До речі, достовірний факт: як розповідала льотчиця, Герой Радянського Союзу М. Раскова, коли виступав Червонопрапорний ансамбль пісні і танцю Радянської армії і виконував «Закувала та сива зозуля», то Сталін підспівував її, а йому вірнопіддано вторив Ворошилов. Отож і катів проймала така чудова мелодія.
Цього року виповнюється 110 літ від дня смерті Петра Ніщинського, тож є нагода розповісти про життя людини, яку Бог обдарував багатьма талантами. Він — чудовий педагог, композитор, поет, перекладач. На жаль, переглядаючи каталог, я побачила, як мало про нього написано. По суті, тільки статті в часописах до різних ювілеїв і невеличка брошурка В. Довженка, присвячена його творчості, де автор детально аналізує творчість П. Ніщинського. З неї ми довідуємося, що Петро Іванович народився 9 (21) вересня 1832 року в селі Неменка Липовецького повіту Київської губернії. Батько його був дяком місцевої церкви, а мати простою селянкою. Родина жила доволі скромно, тож коли передчасно помер її годувальник, для сім’ї настали скрутні часи. Однак енергійна, заповзятлива жінка не склала рук, а вирішила податися до Києва, щоб вивести своїх двох малолітніх синів — Петра та Єлисея — в люди. Тут вона найнялася куховаркою і почала клопотатися, щоб прилаштувати дітей учитися. У 1842 році Петра прийняли до Києво-Софійського духовного парафіяльного училища на «кураторське утримання». Із відомостей видно, що хлопець «поведінки вельми скромної, здібностей відмінних, старанності зразкової, успіхів прегарних».
Наприкінці 1845 року Петра перевели до Києво-Подільського духовного училища, де він перейшов на повне казенне утримання. В хлопця виявилися чудові музичні здібності, він співав у семінарському, академічному та митрополичому хорах і набув слави «голосистого» співака. Київська духовна академія зберігала традиції вітчизняного вокального мистецтва, її вихованці співали у хорах, вивчали музично-теоретичні предмети. Із цього закладу вийшли наші видатні композитори Максим Березовський, Артем Ведель, співак російської опери і автор «Запорожця за Дунаєм» Семен Гулак-Артемовський.
У бурсі, де вчився Ніщинський, плекали співацькі традиції. Школярі не тільки добре знали народні мелодії, а й охоче співали канти, романси, пісні «морального» змісту. Під час канікул бурсаки мандрували по селах, заробляючи на хліб насущний показом вистав із співами і танцями.
Після закінчення духовного училища в 1849 році юнака прийняли до Київської духовної семінарії. І тут обдарований Петро мав відмінні оцінки зі «словесності, математики, історії, стародавніх і нових мов». Чудовий голос і музичні здібності Ніщинського привернули увагу київського архимандрита Антоніна. 1850 року його призначили настоятелем російської посольської церкви в Афінах. І він для підсилення церковного хору викликав до Греції молодого київського співака. Ось такий крутий злам долі…
Петро не тільки співав у церкві, а й вивчав еллінську культуру, мистецтво, вдосконалював свої знання грецької мови, брав участь у реставрації християнських пам’яток. В Афінах Ніщинський одержав вищу освіту, закінчив у 1856 році філологічний і богословський факультети, захистив магістерську дисертацію. Після цього він майже рік викладав грецьку мову в місцевій гімназії.
Перебуванню його в Греції поклала край сварка з архимандритом Антоніном, бо Ніщинський не погодився прийняти сан священика, на чому наполягав його патрон. Отож у 1857 році Петро Іванович іде у відставку й повертається (вже з дружиною) на батьківщину, оселяється в Петербурзі. Деякий час він ще співпрацює з духовним відомством, викладає в семінарії грецьку мову й літературу. Одначе в Північній Пальмірі прожив недовго: матеріальна скрута, слабке здоров’я дружини, яка погано переносила петербурзький клімат, примусили його переїхати до Одеси.
