«Тепер я – Аль Пачіно і Ніколь Кідман!», – так сказав один з призерів Десятого дублю фестивалю «Відкрита ніч». Цією новиною (звичайно, з посмішкою) він поділився, коли повернувся до Києва після студентських канікул. У себе вдома він став зіркою. І не лише він, і не лише у себе вдома. Адже десята «Відкрита ніч» в ефірі Першого національного показала 75 українських фільмів протягом тижня. А завершився цей тиждень прямим включенням конкурсної цьогорічної програми, яка запропонувала телеглядачу не лише фільми і знайомство з авторами, але й інтерактивне голосування на приз глядацьких симпатій.
Посмішка нової зірки була сумною, бо фестивальне свято закінчилося і повернулися голлівудські будні (зірка працює на одному з телеканалів, де монтує анонси для Ніколь Кідман і Аль Пачіно).
Михайло Герасимович Іллєнко – легендарна людина в українському кінематографі. Кінорежисер, сценарист, актор, викладач, член-кореспондент Академії мистецтв України, нині ще й заступник секретаря Спілки кінематографістів, організатор фестивалю українського кіно «Відкрита ніч». Про стан вітчизняного кіно говорив з болем. Відчувалося, що Михайло Герасимович разом з однодумцями веде партизанську війну проти нелогічного законодавства та антиукраїнської політики влади.
КІНО ІДЕНТИФІКУЄ ГЛЯДАЧ
– Михайле Герасимовичу, яке кіно є українським: лише україномовне, чи зняте будь-якою мовою, але українським режисером, чи просто зняте в Україні?
– Для мене це питання дуже просте. Зараз його навмисне заплутують: починають вести всілякі розрахунки, дивитися на громадянство режисера, шукати його українське коріння тощо. Це все – від лукавого. Глядач знає сам: йому потрібно подивитись фільм лише хвилину, щоб зробити висновок: це – японська стрічка чи польська, російська, американська і т.д. Точно так повинно ідентифікуватися українське кіно.
Коли ми бачимо «Тіні забутих предків», або «Вавилон ХХ», або, вибачте, мій фільм «Фучжоу», то ніхто не каже, що ці фільми американські чи російські. І не треба ніяких доказів – послухайте, якою мовою спілкуються герої фільму. А той, хто вимагає доказів, не хоче, щоб були українські фільми.
І це все. Я не хочу піддаватися на провокації тих, хто вимагає, щоб їм сформулювали щось на зразок національної ідеї. Для Олександра Довженка ніколи не треба було формулювати національну ідею.
Мова – це прапор фільму. Вона із самого початку орієнтує глядача на те, чий це фільм.
Втім, є фільми, в яких взагалі немає мови. Наприклад, фільми Чарлі Чапліна. Але про його «Золоту лихоманку» ніхто не скаже, що це – китайський фільм, адже прапором фільму у талановитого режисера може бути не лише мова.
Тобто, чітка ідентифікація має бути не десь там, у фінансових розрахунках, а на екрані, щоб ми, нарешті, побачили українське кіно. В тому числі – і двомовне, як наше життя. Але ж двомовна Україна!
– Скільки сьогодні в Україні знімається повнометражних фільмів, які могли б іти на великих екранах?
– Точну цифру не можу назвати, але цього року ми були свідками виходу, здається, чотирьох фільмів. Всі вони були зняті не на державні кошти і всупереч обставинам. Для того, щоб у нас знімалось кіно не наперекір, а завдяки, повинні існувати закони.
Якщо фільми знімаються в старій технології, то кінотеатри їх не беруть. Усі великі кінотеатри, які «у всіх на слуху», обладнані Dolby Surround. А у нас прірва між дуже невеликою кількістю виробництва і прокатом. У прокат надходять, в основному, американські, іноді російські фільми, зняті з відповідними технологіями. А в українського кіно прокату нема.
– Передусім через відсутність технічних можливостей?
– Технічні можливості були, та після переведення кінотеатрів у комунальну власність вони були перероблені на магазини, нічні клуби, тобто в некіношні заклади, під аргументацію, що ніхто не хоче дивитися українські фільми.
