ними медичні шприци та порожні ампули від наркотичних препаратів.
Стіни та вхідні двері наших будинків заліплені надокучливими рекламними закликами, оголошеннями, портретними зображеннями претендентів на роль «батьків нації» різного калібру, для яких ніколи не закінчується виборча боротьба, різноманітною друкованою продукцією, що пожирає левову частину паперового фонду країни, в той час коли школи від року до року волають про катастрофічно недостатнє забезпечення підручниками, а громадські й публічні бібліотеки давно забули, коли востаннє поповнювались їхні фонди.
Узбочини наших доріг, де ніколи не було цивілізованого, добротного й безпечного покриття, перетворилися на нескінченні кілометри суцільного смітника: з вікон розкішних авто летять у придорожню куряву не тільки незагашені недокурки, а й недоїдки, сяк-так загорнені в целофанові кульки, пляшки скляні й пластмасові, пакети з-під соку, обгортки цукерок і шоколаду. Господи, що тільки не вилітає з автомобілів, напакованих новітніми «господарями життя»!
Наші ліси й луки, береги річок, озер, ставків і морів являють моторошну картину дикого нашестя доісторичних варварів. Не залишилося жодного клаптика незайманої природи, всюди – купи залишків усякого «добра» й наспіх загашених (це в кращому разі!) кострищ, покинуті атрибути гуртових «пікнікувань», всюди БРУД, БРУД, БРУД! Коли я в неділю повертаюся з дачі і їду повз рукотворне море Київської ГЕС, де воно має піщані береги, щоразу бачу витолочені незліченною кількістю машин галяви, понівечені дерева й кущі, чую п’яні крики молодиків і безсоромно оголених дівиць, які вибралися з міста «оттянуться по полной программе». І це давно стало звичним явищем, чимось таким, як, скажімо, споживання морозива чи розпиття кухля пива.
А пройдіться увечері місцем, де удень вирував стихійний базарчик: скрізь непідметене сміття, масні плями від розмороженої риби, ядучий сморід, та від ятки до ятки перебігають довгохвості вгодовані пацюки. Антисанітарія вищої мірки! І нікому немає діла.
Ми живемо у бруді по самі вуха, вдаючи із себе не останніх серед людської спільноти людей, вважаючи, що творимо нове суспільство й належимо до цивілізації початку третього тисячоліття. Тимчасом хоч куди обернися й хоч куди кинь оком – на кожному кроці наштовхнешся на більшу чи меншу присутність невитруйного, насадженого якоюсь нечистою силою бруду. Оречевлений, предметний, до якого гидко й доторкнутися, він з котрогось часу розрісся, набув нових загрозливих мутацій, поширився й на сферу нематеріальну, став частиною нашого духовного буття (якщо до нього можна припасувати слово «духовний»).
Ним ущерть заповнена політика, в якій його назбиралося стільки, що це набуло розмірів катастрофи всенаціонального масштабу. Страшно подумати: ми змирилися з підло підкинутою нам кимось і колись думкою про неможливість чесної, чистої політичної діяльності й боротьби. Визнали як єдино можливий спосіб конкуренції між партіями змагання грошових мішків та взаємних компроматів, шлях до влади через гвалтування людської свідомості чорною брехнею, а останнім часом іще й через людські трупи. І ми мовчимо нищечком, благосно сподіваючись, що наша особиста «конкретна» хата справді залишиться скраю, що її не торкнеться тінь біди, забувши, що в моральній громаді чужої біди не повинно бути.
Бруд, наче леп у тіло, в’ївся в бізнес, економіку, фінансову справу. Немов злодії в законі, легалізовано існують кримінальний бізнес, тіньова економіка, не фіксовані владою фінансові потоки. Сама влада забруднена, запацьорена, закаляна безпосередньою й цинічно неприховуваною участю в щойно названих трьох «китах», на яких тримається світ, що дійшов до абсурду свого існування. Ми, пихато надимаючи розрум’янені воскреслими амбіціями найдавнішої раси щоки, прагнемо в нього інтегруватись – але доки того не сталося, в нас притьмом інтегрувався світовий бруд, і ми його легко впустили. Принципи демократії набули в нас дивовижно-потворних форм, і слово «демократія» стало лайливим.