Не маючи ні коштів, ні протекції, він пробиває собі дорогу в житті: чого тільки не довелося йому робити, щоб якось забезпечити сім’ю. Викладає грецьку мову й літературу, російську мову й словесність, виступає в пресі як літературний критик і публіцист, перекладає, пише вірші, пісні. Крім того, організовує аматорські хори й драматичні гуртки.
У другій половині 1860-х років і протягом 1870-х років Ніщинський знайомиться з видатними музичними і театральними діячами — П. Сокальським, М. Кропивницьким, під їхнім впливом починає збирати й обробляти українські народні пісні. На жаль, до наших днів дійшло небагато тих мелодій. Увагу Ніщинського особливо приваблював героїчний епос, в якому оспівувалася боротьба українського народу проти турецької вояччини та польської шляхти.
У 1870 році після тривалих зволікань йому вдалося одержати дозвіл від цензора на публікацію української народної пісні «Козак Софрон» у власній обробці для хору з супроводом фортепіано. В ній йдеться про похід славного війська запорозького на чолі з легендарним козаком Софроном на турецьку орду, що плюндрувала українські землі. Під час бою лицар потрапив у полон, однак ні каторга, ні люті муки не зламали сміливця. Закутий у кайдани, він згадує свою вітчизну, йому видається, що стоїть він на високій могилі: «А з тієї могили видно всі країни//Сизокрилий орел літає// Гей стоїть військо славне запорозьке//Та як мак процвітає». Цю патріотичну пісню Ніщинський записав у селі Сміла Херсонської губернії, в її обробці він прагнув підкреслити характерні риси старовинних народних мелодій епічного характеру, типову для історичних пісень орнаментику і своєрідну ладову структуру. Вдало зроблений фортепіанний супровід, який нагадує то кобзарські награвання, то народні похідні марші із наслідуванням грізних ударів запорозьких тулумбасів.
Одним із культурних центрів того часу в Україні була Одеса: прогресивні професори Новоросійського (Одеського) університету, викладачі училищ, шкіл, учасники всіляких просвітницьких товариств, аматорських хорів, театральних гуртків проводили широку культурницьку роботу. В цьому русі активну участь брав П. Ніщинський. «У ті роки, — пише, наприклад, анонімний автор популярної тоді книги «Корифеи украинского театра», — не було ще окремої української трупи, і українські вистави влаштовував нині покійний учитель гімназії
П. І. Ніщинський».
На той час припадає його знайомство з відомим драматургом, одним із фундаторів українського професійного театру М. Л. Кропивницьким. Це знайомство перейшло згодом у близьку дружбу та співпрацю.
У 1872 році М. Кропивницький написав п’єсу «Невольник» на сюжет поеми Т. Шевченка «Сліпий». Є підстави думати, вважає музикознавець Валеріан Довженко, що саме для цієї п’єси Ніщинський написав як вставний номер славнозвісний чоловічий хор «Закувала та сива зозуля». В рецензіях того часу згадується, що цю пісню виконували й раніше в Одесі в четвертій дії п’єси «Невольник». Хор «Закувала та сива зозуля» — це чотири своєрідні образи-картини, об’єднані патріотичною ідеєю. Цікава прикмета: якщо текст пісні передає тяжкі випробування невільників і жорстокість турків, то музика не вселяє почуття страху чи страждань, особливо в четвертому епізоді. Цього П. Ніщинський досягає використовуючи могутні вигуки тенорової партії — «султани!», «кувати!», «кайдани!», що звучать на тлі грізної та мужньої партії басів. Таким чином створюється перегук між запорізьким військом і невільниками, що сягає монолітного, урочисто-радісного звучання. Ніщинський, який бездоганно володів прийомами хорового письма, зумів яскраво та доцільно розподілити вокальні партії. Героїко-епічний характер цієї музики навіяний як поезією Т. Шевченка, так і народними піснями і думами.
І хоч задумів у Петра Івановича було чимало, однак він покидає Одесу і переїжджає до Ананьїва.