Дійсно, була хвиля, коли всі хотіли дивитися тільки імпортоване кіно, бо це була новина: новий товар, несподіванка. Це як коли, наприклад, з’явилася жувальна гумка. Всі почали її жувати, але хліб вона не замінила, так само, як кока-кола не замінила молоко. Так і кіно: дуже модно було жувати цю жувальну гумку, пити кока-колу, але врешті-решт глядач хоче час від часу дивитися своє, побачити свої вулиці, почути свою мову та ідентифікувати себе на екрані.
Але в цей час уже відбулася зміна. Найбільш привабливі кінотеатри були переобладнані під Dolby System, а виробництво у нас як зупинилося на тій стадії, коли не було Dolby, так і залишилося. І для того, щоб зробити фільм в системі Dolby, нам треба їхати або в Росію, або в Чехію, або робити таке «сурогатне» Dolby тут.
– Тобто фактично неможливо зняти конкурентний в технічному плані вітчизняний фільм?
– Замкненого циклу, як такого, у нас нема. Бо хоч він і фінансується, але економічні реалії такі, що кінопрокатникам вигідніше купити вже готовий фільм, аніж вкладати гроші у виробництво власного.
Крім того, ще невідомо, який фільм вийде, чи поверне він витрати. А іноземний фільм – це вже практично апробований товар, він вже обійшов земну кулю, вже не новий, тож дешевший (у нас рідко бувають прем’єрні покази).
Як наслідок, українське кіно «паралізується». Навіть якщо держава вкладає у фільм гроші, то він не виходить на екрани. З одного боку, кажуть – він же не Dolby, де ж ми вам його покажемо? А показ у старих кінотеатрах не окуповує навіть витрати на фільм.
Тепер аргументують так: гроші в кіно вкладають, а воно себе не окуповує через те, що ніхто не вміє в Україні знімати кіно. Але ж ось, наприклад, Тарас Томенко – молодий режисер, який зняв фільми «Бійня», «Тир», «Пересохла земля», «Ліза». Це – кілька міжнародних призів. Один – на Берлінському фестивалі, останній – в Японії. Але ці фільми широке коло глядачів не бачило в Україні. Ця прірва між нашим фільмом і нашим глядачем дуже глибока і вона не випадкова.
УКРАЇНСЬКЕ КІНО ДУШИТЬ НАША ВЛАДА
– У чому ж справа? Чому так відбувається?
– Справа в тому, що в нас вигідний ринок. І свого часу його надійно, оперативно і вміло захопив іноземний виробник. В основному, в нас демонструються фільми через російських дистриб’юторів. І ця інтервенція, яку вже здійснили, продовжується, бо законів конкуренції ще ніхто не відміняв. Нашу території вже фактично захопили. Інтервент – іноземний виробник, не збирається поступатися тепер уже своєю територією. Йому романтика не знайома.
Ми працюємо на російське кіно й на американське як покупці квитків. Вони не збираються віддавати нам цю територію. А для того, щоб закріпитися, вони використовують будь-який спосіб. Наприклад, те, що Тарас Томенко – багаторазовий переможець міжнародних фестивалів, ще нічого не означає. Про нього ніхто не знає. І ніхто не пропонує йому зняти новий фільм, бо «воно ж себе не окуповує через те, що ніхто не вміє в Україні знімати кіно».
У нас багато хороших режисерів. Я просто багато знаю їх, бо я і в інституті працюю, і вже 10 років займаюсь фестивалем «Відкрита ніч», а це – фестиваль національного виробника. До речі, в мене існує таке правило. Я беру не просто фільми, зняті українським виробником (у нас знімають чимало стрічок за іноземний кошт, які обслуговують інтереси іноземних держав), а такі, щоб мені не доводилося переконувати глядача, що це справді українське кіно.
Мені важливо, щоб який би не був фільм, його сприйняли як український продукт.
– Тематика фільмів, які знімаються, різнобічна? Чи, може, спрямована на якийсь окремий сегмент?
