Матуся з нами, (а в неї нас було троє) переїхала до свого тата (нашого дідуся) в Баштанку. Якась частина чоловіків, які пішли, щоб влитись в лави Червоної Армії, повернулась до своїх осель. Як потім виявилось, загалом це були комуністи. Баштанку окупували німці. Але вони не шукали, хто комуніст, хто юда. Так, що на тих, хто повернувся, якась частина населення донесла німцям, хто з них комуніст. Німці зігнали людей на подвір’я МТС і самі односельці вчинили розправу над комуністами через повішання за те, що вони залили сала за шкуру за комуністичної влади.
Дідусь мав сільську хату, посередині сіни, кухня, передня причілкова кімната і задня. В задній кімнаті жило 10 чоловік, матуся і нас троє, дядя Іван з дружиною і троє дітей та дідусь, ми ще займали кухню. В передній кімнаті жили два німці, одного, пам’ятаю і зараз, звали Отто. Вночі нашу хату охороняли вартові. Ці двоє німців весь час підгодовували нас, шістьох дітей. Найстаршою із нас була моя сестра 1935 року народження. Нас теж не минуло лихо доносу. Німцям донесли, що ми жиденята. Пам’ятаю, коли приїхали на подвір’я німці з перекладачем, щось розмовляли з дідусем. Після цього дали йому папірець.
На другий день, ледь почало сіріти, дідусь привів коня, запріг його в підводу. Він, дядя Іван, матуся і нас троє поїхали в сусідній райцентр Новий Буг.
При виїзді із Баштанки біля шлагбаума нас зупинили німецькі вартові. Подивились папірець, підняли шлагбаум, і ми поїхали. При в’їзді в Новий Буг там теж стояли вартові, які перевірили папірець. Німці на мотоциклі з кулеметом в колясці поїхали, а ми за ними. Німці їхали повільно. Ми за ними встигали.
Під’їхали до будинку, біля якого стояло двоє вартових з автоматами. Один німець з тих, хто нас супроводжував, зайшов усередину будинку. Через деякий час вийшов, а за ним німець у білому халаті, який завів нас у будинок. Спочатку до кімнати запросили дідуся і дядька Івана. Ми з матусею залишились в коридорі. В коридорі були німці без білих халатів, але з автоматами. Коли дідусь і дядько Іван вийшли з кімнати, туди завели нас. З цієї кімнати були ще одні двері в другу кімнату, куди повели матусю і сестру. Нас з братом роздягли, крутили, дивились, міряли голови. Після цього ми одяглись і вийшли в коридор. Німець в білому халаті дав якийсь папірець дідусеві, і ми вирушили в Баштанку. При виїзді з Нового Буга і в’їзді в Баштанку знову були перевірки. Коли приїхали додому, німець Отто подивився папірець, який видали в Новому Бузі, і віддав його дідусеві, а на другий день прийшов перекладач, пояснив, щоб берегли цей папірець. Перекладач ще повідомив, хто доніс німцям, що ми жиденята. При німцях матуся, як і все доросле населення працювала в колгоспі, що був відновлений німецькими окупантами. Проте дітей німці на роботу в колгосп не виганяли. Настав час, коли Червона Армія перейшла в наступ, і німці покинули Баштанку. Ще за німців ми ховались в погребі, бо боялись бойових дій наступаючої Червоної Армії і відступаючих німців.
Дідусь, дядя Іван та ще якийсь дядько сховались в міні (так називали яму в погребі, де ховали на зиму картоплю). Ми частенько вискакували на подвір’я, вибігали в передню хату, хапали хліб — і знову в погріб. В передній хаті було два ліжка з повним комплектом білизни. Ще була білизна, одіяла на полиці разом з хлібом, консервами, посудом, карбітками та всілякими канцелярськими речами.
Добре пам’ятаю, коли прийшли червоноармійці, з погреба вийшов дідусь, сказавши: «О, наші прийшли!» Але у відповідь почув: «Ваши да не ваши. Ми воюєм, а ви здесь с немцами жили». Після такого привітання червоноармієць прикладом автомата вдарив дідуся по голові. Дідусь упав, заюшений кров’ю. Всі дорослі розгубились. Лише згодом підняли дідуся, занесли в задню кімнату, поклали на ослін, почали його обтирати мокрими ганчірками і плакати. Через деякий час дідусь підвівся. Але дуже повільно і мало розмовляв.
Мій тато воював з самого початку війни і, слава Богу, повернувся додому, але вже комуністом. До речі, тато залишив своє прізвище «Мироненко» на Рейхстазі. Червоноармійців ми зустрічали з великою радістю. А вони все, що залишили німці, забрали, не залишивши нам — дітям фронтовика, навіть шматочка хліба. Вони нишпорили по всіх куточках хати, на горищі. З нашого господарства забрали дві лопати. Коли забирали лопати, дорослі плакали, благали залишити, бо не буде чим копати город. Але на це червоні «визволителі» не звернули уваги, повідштовхували матір, тітку, які на колінах благали залишити лопати.
Після приходу Червоної Армії відновили колгоспи, в яких почали використовувати дитячу працю. Діти займалися прополкою посівів, збиранням колосків. Після збору колосків в дітей бригадири нишпорили по кишенях, заглядали за пазуху, щоб не поцупив хто колоска. Після звільнення Баштанки від німецьких окупантів нас весь час дражнили жиденятами, аж поки не повернувся тато. А ось при німцях нас не дражнили.
Ставши дорослим, закінчивши Ленінградську військову школу, а потім юридичний факультет Одеського держуніверситету імені І. Мечнікова, я зрозумів, що ті «наші» не були визволителями. Мені стало зрозуміло, що після німецьких окупантів прийшли ще жорстокіші, україноненависні московські окупанти.
