Тим, хто цікавиться життєвою долею, творчістю цієї непересічної жінки, раджу піти на виставку в Музеї книги і друкарства України.
Про неї розповідає провідний науковий співробітник Марія Гринько.
– Ця виставка цікава тим, що відвідувачі можуть оглянути матеріали – а їх понад 115 – із різних джерел: нашого музею, бібліотек імені Олега Ольжича та Києво-Могилянської академії, музею Олени Теліги в середній школі № 97, всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги, картинної галереї КПІ, приватних колекцій О. Веремійчик, К. Криворучко, Н. Миронець.
– Людині, яка вперше почула це прізвище, чим запам’ятається Олена Теліга?
– Талантом, неординарністю і мужністю. Згодьтеся, що безстрашні в творчості поети в житті іноді бувають боягузами. Їй доля відміряла всього 36 років. Але погляньмо, якими динамічними вони були! Тільки мужня людина могла так написати: «Тільки тим дана перемога, // Хто у болі сміятись зміг».
Олена Теліга народилася 21 липня 1906 року в містечку Іллінському в Підмосков’ї в родині інженера-гідротехніка Івана Шовгенова. Її батько, професор, знаний спеціаліст, служив у Москві, Петербурзі, був нагороджений орденами Анни і Святослава. І незважаючи на це, коли в 1917-1918 роках піднявся національно-визвольний рух в Україні, покинув Петербург і вирішив прислужитися своїй батьківщині: родом він був із Слобожанщини. Його дружина, теж українка, Уляна Налянч-Качковська походила з Поділля.
У 1918 році родина переїжджає до Києва, де І. Шовгенів почав працювати в Міністерстві шляхів директором департаменту водного і шосейного господарства в уряді УНР і викладав у Київській політехніці. Оленка навчалася в приватній жіночій гімназії
О. Дучинської на вулиці Коцюбинського, 7. Коли батько емігрував із урядом УНР, взявши з собою старшого сина Андрія, мама з Оленкою і Сергієм залишилися під більшовицькою владою і потерпали від злиднів. Гімназії закрили, дівчина пішла працювати кур’єром в КПІ, де батько був професором. Її начальник відповідно ставився до неї: з насолодою посилав у найвіддаленіші частини Києва за найгіршої погоди.
У 1922 році мати з дітьми перейшла кордон і потрапила до польського міста Тарнова, згодом до Подєбрада в Чехословаччині, де Іван Шовгенів працював ректором Української господарської академії. Олена, як багато її ровесників, не мала атестата про середню освіту. Тому для здобуття його при академії були організовані матуральні курси. На виставці є ксерокопія свідоцтва зрілості Олени. Вона стає студенткою Українського вищого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова в Празі, обравши фах – українську мову та літературу.
Ми показуємо ксерокопії її заяви до цього навчального закладу.
Вірші почала писати ще в дитинстві, продовжувала і в студентські роки. Перша публікація – поезія «Весняне» – з’явилася в 11 книжці «Літературно-наукового вісника» за 1928 рік. Його редактор Дмитро Донцов розгледів поетичний хист молодої авторки і відкрив шлях у велику літературу. Вона стає співробітником «ЛНВ», де надрукована більшість її поетичних і публіцистичних творів.
У 1926 році вона побралася з кубанським козаком і бандуристом Михайлом Телігою, старшиною армії УНР. Він відіграв чималу роль у тому, що російськомовна панночка Лєночка полюбила свій народ, його мову.
Михайло навчався в Українській господарській академії. Коли закінчив її, то подружжя переїхало до Варшави, там він працював інженером-лісівником, Олена вчителювала.
У Варшаві Олена опинилась у новому для себе емігрантському середовищі, брала участь у різних товариствах, відвідувала літературні та театральні вечори.
Про Варшаву нагадує дуже цікавий рідкісний експонат – тижневик «Обрії», який вони передплачували. На часописі є їхня адреса. Там можна побачити статтю про вечір, який мав відбутися в Донцовському віснику. І Олена окреслила це повідомлення червоним олівцем. Донцов давав їй багато порад, що стосувалися літературної творчості, формування її національної свідомості.
– Я читала в одній газетній публікації, що Олена Теліга кохала Донцова і мала до нього велике, сильне почуття.
– Я би це хотіла спростувати. У нас взагалі останнім часом стало модно порпатися в брудній білизні не тільки сучасних митців, а й тих, що вже відійшли у вічність.
– Але ж, пані Маріє, є фото, де Донцов і Теліга на відпочинку.