Ананьївський період у житті Петра Івановича (а тривав він із 1875 по 1882 роки) зацікавив дослідника його творчості Ю. Больсена. Він узявся шукати в архівах, які саме твори тут написав Ніщинський і чому переїхав із Одеси до тихого провінційного містечка. Що змусило 43-річного композитора і педагога, перекладача і поета залишити гамірну Одесу, численних друзів і поселитися в Ананьїві?
Ніщинський був добре знайомий із народовольцем А. Желябовим. Після його арешту поліція, за доносами провокаторів, зацікавилась Петром Івановичем. Не випадково його неодноразові клопотання про посаду викладача грецької мови в Новоросійському (Одеському) університеті відхиляли. Уникаючи переслідувань, він змушений був тимчасово поїхати до Ананьїва, де у чоловічій прогімназії виявилося вакантне місце учителя грецької мови. Викладав Ніщинський також російську мову в жіночій гімназії, бо сім’я була велика, а платня мала.
В Ананьїві Ніщинський організовує молодіжний хор, який часто виступає на учнівських вечорах та міських концертах. Тут він остаточно завершив свої «Вечорниці». Прослухавши їх, Іван Франко назвав композитора «великим майстром тонів». У цьому місті митець створив текст і музику відомої пісні «Порада» («Дівчинонько, голубонько»). Вона була вперше опублікована в одеському журналі «Нива» в 1885 році в «Антології української лірики від смерті Т. Шевченка» (Львів, 1903). Цей твір, а також «У діброві чорна галка» були настільки поширені в побуті, особливо серед сільської молоді, що тривалий час друкувалися в збірниках народних пісень.
Під час останньої подорожі на Вінниччину архів Ніщинського загинув. «Мені вдалося знайти два його листи, — пише в журналі «Музика» Ю. Больсен, — до друзів у Балту на Одещині, які датовані 1875 і 1877 роками. Вони зберігаються в рукописному відділі наукової бібліотеки імені В. Вернадського. В них чимало цікавого про перебування композитора в Ананьїві. А у Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника є рукописний фрагмент листа П. Ніщинського «Об уничтожении переводных испытаний в гимназиях и прогимназиях империй», що характеризує його як прогресивного педагога.
Прикметно, що неподалік цього міста розташований повітовий Єлисаветград (нині Кіровоград). Тут славився хор, де співали викладачі, учні, місцева інтелігенція, зокрема Кропивницький, М. Тобілевич, дві дочки Ніщинського. Сам Петро Іванович, наїжджаючи з Ананьїва, не раз керував цим хором. Центром артистичного життя Єлисаветграда була родина Тобілевичів, де завжди збиралася молодь, влаштовувалися аматорські концерти і музично-драматичні вечори. Під орудою Кропивницького гурток почав систематично виступати з українськими п’єсами, народними операми, він мав чудовий хор і невеликий оркестр. У 1875 році гурток поставив п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля» з музикою і текстом «Вечорниць» — цієї музично-поетичної народної картини. На ній бачимо М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, М. Садовську, двох доньок Ніщинського.
Хоча музична композиція «Вечорниці» є вставним номером до п’єси «Назар Стодоля», однак вона має самостійне художнє значення, складається з оркестрової інтродукції та низки хорів і сольних епізодів. Це пісня господині «Зоря з місяцем над долиною пострічалися» на слова Т. Шевченка; двоголосий хор «Добрий вечір, паніматко»; чотириголосий хор парубків «Віють вітри»; героїко-епічний хор «Закувала та сива зозуля», який, очевидно, був вставлений, щоб надати «Вечорницям» соціально-політичного відтінку. Є там і народна застольна пісня «Ой, хто п’є, тому наливайте», а також ворожіння дівчат.
У «Вечорницях» Ніщинський виявив глибоке знання української пісні. Народність, майстерність хорового письма сприяли надзвичайній популярності цього твору. Крім того, з його появою професійний театр одержав чудовий взірець оформлення драматичної вистави.