– Ні. Знімаються різні фільми. Про фестиваль мушу сказати, що це абсолютно всі жанри, вони охоплюють широкий тематичний діапазон. Українське кіно представлене у повному технологічному спектрі: це – ігрове, анімаційне, неігрове, документальне.
Поповнення кінематографу йде, в основному, за рахунок дебютантів, дипломників, бо, на щастя, там не спрацьовують такі безпощадні механізми: ось вклали гроші, фільм не показують і звинувачують в тому, що він не повертає гроші. Студентське кіно не призначене, щоб повертати гроші, тому воно перебуває в резервації. За відсутності протекційних законів, ця резервація – протекційна зона, яка сьогодні продукує міжнародні призи.
– Тобто, стан «пацієнта» дуже тяжкий?
– У нас в кінематографі для вітчизняного виробника абсолютно безправний простір, а от студента ніхто не звинувачує в тому, що він зняв фільм, а той прибутків не проносить. І саме через дебютне кіно Україну знають у світі і чекають на фестивалях.
Тарас Томенко – срібний призер Берлінале! Це як чемпіон світу у футболі. І чомусь про чемпіонів футбольного світу ми знаємо все, навіть більше, ніж треба, а от про чемпіонів кіношного світу не знаємо нічого.
Все пояснюється просто – жорсткою конкуренцією на кіношному ринку. Про українську територію має бути відомо, що тут не знімається кіно, і якщо щось з’являється, то це треба пробойкотувати. І для цього є теж причини.
Конкуренція в кіно має таку особливість як непередбаченість. У кіно найдешевший фільм може раптом змінити систему цінностей, пріоритетів. І коли був знятий дуже дешевий фільм «Тіні забутих предків», він перевернув систему координат. В кіно нема такої залежності, що дорогий фільм буде хороший, а дешевий – поганий.
Саме тому небажано допустити, щоб в Україні знімався тільки один фільм. Це біблейська ситуація, коли треба було вирізати всіх немовлят, аби не з’явився Син Божий. От зараз ситуація проектується на кінематографі, як це не дивно звучить. З точки зору конкуренції треба «вирізати» повністю кінематограф, до пня.
Адже навіть студентський фільм може повністю змінити ситуацію, і глядач скаже: «А якого біса я дивлюсь це іноземне лайно?!»
– Нехай це потрібно там, приміром, США, Росії. А як же державна політика України в цьому напрямі?
– Вона відсутня. Це просто ганьба. Справа в тому, що держава, уряд і Президент відсторонилися і спостерігають збоку, роблять вигляд, наче не помічають цієї інтервенції іноземного виробника.
Будь-яка держава дбає про баланс між іноземним виробником і своїм, для того, щоб не повиздихало сільське господарство і т. ін. У нас деякі галузі більш чи менш захищені, а от кіно не захищене взагалі.
Причини? Банальні. Людина слабка, боїться стати на шляху цієї інтервенції. Адже це означає зазіхнути на дуже великі гроші. Як тільки хтось спробує порушити цей баланс і за допомогою закону потіснити з ринку конкурента… Конкуренту хіба сподобається, коли йому полізуть в кишеню? Це великі гроші. Це небезпечно.
Як бачите, дуже сумна картина вимальовується.
– Цього року в прокат вийшов український фільм «Помаранчеве небо», який, незважаючи на незручний час показу, збирав повні зали. Тобто український глядач хоче дивитися свій продукт!
– Цього фільму не бачив, але знаю одне: якби сьогодні з’являлися українські фільми, то вони б зайняли свій плацдарм. Якийсь би вийшов на перший план, якийсь би відстав, але ці фільми дивилися б.
Кожна людина хоче час від часу зазирнути в дзеркало. А кіно є хорошим дзеркалом, воно в різних жанрах відображає життя. Ми дуже добре знаємо американське життя, російське, а от, наприклад, вийти на вулицю і спитати в людини, чи вона бачила за часів незалежної України художній фільм про українське село. Село зникло. У нас Кавказ є, Чечня з рекламою війни є – є все, що завгодно, весь спектр імпортованої екзотики. А ось українського…
БІЗНЕС-ПЛАН У НАС НЕМОЖЛИВИЙ
– Якщо ввести хоча б мінімальні квоти на показ українських фільмів за прикладом україномовного дубляжу? А то українські фільми, в основному, показують лише на День незалежності як свято.
