Основною здобиччю американців (на японських островах було декілька баз США) стала система розпізнання «свій-чужий». Радянському Союзу довелося витратити не один мільярд рублів на переоснащення всієї своєї авіації новими системами. А перебіжчик Віктор Біленко, який попросив політичного притулку, назавжди виїхав до Америки і живе там до цих пір. Ми публікуємо уривок з книги спогадів однополчанина Біленка Віктора Підмолоди «Політ без повернення».
«ТАТУ, ВИ КУДИ?»
Віктору Біленку належало летіти на літаку з бортовим № 31, який мав повну, стовідсоткову заправку. Через шість-сім хвилин після його зльоту, не більше, від керівника ближньої зони, що знаходилася поряд з керівником польотів (КП), надійшла тривожна інформація про зникнення з екрана оглядової РЛС мітки від літака Біленка. Йдуть нервові і тривожні запити КП, але у відповідь – тиша. У страшне ніхто не хоче вірити...
...Коли згадую малоприємні події тих днів, то бачу сина Віктора Біленка, що проводжає свого тата на службу і задає йому питання:
– Тату, а ви куди?
Він, мабуть, відчував своїм серцем, що йому незабаром доведеться втратити тата (живого!), причому назавжди.
А ще я бачу поламані долі своїх однокашників і однополчан, по яких незаслужено прокотився репресивний каток відплати. Дехто з них позбувся головного – можливості літати.
На тлі ротації льотного складу полку, що відбувалася у той час, він нічим особливим не виділявся. Зовні Віктор був близький до середнього зросту, звичайної статури. Світло-русяве волосся, невелика набік чуприна, що прикривала лоб... У розмовах він був небагатослівним, але емоційним.
Що стосується дружини Віктора Біленка, то це була мила на вигляд блондинка. Риси обличчя її були правильними, а фарбоване біле волосся і ледь пишна зачіска підкреслювали її молодість і привабливість.
Новини слухали з «Голосу Америки»
...Підходимо до курилки. Входить полковник А. Чернишов (старший льотчик-інспектор в/ч 25954).
Уважно обвівши своїм поглядом льо
тчиків, що зібралися в курилці, і, роблячи короткі паузи, почав говорити:
– Вчора Біленко відлетів до Японії і попросив політичного притулку в США. Наші РЛС, розташовані на узбережжі, проводжали його як нерозпізнану ціль. На віддаль 120 кілометрів від берегової лінії він летів на висоті 100 метрів, а потім набрав висоту 6000 метрів. Політ здійснював у напрямку американської авіабази «Тітосе». На підльоті до неї, приблизно за 60 кілометрів, був зустрінутий двома черговими винищувачами, піднятими для перехоплення. Помітивши їх і боячись бути збитим, він знизився на невелику висоту і пішов на південь. Помітивши по курсу польоту аеродром, здійснив на ньому посадку. Це був цивільний аеродром в місті Хакодате з довжиною злітної смуги 1400 метрів. Посадку здійснив з великим перельотом, тому викотився за її межі. Коли до нього прибули офіційні представники японської влади, він попросив у них посприяти зустрічі з американцями. Коли ті прибули, то заявив про своє бажання одержати політичний притулок...
...Бажання здобути повнішу інформацію змусило мене запропонувати своїм товаришам по службі прийти увечері до мене додому і послухати «Голос Америки» або радіостанцію «Свобода».
Увімкнувши приймач ВЕФ-201 і налаштувавши його на «Голос Америки», затамуємо подих, слухаємо випуск новин. Почався він з повідомлення про втечу В. Біленка. З цієї миті вже ні в кого не залишалося сумнівів, що він справді перебуває «за бугром». Майже весь годинний випуск був присвячений йому і літаку МІГ-25п...
«МИ ПОВТОРИЛИ ЙОГО ПОЛІТ»
...На ранок прямую в їдальню. Тільки офіціантка принесла мені сніданок, як увійшов майор Мішечок і, прямуючи до мене, каже:
– Самим маршалом Савицьким поставлено завдання максимально повторити політ Біленка.
Одягаємо льотне споряження, майор Мішечок сідає в передню кабіну, я – в задню. Швидкий розгін, і ось вже літак в повітрі.