За міжнародними стандартами, Україна і нині є окупованою державою, бо на її території розташоване окупаційне військо Російської Федерації. Щоб позбутись цього, потрібно відновити духовність української нації. Це буде початком справжньої незалежності України.
В. МИРОНЕНКО
м. Миколаїв
Дідусь мав сільську хату, посередині сіни, кухня, передня причілкова кімната і задня. В задній кімнаті жило 10 чоловік, матуся і нас троє, дядя Іван з дружиною і троє дітей та дідусь, ми ще займали кухню. В передній кімнаті жили два німці, одного, пам’ятаю і зараз, звали Отто. Вночі нашу хату охороняли вартові. Ці двоє німців весь час підгодовували нас, шістьох дітей. Найстаршою із нас була моя сестра 1935 року народження. Нас теж не минуло лихо доносу. Німцям донесли, що ми жиденята. Пам’ятаю, коли приїхали на подвір’я німці з перекладачем, щось розмовляли з дідусем. Після цього дали йому папірець.
На другий день, ледь почало сіріти, дідусь привів коня, запріг його в підводу. Він, дядя Іван, матуся і нас троє поїхали в сусідній райцентр Новий Буг.
При виїзді із Баштанки біля шлагбаума нас зупинили німецькі вартові. Подивились папірець, підняли шлагбаум, і ми поїхали. При в’їзді в Новий Буг там теж стояли вартові, які перевірили папірець. Німці на мотоциклі з кулеметом в колясці поїхали, а ми за ними. Німці їхали повільно. Ми за ними встигали.
Під’їхали до будинку, біля якого стояло двоє вартових з автоматами. Один німець з тих, хто нас супроводжував, зайшов усередину будинку. Через деякий час вийшов, а за ним німець у білому халаті, який завів нас у будинок. Спочатку до кімнати запросили дідуся і дядька Івана. Ми з матусею залишились в коридорі. В коридорі були німці без білих халатів, але з автоматами. Коли дідусь і дядько Іван вийшли з кімнати, туди завели нас. З цієї кімнати були ще одні двері в другу кімнату, куди повели матусю і сестру. Нас з братом роздягли, крутили, дивились, міряли голови. Після цього ми одяглись і вийшли в коридор. Німець в білому халаті дав якийсь папірець дідусеві, і ми вирушили в Баштанку. При виїзді з Нового Буга і в’їзді в Баштанку знову були перевірки. Коли приїхали додому, німець Отто подивився папірець, який видали в Новому Бузі, і віддав його дідусеві, а на другий день прийшов перекладач, пояснив, щоб берегли цей папірець. Перекладач ще повідомив, хто доніс німцям, що ми жиденята. При німцях матуся, як і все доросле населення працювала в колгоспі, що був відновлений німецькими окупантами. Проте дітей німці на роботу в колгосп не виганяли. Настав час, коли Червона Армія перейшла в наступ, і німці покинули Баштанку. Ще за німців ми ховались в погребі, бо боялись бойових дій наступаючої Червоної Армії і відступаючих німців.
Дідусь, дядя Іван та ще якийсь дядько сховались в міні (так називали яму в погребі, де ховали на зиму картоплю). Ми частенько вискакували на подвір’я, вибігали в передню хату, хапали хліб — і знову в погріб. В передній хаті було два ліжка з повним комплектом білизни. Ще була білизна, одіяла на полиці разом з хлібом, консервами, посудом, карбітками та всілякими канцелярськими речами.
Добре пам’ятаю, коли прийшли червоноармійці, з погреба вийшов дідусь, сказавши: «О, наші прийшли!» Але у відповідь почув: «Ваши да не ваши. Ми воюєм, а ви здесь с немцами жили». Після такого привітання червоноармієць прикладом автомата вдарив дідуся по голові. Дідусь упав, заюшений кров’ю. Всі дорослі розгубились. Лише згодом підняли дідуся, занесли в задню кімнату, поклали на ослін, почали його обтирати мокрими ганчірками і плакати. Через деякий час дідусь підвівся. Але дуже повільно і мало розмовляв.
Мій тато воював з самого початку війни і, слава Богу, повернувся додому, але вже комуністом. До речі, тато залишив своє прізвище «Мироненко» на Рейхстазі. Червоноармійців ми зустрічали з великою радістю. А вони все, що залишили німці, забрали, не залишивши нам — дітям фронтовика, навіть шматочка хліба. Вони нишпорили по всіх куточках хати, на горищі. З нашого господарства забрали дві лопати. Коли забирали лопати, дорослі плакали, благали залишити, бо не буде чим копати город. Але на це червоні «визволителі» не звернули уваги, повідштовхували матір, тітку, які на колінах благали залишити лопати.
Після приходу Червоної Армії відновили колгоспи, в яких почали використовувати дитячу працю. Діти займалися прополкою посівів, збиранням колосків. Після збору колосків в дітей бригадири нишпорили по кишенях, заглядали за пазуху, щоб не поцупив хто колоска. Після звільнення Баштанки від німецьких окупантів нас весь час дражнили жиденятами, аж поки не повернувся тато. А ось при німцях нас не дражнили.
Ставши дорослим, закінчивши Ленінградську військову школу, а потім юридичний факультет Одеського держуніверситету імені І. Мечнікова, я зрозумів, що ті «наші» не були визволителями. Мені стало зрозуміло, що після німецьких окупантів прийшли ще жорстокіші, україноненависні московські окупанти.
За міжнародними стандартами, Україна і нині є окупованою державою, бо на її території розташоване окупаційне військо Російської Федерації. Щоб позбутись цього, потрібно відновити духовність української нації. Це буде початком справжньої незалежності України.
В. МИРОНЕНКО
м. Миколаїв