– Так, вони відпочивали у Ворохті. Дослідниця Катерина Криворучко знайшла в архіві листи Олени до Марії Донцової того часу. Дружина про це знала, до Ворохти приїжджав Михайло Теліга. Тобто вони не усамітнювалися, не ховалися від своїх близьких. Між ними були приязні стосунки, але більше ділові. Врешті-решт, про Олену казали, що в неї були закохані Олег Штуль-Жданович, Василь Куриленко, але це були просто приятельські стосунки. Я читала деякі ксерокопії листів Олени Теліги і Марії Донцової – у них не відчувається, ніби щось приховується, це щира і відверта розмова. Взагалі фальш для Олени не була притаманна, вона одна з тих рідкісних людей, в яких принципи у творчості і в житті не розходяться. Нині такою у нас є Ліна Костенко.
– Пані Маріє! Як ви поясните таку обставину, що українці Шовгенови розмовляли вдома російською мовою, коли жили в Москві, Петербурзі?
– Довкола звучала тільки російська, і вони, очевидно, прилаштувалися до цієї обставини. А коли приїхали до Києва, тут також українська мова не дуже лунала. Приїхавши до Праги, Оленка абсолютно не знала української мови, вона була вихована в імперському дусі, можна навіть сказати.
– Але ж батько її іде працювати в уряд УНР.
– Очевидно, в Івана Шовгенова національна свідомість десь не згасла, хоча він служив російській імперії. Але коли відчув, що його знання можуть знадобитися Україні, покинув Росію. Уряд УНР за кордоном відкривав навчальні заклади, сподіваючись, що молодь, одержавши знання, працюватиме для блага самостійної України. Це була політична еміграція, не та, що сьогодні. Люди вболівали за Україну, аналізували причини поразки визвольних змагань. Звичайно, українські емігранти, і серед них Олена Теліга, мріяли повернутися на Батьківщину. Вони розуміли, що війна між СРСР і Німеччиною може спалахнути, і ці два монстри неодмінно зіштовхнуться, будуть воювати і виснажаться в цій боротьбі. І це буде дуже сприятливий момент для відродження самостійної України. Тому коли вибухнула війна, Олена вирішила їхати до Києва. Ось ксерокопія її листа до чоловіка: «Дорогий Михайлику! Пишу тобі зі Львова. Завтра ми напевне їдемо до Києва. Вчора були дуже бурхливі збори з дискусіями».
– Олена Теліга переходила кордон разом з Уласом Самчуком. У своєму творі «На білому коні» він пише про цю їхню спільну подорож, доволі небезпечну. Коли вони познайомилися?
– Взагалі Теліга та Самчук мало бачилися, але обоє мріяли про повернення до України. Олена тоді вже стала членом ОУН (мельниківців), приступила до роботи в референтурі з питань культури. Спочатку вони добралися до польського міста Ярослава, потім перейшли вбрід річку Сян, були дуже щасливі, що потрапили до того «заповітного» берега. Потім дісталися до Львова, переважно йшли пішки, коли щастило – під’їжджали підводою чи машиною.
– Самчук дивувався, як за таких несприятливих умов Олена зуміла виглядати такою чепурною. І, як він писав, ніколи не забувала про свого «Михайлика», часто згадувала його.
– До Києва відразу не можна було добратися, там ще йшли бої, тому вона поїхала до Рівного, там Улас Самчук редагував газету «Волинь». До неї Олена писала статті. А вже 22 жовтня 1941 року разом із артисткою Танею Праховою, майбутньою дружиною Уласа Самчука, приїхали до Святошина.
– Що підштовхнуло панночку Олену перейти на українську мову?
– Коли вона приїхала до Праги, то потрапила в нове для неї емігрантське середовище – україномовне, патріотично налаштоване. А вона в Петербурзі спілкувалася на «великорусском наречии». Шістнадцятирічна юнка була дуже привабливою, ходила на вечори, гарно танцювала, декламувала свої вірші, одне слово, була примітною особою. Першою людиною, яка вчила її української мови і пробуджувала у ній національну свідомість, був поет Леонід Мосендз. Але переломним моментом стала одна з вечірок, коли Олена опинилася в товаристві російських емігрантів, яких у Празі було багато. Вони почали образливо говорити про українську мову: «Залізяку на пузяку», «Собачий язык». Видно, в її душі щось закипіло, вона встала і бахнувши по столу, сказала: «Ви, хами! Цей «собачий язык» – мова моїх батьків, я з вами не хочу більше знатися». Більше вона з «великоросами» не спілкувалася і принципово почала розмовляти тільки українською мовою на велике здивування свого оточення. Звичайно, до цього доклав багато зусиль її чоловік Михайло Теліга: ще на Кубані він познайомився з бандуристом Богуславським, який навчив його грати на цьому інструменті, давав читати українську літературу, багато розповідав про історію нашої батьківщини.