...Набравши висоту 6000 метрів і отримавши дозвіл на виконання завдання, в лівому розвороті починаємо пікірувати. Швидкість швидко зростає до 1000 кілометрів на годину – це майже межа для старенького, бувалого, але надійного літака. Земля біжить назустріч літаку. Чутно перебої у зв’язку, і через 1-2 секунди він пропадає – в навушниках панує ледве шипляча тиша. Літак опускається на висоту, нижчу оточуючих сопок, доводиться бути гранично уважним і ювелірно точним в пілотуванні.
Мішечок витримує висоту в межах 100 метрів. Але попереду берегова лінія і води Японського моря, а далі – державний кордон...
Пролетівши 3-5 кілометрів над морем, переводимо літак в набір висоти і з правим креном виконуємо розворот у бік аеродрому. З висоти 3500 метрів, коли з’являється стійкий радіозв’язок з КП, слідує доповідь про закінчення завдання і повернення на аеродром.
– Вважай, ми повторили його політ, – сказав майор Мішечок.
Результати були невтішні, але передбачувані. І Біленко чудово знав, що його, поки він летить в долині, не бачить жоден з наземних радарів.
КАТОК РЕПРЕСІЙ
...Закінчивши обговорення виконаних польотів, командир полку, звертаючись до майора Мішечка, із зітханням вимовляє:
– Тут спущена вказівка виявити всіх морально нестійких льотчиків і усунути їх від льотної роботи, а прізвища подати нагору. Наказано не милувати нікого, при щонайменшому сумніві – ніяких вагань.
11 вересня стало днем розправи над невгодними. Над тими, хто не відповідав вимогам моральної стійкості. Такими стали: Сергій Хутірський і Володя Кирсанов – мої однокашники, що прибули в Чугуївку з Радянської Гавані; В. Гизик – випускник АВВАКУЛ-73, що прибув із Золотої Долини (аеродром Унаші). Їм було оголошено, що вони відсторонені від льотної роботи і призначені на нові посади: С. Хутірський – штурманом наведення у Велику Кему, а В. Кирсанов – начальником причепа в радіотехнічний полк під Усурійськом. Для оформлення свого вибуття їм було надано всього один день. Вже до вечора за С. Хутірським приземлився транспортний літак, що летів у Велику Кему, а В. Кирсанов відбув вечірнім поїздом, що слідував до Владивостока, з розпорядженням до 8 годин ранку наступного дня прибути до нового місця служби. А провина їх зводилася до того, що перший у вільний від служби час попався на очі полковникові Чернишову із запахом спиртного, а другий, який був неодруженим, вів надто розкріпачений спосіб життя, не сумісний з існуючими у той час стереотипами. В. Гизику ставилися в провину його небайдужість до вина і жінок...
...Пізніше мене перевели служити до Ростова. Підтримуючи стосунки з товаришами по службі, я знав, що запущений репресивний каток продовжував «прасувати» людські долі і тримати решту льотчиків в страху за свою льотну діяльність і службову кар’єру. Відлучили від льотної роботи командира першої авіаескадрильї капітана Іванова і старшого льотчика, старшого лейтенанта Єфімова. «Прасування», покликане було, окрім страху, підтримувати в льотчиках і високі морально-політичні якості за придуманим зразком. Вимоги до льотчиків, що літали на літаку МІГ-25п в 530-му полку, були підняті на захмарну висоту. Здавалося, що вони повинні бути чистішими, ніж сам Ісус Христос...
...А щодо родини Біленка... Стало зрозуміло: скільки б вона не закликала і не заклинала повернутися чоловіка і батька на прес-конференціях в Москві, цього не відбудеться. Вибір був зроблений остаточно.
Повернувшись із Москви, дружина Біленка уникала контактів з тими, хто оточує. Лише одного разу я бачив, як вона входить в під’їзд будинку, причому була вона одна, без сина. Через 10-15 днів вона спакувала свої скромні пожитки і виїхала. Для неї був виділений спеціальний військово-транспортний літак, який і доставив її до Армавіра. Там вона народилася, виросла і там, закінчивши медичне училище, вийшла заміж за Віктора Біленка.
ЛЮДМИЛА БІЛЕНКО: «У ЧОЛОВІКА НЕ БУЛО ПРИЧИН ВІДЛІТАТИ!»