– Так, таке є. Мене дуже втішає, що мою казку «Фучжоу» вже 12 років показують на День незалежності, але...
Щодо квот. Існують багато засобів захисту вітчизняного виробника кіно. Можливо, квота не найкращий спосіб, і я так підозрюю, що коли підкидають цю тезу, то вона дещо провокативна. Це такий аргумент, який дуже легко атакувати.
Є різні способи. До речі, законодавчий пакет цих способів, у тому числі й квотування, працює у багатьох державах. Це нормальні професійні закони, які збалансували ринок у Франції, Греції, Великій Британії, Німеччині, Польщі й інших країнах, де залишається місце як для вітчизняного кіно, так і для імпортованого. Зміст цього пакету відомий давно, відомий уряду й усім, хто займається цією справою.
У Франції, наприклад, з кожного квитка, який продається на іноземний фільм, іде певний відсоток на розвиток французького кіно. У нас такого закону немає.
У багатьох державах за втручання реклами в матеріал фільму телебачення платить виробнику. Адже в нашому випадку реклама використовує фільм як дошку для об’яв, а потім каже: «Ні в якому разі. Жодної копійки». В інших державах це відшкодування працює.
– Тобто виробник отримує певні кошти від кожного каналу, який демонструє його фільм?
– У розвинених країнах функціонує потужна система авторського права, і всі міграції фільмів дуже чітко простежуються. А в нас авторське право не працює.
Я міг би навести й інші приклади протекційних законів: якщо приватна особа фінансує фільм, це обертається для неї пільговим оподаткуванням. Тобто є можливість скласти бізнес-план. Продюсер може звернутися до банкіра і сказати, що, по-перше, на крайній випадок у мене є квота на кінотеатри і за рахунок неї я можу повернути таку-то суму.
По-друге, те, що ви проінвестували фільм, знімає з вас стільки-то податків. А те, що ви фінансуєте вітчизняний фільм – підстава, щоб гроші з іноземних фільмів допомагали вашому фінансуванню. Тобто, продюсер бере не всі гроші, які потрібні на фільм, а лише третину. Ще третину, якщо фільм уже запускається і ви його фінансуєте, я беру із спеціального фонду, з іноземного кіно, яке збирає в Україні свій врожай. А потім я беру певні відсотки з реклами і т.д., і т.п. Це все називається бізнес-план, з якого видно – як і скільки, і звідки повертаються до інвестора його гроші.
У нас бізнес-план продюсер не може скласти, бо жоден закон не працює.
В цій ситуації залишається дивиуватися: знімають! Хоча стверджують, що нікому знімати. Вчать! Хоча сказано, що нема кому вчити. Вчаться! Хоча відомо, що нема розуму вчитися, а потім їздять за кордон і привозять звідти призи!
Залишається тільки режисерів на кордоні відловлювали і не пускати на батьківщину з призами. Конкуренції потрібно, щоб тут усі немовлята були винищені. Сумно…
З ТАКИМИ ЗАКОНАМИ В ЄВРОПУ – ЗАСЬ!
– Тобто за те, що Ваш «Фучжоу» ішов на РТР, інших каналах, Ви жодної копійки не одержали? Я правильно зрозумів?
– Ніхто не одержує за свої фільми. Ні я, ні мої колеги. Тобто ситуація драматично-анекдотична. Якщо, наприклад, умовно кажучи, хтось зніме фільм, який буде регулярно йти на всіх екранах, збере мільярди доларів, то, за нашими законами, це не принесе режисеру жодної копійки.
– А одержувати буде тільки той, хто його пускає?
– Так. Хоча зараз і Спілка кінематографістів намагається це питання вирішити, звертаючись до уряду. Є така проблема, що нас просто не візьмуть в Європейську спільноту, в СОТ, якщо ми не вирішимо кілька питань, у тому числі й проблему авторського права в Україні.
