Провести Надію Світличну в останню путь прийшли її близькі та рідні з України та Сполучених Штатів, серед них — поетеса Ліна Костенко. На похороні побував президент України Віктор Ющенко.
Надія Світлична жила в Сполучених Штатах з 1978 року і померла 8 серпня 2006 року у місті Інвіргтон, штат Нью-Джерсі.
Виконати останню волю 70-річної Надії Світличної — поховати її в Україні — було непросто. «Аеросвіт» знайшов місце для труни у літаку лише після того, як знайомі чоловіка Світличної Павла Стокотельного особисто звернулися до Голови Верховної Ради Олександра Мороза. Спікер зателефонував до свого однопартійця Миколи Рудьковського, якому віднедавна підпорядковуються транспортні мережі України. А вже той розпорядився доставити тіло Світличної до Києва.
Її відспівували у Володимирському соборі.
— Здається, знав її все життя, — розповідає філолог Михайло Гуць, колишній дисидент. — Надійка дбала про всіх. Будучи на свободі, передплачувала пресу для політв’язнів. Мені розповідали друзі, які мали доступ до архівів КДБ: саме те, що вона давала змогу читати політв’язням газети, вважалося найбільшим її гріхом. 14 грубезних томів карної справи завели на Надійку кадебісти. А на її брата Івана — 32.
Люди, які прийшли попрощатися з Надією Світличною, — переважно її ровесники. Ті, кому разом із нею довелося провести за ґратами кращі роки життя. Сиве волосся, вишукана українська мова, в очах — сум за померлою соратницею, у голосі — образа за неувагу від влади. Розповідають, що торік Надію Світличну нагородили орденом Княгині Ольги, але вона його не отримала.
Молодший син покійної, 28-річний Іван, виходить із церкви, де триває панахида, на свіже повітря. Перепрошує і каже, що, мабуть, не зможе зараз розповідати про маму.
— В Україні дуже спекотно, — промовляє українською, із ледь помітним акцентом.
До Америки його привезли у піврічному віці. Там закінчив університет, за фахом — комп’ютерник. Два місяці тому одружився із Крістін, американкою, молодшою за нього на два роки.
— Мама, дякуючи Богові, змогла побувати на моєму весіллі, — каже Іван. — Останній рік перед смертю вона дуже хворіла.
Іван розповідає, що його старший брат Ярема, якому зараз 36 років, вирішив повернутися жити на батьківщину. Він оформляє українське громадянство, тому не зміг приїхати на похорон.
Біля самого входу до церкви стоїть тендітна літня жінка у чорній кофті — сестра В’ячеслава Чорновола Валентина, 58 років.
— Надія передала свою Шевченківську премію (1992 року) на заснування Музею шістдесятництва, — згадує вона. — У кожний свій приїзд піклувалася про музейні справи. На жаль, київська влада досі не виділила приміщення для музею.
Надія Світлична жила в Сполучених Штатах з 1978 року і померла 8 серпня 2006 року у місті Інвіргтон, штат Нью-Джерсі.
Виконати останню волю 70-річної Надії Світличної — поховати її в Україні — було непросто. «Аеросвіт» знайшов місце для труни у літаку лише після того, як знайомі чоловіка Світличної Павла Стокотельного особисто звернулися до Голови Верховної Ради Олександра Мороза. Спікер зателефонував до свого однопартійця Миколи Рудьковського, якому віднедавна підпорядковуються транспортні мережі України. А вже той розпорядився доставити тіло Світличної до Києва.
Її відспівували у Володимирському соборі.
— Здається, знав її все життя, — розповідає філолог Михайло Гуць, колишній дисидент. — Надійка дбала про всіх. Будучи на свободі, передплачувала пресу для політв’язнів. Мені розповідали друзі, які мали доступ до архівів КДБ: саме те, що вона давала змогу читати політв’язням газети, вважалося найбільшим її гріхом. 14 грубезних томів карної справи завели на Надійку кадебісти. А на її брата Івана — 32.
Люди, які прийшли попрощатися з Надією Світличною, — переважно її ровесники. Ті, кому разом із нею довелося провести за ґратами кращі роки життя. Сиве волосся, вишукана українська мова, в очах — сум за померлою соратницею, у голосі — образа за неувагу від влади. Розповідають, що торік Надію Світличну нагородили орденом Княгині Ольги, але вона його не отримала.
Молодший син покійної, 28-річний Іван, виходить із церкви, де триває панахида, на свіже повітря. Перепрошує і каже, що, мабуть, не зможе зараз розповідати про маму.
— В Україні дуже спекотно, — промовляє українською, із ледь помітним акцентом.
До Америки його привезли у піврічному віці. Там закінчив університет, за фахом — комп’ютерник. Два місяці тому одружився із Крістін, американкою, молодшою за нього на два роки.
— Мама, дякуючи Богові, змогла побувати на моєму весіллі, — каже Іван. — Останній рік перед смертю вона дуже хворіла.
Іван розповідає, що його старший брат Ярема, якому зараз 36 років, вирішив повернутися жити на батьківщину. Він оформляє українське громадянство, тому не зміг приїхати на похорон.
Біля самого входу до церкви стоїть тендітна літня жінка у чорній кофті — сестра В’ячеслава Чорновола Валентина, 58 років.
— Надія передала свою Шевченківську премію (1992 року) на заснування Музею шістдесятництва, — згадує вона. — У кожний свій приїзд піклувалася про музейні справи. На жаль, київська влада досі не виділила приміщення для музею.