Кореспонденти розшукали дружину Біленка.
Одному Богові відомо, як жилося всі ці роки Людмилі Біленко. Багато чого говорили про її чоловіка: що він мріяв про свободу, тому і рвонув за кордон. Говорили, що йому обіцяли 100 тисяч доларів за доставку літака, що він взагалі давно був завербований американцями. Писали, що він нібито живе розкошуючи за кордоном, одружувався, народив троє дітей. А на Кубані звісток про нього до цих пір чекає дружина Людмила.
Після всього, що розповідали в пресі про чоловіка, вона відмовилася спілкуватися з журналістами. Але для «КП» зробила виняток.
– Стільки багна на нас вилили, досить вже, – сказала Людмила Петрівна. – Все одно ніхто не може знати правди, тільки сам Віктор.
– Ну хоч раз за ці 30 років він присилав вам звісточку?
– Ні, жодного разу. Я не знаю, чи живий він, чи здоровий. Всі ці роки ходжу в церкву і думаю: ставити свічку за здоров’я чоловіка чи за його упокій?
– Ви намагалися шукати Віктора?
– Звичайно, щороку я зверталася в Міністерство закордонних справ, але мені завжди давали відповідь: ніяких вістей про Віктора немає. Одного разу сказали, що чоловік звертався в наше консульство в Сан-Франциско і просив, щоб його доставили в СРСР. Він хотів розповісти правду про те, що трапилося. Але його так і не змогли переправити.
– Як ви думаєте, чому він викрав літак?
– Не знаю. Ніяких причин не було. Ми жили добре, в достатку. Мої батьки з Півночі, тому ми і поїхали служити ближче до них. Хоча писали, що Вітя спеціально шукав місце ближче до кордону і щоб там були найостанніші «Міги».
П’ять років ми прожили душа в душу, у нас ріс син. У Віктора були перспективи на службі. Навіщо йому втікати? Чим би він міг там зайнятися – максимум йому б довірили спортивний літак.
– Невже він і синові жодного разу не дзвонив, не писав?
– Жодного разу. Син вже доросли
й. Йому 33 роки. Коли він питав про батька, я від нього нічого не приховувала, але завжди говорила, що його тато був найкращим на світі. І ви знаєте, до мене завжди військові і влада дуже добре ставилися, навіть шанобливо (нині Людмила Петрівна працює завідуючою дитсадком в одному з кубанських містечок. – Прим. авт.). Ніяких переслідувань за ці роки вона не зазнала.
ЩО ТРАПИЛОСЯ ІЗ ЗРАДНИКОМ?
І нині, через 30 років після втечі Біленка, матеріали про нього Федеральна служба розвідки Росії до цих пір не розсекретила. Такі обставини можуть означати тільки одне: справа про викрадення МІГ-25 все ще не закрита.
Зате відомо: «висмоктавши» з перебіжчика все, що можна, американці прикрили Біленка спеціальною захисною програмою ЦРУ. Йому в США міняли адреси й імена, щоб до нього не дотяглися «довгі руки» КДБ. Але все-таки просочилися відомості, що він одружувався на американці – вчительці музики. У них народилося двоє дітей, але сім’я розпалася.
Біленко «виплив» у ЗМІ лише у вересні 1983-го, коли радянський винищувач збив південнокорейського «Боїнга». Саме Біленко допомагав американцям розшифровувати радіоперехоплення переговорів радянського пілота з «землею». Потім він консультував письменника Тома Кленсі, коли той створював один з гучних блокбастерів «холодної війни» – «Гонитва за «Червоним Жовтнем».
В середині 1980-х поповзли чутки, що Біленко загинув в автокатастрофі. Ветерани КДБ впевнені, що цю дезу запустило ЦРУ. Виявилось, американців в обмані підозрювали недаремно: зрадник знов дав про себе знати. У 1997-му Біленко зустрівся з журналістом японської газети «Хоккайдо симбун» і 20(!) годин давав йому інтерв’ю. У ньому Біленко заявив, що в 1995-му у справах бізнесу побував у Москві. Перевірити складно – в ті «лихі» роки в Росії творилося всіляке...
Інна ЖУРАВЕЛЬ,
Семен ШАПКІН
(КП)