– Тобто, якщо підсумувати, то виходить, що держава не хоче, не фінансує, а бізнесу невигідно?
– Абсолютно вірно. Держава, я б навіть сказав, демонстративно «не хоче», вона відсторонилася. У кожного своя причина: у когось, підозрюю, є фінансова вигода від такої ситуації, комусь байдуже. Бізнес також не має жодних підстав. Наприклад, прихожу я до банкіра і кажу: дайте мені грошей. Скільки? Я кажу: стільки. А він мені: як вони повернуться? А я кажу – ніяк. Розмову закінчено.
Поговоримо про акторів. Нацрада стверджує, що збільшила частку україномовного продукту в ефірі, в тому числі й з метою забезпечення роботою акторів у плані дублювання іноземних фільмів і програм.
Дублювання фільмів у нас було дуже серйозною індустрією. Та на жаль, все закінчилося, коли почалася криза кінематографу. У нас були і є віртуози дубляжу. Дубляж – це окреме мистецтво.
Для багатьох акторів це дуже вигідно, але ж це треба ще й вміти робити. Не всі це вміють, навіть хороші актори. Це дуже цікавий процес, за ним цікаво спостерігати.
Зараз вийшло кілька фільмів, ті ж «Тачки». Люди дивляться, вони в захваті. Це необхідна частина кіноіндустрії. Принаймні, це краще, ніж ті ганебні субтитри, до яких наш глядач не готовий. В інших країнах звикли лише до субтитрів, а в нас – ні. Тим більше, коли субтитри йдуть у російському фільмі, це виглядає як іронічна форма знущання.
Але тут теж є свій механізм. Є різні способи дубляжу. Є, коли актори дублюють кожен свій персонаж, є, коли лише двоє дублюють весь фільм (закадровий текст). А є просто титри.
Так от, я не назву точні цифри, але, умовно кажучи, якщо ви продублювали (актор за актора) три або п’ять фільмів, то це означає, що ви зняли один вітчизняний. Це означає, що ця продакшн-студія працює в рамках законодавства, як виробник національного продукту.
Якщо в компанії не вистачає грошей на дорогий дубляж, вона зробить закадровий текст, або на крайній випадок пустить дешеві субтитри. Щоправда, тоді доведеться обслужити більшу кількість іноземних фільмів. І це дорівнює виробництву національного фільму.
– Де-юре кіно є, а де-факто нема?
– Саме так.
– А який тоді вихід з цієї ситуації?
По-перше, політична воля. Потрібні люди, які відповідають за політику в галузі культури, кіно і можуть цю ситуацію подолати. Хвороба запущена, але не без їхньої допомоги. І вони повинні зараз робити все для збалансування ринку.
Є ще один шлях. Дуже перспективний і дуже цікавий. Справа в тому, що найбільший екран в Україні – телебачення. І саме через нього може початися повернення українського кіно.
Наприклад, фестиваль «Відкрита ніч» 9 років поспіль відбувався як звичайний фестиваль, а цього року він повністю транслювався на Першому національному спільно з ТРК «Ера». Крім того, там були інтерв’ю з авторами. Я можу навести такий приклад. Один наш студент, який взяв гран-прі на фестивалі, він не киянин, розповідав мені: Михайле Герасимовичу, якби в моє село приїхав Сталлоне разом із Шварценегером, вони просто відпочивали б у холодочку в порівнянні зі мною! Що робить «розкрутка»? Те, що відбулося, зробило радість всім. Режисер ураз став відомим, його село буквально оваціями зустрічало земляка.
«Відкрита ніч» – це фестиваль саме українського кіно. І нехай на мене за це ображаються, але така моя позиція і я буду її відстоювати. В нас багато міжнародних фестивалів, тож мають бути й українські. Сподіваюсь, що ми й надалі продовжимо телевізійний експеримент. Бо той студент став зіркою, у нього фільм – усього 10 хвилин, але ж який ефект телебачення! Цього було достатньо, щоб Шварценегер у холодочку відпочивав!
Василь КОЛОМІЄЦЬ,
(І-РЕПОРТЕР)