Брудом лайки й морального виродження пройняте навіть повітря довкола нас: прислухайтеся до мови покоління, що наросло за останні півтора – два десятки літ. Якби встали з домовин Леся Українка чи Іван Нечуй-Левицький і потрапили в гурт (даруйте – тусовку!) сьогоднішніх старшокласників, їх би через хвилину розбив правець. А ми, нівроку, не непритомніємо. Чуємо легалізоване нашим призвичаєнням до всякого бруду матюччя з уст дітей і онуків – і не червоніємо від сорому, й хап нас не хапає.
А скільки нечистот налипло на дверях і стінах кабінетів, що відгороджують нас, простих громадян, від непотоплюваного нашого чиновництва – цієї вищої раси, що виплодилася в надрах іще попереднього владного режиму й примножується чисельно у повній згоді з темпами «державотворення»! Відоме гасло «Міцна сім’я – міцна держава!» маємо повне право замінити на «Міцне чиновництво – непоборна державна влада!» Щоправда, від нього сильно смердить незворушністю держиморд і генетичним небажанням служити справі й рядовому співвітчизникові – проте й до цього ми призвичаїлися. Зате наші чиновники – найнепробивніші в усьому світі! Спробуйте «вибити» в нього котрусь елементарну довідку чи звернутися по роз’яснення нового закону, постанови, указу… Чи вас хоч на поріг установи пустять?! Там же така охорона стоїть, що муха не пролетить!
Бруд вищої проби – хабарництво й корупція. За цим показником молода незалежна країна стрімко увійшла в першу світову десятку. Правило «не підмажеш – не поїдеш» стало найголовнішим принципом взаємин посадовця, від якого щось залежить, і особи, залежної від посадовця. У поліклініці або лікарні «людина в білому халаті» дивиться спершу не в історію вашої хвороби, а у вашу валізу чи кишеню: з чим ви до неї «пожалували». Батьки школяра хочуть більшої уваги вчителя до її дитини – мають задобрити того віддарунком «від щирого серця». А яка відверта система здирництва міцно утвердилась у наших університетах, інститутах, коледжах, ліцеях! Існує тверда такса (звісно ж, в «умовних одиницях») на вступ до навчального закладу, складання заліків, іспитів, захист курсових і дипломних робіт. І всіх це влаштовує, і ні в кого не підіймається з дна душі каламуть огиди, приниження як даванням, так і бранням, духовного запліснявіння.
Що вже казати про зрощення влади й криміналу: важко збагнути, де закінчується одне й починається друге. Вони в нас є яскравим наочним прикладом дії закону сполучених посудин. Тільки в даному разі маємо справу не з рідиною, а з брудом морального виродження. І чухаємося від нього, і проклинаємо – але мовчазно терпимо, сподіваючись як не на Господа, то, може, на інопланетян, котрі прилетять і встановлять нам справедливий закон та запровадять неухильне його дотримання.
Ми закаляні брудом спереду і ззаду, ми напустили його в наші душі і в нашу свідомість – і поводимося так, немовби інакше й жити неможливо, наче оце і є наша справдешня українська доля. Чи не моторошно вам, браття-співвітчизники, любі мої співгромадяни незалежної України, від цього жахкого визнання? Де ж і коли ми з вами розгубили наші віковічні чесноти, які вирізняли народ і націю упродовж століть і століть, які зберегли народ і націю на найлютіших морозах історії, які, зрештою, перейшли нам від минувших поколінь моральним кодексом найвищого гатунку у вигляді незрівнянних, неперевершених, неповторних, до щему чистих і щирих народних пісень? Що з нами сталося за якихось кілька десятків років? Як ми ДО ТАКОГО дійшли?
…А ми кажемо – треба кудись там інтегруватися, входити в світові структури, розвивати економіку, вдосконалювати законодавство. Але куди подіти товщу бруду, що прикидав нас і обступив зусібіч, і куди від нього подітися? І коли ми влаштуємо всенародне велике прання заради власного очищення?
Мабуть же, відродження нації треба починати з відродження душі. Хто за, хто проти?..
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