Незабаром у 1876 році з’являється царський указ про заборону друкувати літературні твори українською мовою, ставити українські п’єси. Навіть концертному виконанню українських пісень і творів композиторів цензура всіляко перешкоджала. Розпався Єлисаветградський артистичний гурток, надовго завмерли цікаві починання М. Лисенка і М. Старицького створити український музичний театр. У ці роки Ніщинський цілковито віддається роботі над музичним героїчним епосом. В архіві М. Лисенка зберігся нотний примірник, на титульному аркуші рукою Петра Івановича написано: «Миколаю Віталійовичу Лисенку. «Байда», українська козацька дума. Поклав на ноти задля 4 голосів, п’янофорта і оркестру П. Ніщинський. Ананьїв, 1877 р.» В цій пісні оспівується подвиг легендарного козака, який захищає український народ від турецьких загарбників. Чотириголосий твір зроблений із притаманною Ніщинському майстерністю, вступ нагадує кобзарські награвання. До речі, композитору настільки був близький цей обряд, що він узяв собі псевдонім «Байда».
У ці роки Ніщинський багато працює як перекладач, зокрема з грецької мови. З’являється українською мовою «Антігона» Софокла, видана в 1883 році в Одесі. І. Франко оцінив цю першу спробу перекладу грецького епосу, вказавши в своїй рецензії на «художній такт перекладача і його політичне чуття».
У 1980-ті роки театральне життя в Україні пожвавішало: успішно виступають театральні трупи М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського. Часто вони бувають в Одесі. «Панове, — писав один із рецензентів на постановку п’єси «Назар Стодоля», — відвідуйте руський театр. Ось єдина порада, яку ми можемо дати. Переказати словами те, що відчуває глядач, дивлячись гру М. Кропивницького, Садовського, Саксаганського, Заньковецької, нема ніякої змоги. «Вечорниці» Ніщинського, вставлені в другу дію «Назара Стодолі», йдуть прекрасно, дякуючи добрим хорам».
Ніщинський у 1882 році повертається до Одеси. Він бере активну участь у складанні російсько-українського словника, друкує у Львові за допомогою І. Франка повний переклад українською мовою «Одіссеї» Гомера (1889, 1892 роки), починає працювати над «Іліадою». Перекладає він грецькою мовою знамениту пам’ятку культури Київської Русі «Слово о полку Ігоревім». Паралельно працює як педагог, публіцист, поет, композитор. З останніх його творів — чудова обробка української народної пісні «Ой, гук, мати, гук» для багатоголосого хору, присвячена хоровому гуртку театральної трупи П. Саксаганського. У ній йдеться про боротьбу повстанського загону з польською шляхтою. Починається пісня закликом — козаки перегукуються зі своїм великим товариством запорозьким: «Куди вони підуть, там бори гудуть. Попереду себе та вражих ляхів облавою пруть». Мелодія цієї пісні — чудовий взірець траурно-героїчного народного епосу. Характерний лад із четвертим підвищеним ступенем надає цій пісні відтінку жалощів, на що свого часу вказав М. Лисенко. Хорова фактура обробки Ніщинського відзначається глибоким проникненням у народний характер пісні, їй притаманна соковита гармонія, висока майстерність голосоведення.
Останні роки Петро Іванович провів у самотині. На його смерть у 1896 році відгукнулося лише декілька газет. Відрадно хоча б те, що ананьївці не забувають про нього. В місцевому краєзнавчому музеї є спеціальний стенд, у музичній школі — меморіальний куточок, присвячений Ніщинському. Одна з вулиць міста носить його ім’я. А з нагоди 150-річчя від дня народження у 1982 році було відкрито пам’ятник митцеві, чия багатогранна праця збагатила українську культуру. Звучать і понині його твори, які входять до репертуару наших найвідоміших співаків, їх часто слухачі вважають народними.
Ольга МЕЛЬНИК