Олену страшенно тягнуло до Києва, багато її друзів відраджувало від цієї поїздки: навіщо наражувати своє життя і талант на небезпеку. Дехто не вірив в оптимістичний результат цієї поїздки, серед них був і поет Євген Маланюк, який, до речі, так і не відвідав Україну.
– Хоча так тужив за своєю Херсонщиною, річкою Синюхою.
– Очевидно, не вірив у перспективу створення самостійної України. В Києві Олену обрали членом Української національної ради, вона очолила Спілку українських письменників. Уже 15 листопада 1941 року відбулися перші її установчі збори, прийняли статут, опрацювали план роботи.
Ми показуємо світлину будинку, де розміщувалася Спілка письменників – це вулиця Десятинна 9, тепер там посольство Великобританії (будинок спорудив Василь Симиренко для своєї родини). Згодом до Києва приїхав Михайло Теліга, подружжя декілька разів міняло помешкання, деякий час жило по вулиці Толстого, 25.
– На цих будинках немає меморіальних дощок.
– Може, в майбутньому це станеться, недавно з’ясували це. До речі, у квартирі на третьому поверсі потім оселився письменник Іван Цюпа, який не знав, хто тут раніше жив.
– Зима 1942 року видалася холодною. Олена писала: «І ось прийшов Новий рік, вітри віють без перестанку такі, що всі ми ходимо як святі Миколаї або снігові баби. Замерзає вода у водопроводі, зі світлом і теплом усе роблять експерименти – то включають і виключають. Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна. Це відчувається щодня в різних розмовах у Спілці і в хаті, в тих віршах та рефератах, що мені зносять до Спілки».
Олена заснувала літературно-мистецький додаток «Літаври» до газети «Українське слово». Редакція розмістилася на вулиці Бульварно-Кудрявській, 24, (нині Воровського).
– Яку ніяк не перейменують, хоча назва Кудрявська походить від ручая Кудрявець, що тут протікав.
– На жаль, вийшло лише чотири числа «Літаврів», бо німці побачили, що О. Теліга працює не на возвеличення райху, а на утвердження української національної свідомості серед місцевого населення. У часописі вона друкувала свої гострі публіцистичні статті, а також твори репресованих совєтською владою письменників – Г. Косинки, Д. Фальківського, Є. Плужника, діаспорних поетів – О. Ольжича, О. Олеся, Є. Маланюка тощо. Теліга відмовилася писати панегірика фюреру, і навіть коли хтось із авторів приносив такі «оди», з гнівом їх кидала до кошика.
У грудні 1941 року німці заарештували членів редакції «Українського слова», Спілка письменників ще працювала. Олену попереджали про можливий арешт, однак вона категорично відмовилася виїжджати з Києва, хоча О. Ольжич наказував їй це зробити. «Я з Києва вдруге не поїду, бо це буде зрада самої себе», – пояснювала вона. У ці важкі часи Олена випромінювала рішучість: завжди дбайливо одягнена, в капелюшку, чорному пальті, з посинілими від холоду пальцями, але з усмішкою вона приходила до Спілки, підбадьорювала товаришів. І так само цього останнього фатального дня. 9 лютого 1942 року прийшла на роботу. Засідку німці влаштували ще з ночі. У приміщення можна було зайти, але покинути його не дозволяли. Олена жартувала, бриніла сміхом, звернулася до колег: «Ви нічого не бійтеся, я все беру на себе». Через годину до Спілки прийшов Михайло Теліга, знаючи, що його теж заарештують. Коли німці побачили, що всі зібралися, вони о 15 годині вийшли із засідки і наказали: «Хто не член Спілки, може покинути приміщення». Михайло, хоча не був ним, не вийшов, але це зробив один із письменників. Усіх заарештованих відвезли до гестапівських казематів на вулицю Короленка, 33, де потім розмістився КДБ (нині СБУ). Допитували Олену і Михайла Телігів, І. Урлявського, О. Чемеринського, І. Рогача й багатьох інших. Точної дати їхньої смерті ніхто не знає: більшість дослідників сходяться на тому, що це було 21 лютого 1941 року. Їх розстріляли і поховали в Бабиному Яру, нині там височіє хрест, біля якого збираються люди, щоб ушанувати цих мучеників, що поклали своє життя за Україну.
На цій виставці експонуються оригінали рукописів, статей, копії автографів поезій та документів, фотографії, прижиттєві публікації поезій та пізніші збірки творів Олени Теліги, переклади іноземними мовами, твори, присвячені їй, дослідження про життя і творчість, матеріали про вшанування пам’яті цієї непересічної жінки.
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК