Найстарший брат часто їздив у відрядження; з котрогось йому пощастило привезти «скриньку з голубим екраном», що мала назву «Волхов». З того часу почалась і в нашій родині телеглядацька епопея: вечорами дивилися геть усе, що транслював один-єдиний канал із Дніпропетровська. Особливий інтерес викликали художні фільми, що їх можна було переглядати «задурно», а не так, як у сільському клубі за гроші, яких у родині водилося не густо. Ті безплатні «кіна» запам’ятовувались надовго.
Отож не дивно, що й до сьогодні збереглися враження про польський багатосерійний телефільм «Чотири танкісти й пес» — таку собі веселеньку історійку для наївних підлітків про те, як танковий екіпаж у складі прорадянської Армії Людової з допомогою дуже розумної вівчарки легко шив у дурні цілі підрозділи фашистського «Вермахту».
Фільм сам по собі, як і багато екранних та літературних агіток часів існування Варшавського пакту, не вартий серйозної розмови. Але він — разом з іще одним аналогічним серіалом «Ставка більша за життя» — несподівано постав у центрі уваги польської громади. Річ у тім, що ветерани Армії Крайової, яка в сорокових роках минулого століття вела бої одночасно проти німецьких окупантів та радянських «визволителів», домоглися заборони телевізійного показу названих кінострічок. Підстава елементарна: в обох фільмах реалії Другої світової війни тлумачаться примітивно й викривлено, а трагічні події, що пролягли кривавими ранами через долі цілих народів, зображено не більше, ніж як цікавенькі пригоди.
Ця новина, яку на перший погляд можна трактувати як суто внутрішньопольську, має свою проекцію на наші, українські справи. Бо за багатьма чинниками Армія Крайова дорівнюється до Української Повстанської Армії: вони мали тих самих ворогів і таку саму трагічну історію. Але сьогодні ветерани першої в Польщі та другої в Україні мають зовсім відмінні суспільні статуси. Вояки АК відчувають належний пошанівок від держави, до їхнього голосу дослухаються органи влади, з ними рахується громадськість. А українські патріоти з УПА й досі, через 15 років після здобуття Україною незалежності, яку вони жертовно виборювали, все ще чують на власну адресу образливі ярлики, на владному рівні їхніх заслуг перед Батьківщиною уперто не визнають, вони позбавлені прав і пільг, якими наділені ветерани радянської армії та колишні енкаведисти.
На тлі сказаного вище постає низка запитань. Чому в двох сусідніх країнах існують такі різні підходи до історичного минулого? Чому в них історія зближує людей, а в нас — розділяє? Чому прагнення їхніх ветеранів-патріотів відновити справедливість у погляді на важливо-доленосні події минулих часів знаходять порозуміння в суспільстві та державних структурах, а справедливі домагання наших борців за волю рідного народу бодай урівнятися в правах із червонозоряними «визволителями» упродовж років та років наштовхуються на глухий мур можновладців та несприйняття з боку значної частини «народонаселення», особливо на Сході та Півдні?
Це в теперішніх наших суспільно-політичних обставинах — не просто запитання, а цілий букет проблем, від правильного вирішення яких залежить подальша доля країни. Національна монолітність поляків і їхня внутрішня спромога до згуртування навіть у моменти дражливі, вибухонебезпечні (скажімо, колишнє існування на польській землі двох армій з діаметрально-протилежними ідеологіями й завданнями) вигідно відрізняються від нашої «інтернаціональної» розбалансованості з неприховуваним підтекстом «не могу поступиться принципами». Тож і не дивно, що Польща вже давно перестала перейматися гризотами якогось ефемерного вибору шляху в майбуття, зробивши його в душах, умах і серцях власних громадян. Вона не бажає правди сьогоднішньої без правди про себе учорашню, бо знає: тільки це є запорукою правди завтрашньої.
Ми ж устами найвищих посадовців закликаємо до примирення — але такого, коли треба «перегорнути сторінку», забути все і відхреститися від цілих розділів власної історії. Підпрягаємо на допомогу найсвятіших пророків (того ж таки Тараса Григоровича з його «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!») — і так прагнемо переступити через «непорозуміння» минулих десятиліть, що з телеекранів не сходять численні комуно-радянські кіноверсії про часи Жовтневого перевороту, «добровільної» колективізації, героїчних подвигів сталінських синів у боротьбі з власним народом, переможної ходи червоних командармів-визволителів на просторах від Амура до Ельби та від Кольського півострова до Каракумських пісків.
Але якщо частина громадян країни живе в полоні ілюзій, витворених іще більшовицькими ідеологами й постійно та ненастанно пропагованих так званими українськими телеканалами, а друга частина не бажає такого полону, бо логічно не знаходить у ньому історичної перспективи, — то про яку національну єдність може йти мова? Нехай буде підписано хоч десять, хоч сто новітніх універсалів — вони залишаться графоманськими текстами нескладених «батьками нації» іспитів на державницьку зрілість та відповідальність за долю країни. Ситуативне й увіч вимушене (точніше сказати — вимучене) єднання лідерів сил, що перебувають у стані глибокого опонування одна одній, — хіба такого згуртування потребує українське суспільство?
Національна консолідація українців можлива тільки на ґрунті очищення всіх і кожного нещадимим і воднораз спасенним для України вогнем правди. Нам же щодня пропонується стара брехня й нова вигадка про неї. Ми не навчилися виносити уроки з власних помилок — то хоч би навчилися переймати позитивний досвід інших націй і народів, якого у світі є досить. А що переймаємо ми? Іноземну халтуру й непотріб, яку ТАМ викидають на смітник, а ми, дурні, підбираємо й виховуємо на чужих гріхах і помилках своїх дітей.
От і приклад ініціативи (до речі — результативної!) ветеранів польської Армії Крайової для нас назагал нічого не промовляє й ні на які роздуми не наштовхує. Просто не віриться, що старий-новий віце-прем’єр з гуманітарних питань хоч краєм ока гляне на проблему об’єднання українського народу на істинно національних засадах; що нарешті в нашій історії буде розставлено крапки не на догоду московським ідеологам «єдиного гуманітарного простору», а винятково з позицій історичної правди. Для цього держава мала б, зокрема, заборонити показ радянських фільмів про війну та революцію, і не тільки про них.
Але де ж у нас та держава?..
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ
Отож не дивно, що й до сьогодні збереглися враження про польський багатосерійний телефільм «Чотири танкісти й пес» — таку собі веселеньку історійку для наївних підлітків про те, як танковий екіпаж у складі прорадянської Армії Людової з допомогою дуже розумної вівчарки легко шив у дурні цілі підрозділи фашистського «Вермахту».
Фільм сам по собі, як і багато екранних та літературних агіток часів існування Варшавського пакту, не вартий серйозної розмови. Але він — разом з іще одним аналогічним серіалом «Ставка більша за життя» — несподівано постав у центрі уваги польської громади. Річ у тім, що ветерани Армії Крайової, яка в сорокових роках минулого століття вела бої одночасно проти німецьких окупантів та радянських «визволителів», домоглися заборони телевізійного показу названих кінострічок. Підстава елементарна: в обох фільмах реалії Другої світової війни тлумачаться примітивно й викривлено, а трагічні події, що пролягли кривавими ранами через долі цілих народів, зображено не більше, ніж як цікавенькі пригоди.
Ця новина, яку на перший погляд можна трактувати як суто внутрішньопольську, має свою проекцію на наші, українські справи. Бо за багатьма чинниками Армія Крайова дорівнюється до Української Повстанської Армії: вони мали тих самих ворогів і таку саму трагічну історію. Але сьогодні ветерани першої в Польщі та другої в Україні мають зовсім відмінні суспільні статуси. Вояки АК відчувають належний пошанівок від держави, до їхнього голосу дослухаються органи влади, з ними рахується громадськість. А українські патріоти з УПА й досі, через 15 років після здобуття Україною незалежності, яку вони жертовно виборювали, все ще чують на власну адресу образливі ярлики, на владному рівні їхніх заслуг перед Батьківщиною уперто не визнають, вони позбавлені прав і пільг, якими наділені ветерани радянської армії та колишні енкаведисти.
На тлі сказаного вище постає низка запитань. Чому в двох сусідніх країнах існують такі різні підходи до історичного минулого? Чому в них історія зближує людей, а в нас — розділяє? Чому прагнення їхніх ветеранів-патріотів відновити справедливість у погляді на важливо-доленосні події минулих часів знаходять порозуміння в суспільстві та державних структурах, а справедливі домагання наших борців за волю рідного народу бодай урівнятися в правах із червонозоряними «визволителями» упродовж років та років наштовхуються на глухий мур можновладців та несприйняття з боку значної частини «народонаселення», особливо на Сході та Півдні?
Це в теперішніх наших суспільно-політичних обставинах — не просто запитання, а цілий букет проблем, від правильного вирішення яких залежить подальша доля країни. Національна монолітність поляків і їхня внутрішня спромога до згуртування навіть у моменти дражливі, вибухонебезпечні (скажімо, колишнє існування на польській землі двох армій з діаметрально-протилежними ідеологіями й завданнями) вигідно відрізняються від нашої «інтернаціональної» розбалансованості з неприховуваним підтекстом «не могу поступиться принципами». Тож і не дивно, що Польща вже давно перестала перейматися гризотами якогось ефемерного вибору шляху в майбуття, зробивши його в душах, умах і серцях власних громадян. Вона не бажає правди сьогоднішньої без правди про себе учорашню, бо знає: тільки це є запорукою правди завтрашньої.
Ми ж устами найвищих посадовців закликаємо до примирення — але такого, коли треба «перегорнути сторінку», забути все і відхреститися від цілих розділів власної історії. Підпрягаємо на допомогу найсвятіших пророків (того ж таки Тараса Григоровича з його «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!») — і так прагнемо переступити через «непорозуміння» минулих десятиліть, що з телеекранів не сходять численні комуно-радянські кіноверсії про часи Жовтневого перевороту, «добровільної» колективізації, героїчних подвигів сталінських синів у боротьбі з власним народом, переможної ходи червоних командармів-визволителів на просторах від Амура до Ельби та від Кольського півострова до Каракумських пісків.
Але якщо частина громадян країни живе в полоні ілюзій, витворених іще більшовицькими ідеологами й постійно та ненастанно пропагованих так званими українськими телеканалами, а друга частина не бажає такого полону, бо логічно не знаходить у ньому історичної перспективи, — то про яку національну єдність може йти мова? Нехай буде підписано хоч десять, хоч сто новітніх універсалів — вони залишаться графоманськими текстами нескладених «батьками нації» іспитів на державницьку зрілість та відповідальність за долю країни. Ситуативне й увіч вимушене (точніше сказати — вимучене) єднання лідерів сил, що перебувають у стані глибокого опонування одна одній, — хіба такого згуртування потребує українське суспільство?
Національна консолідація українців можлива тільки на ґрунті очищення всіх і кожного нещадимим і воднораз спасенним для України вогнем правди. Нам же щодня пропонується стара брехня й нова вигадка про неї. Ми не навчилися виносити уроки з власних помилок — то хоч би навчилися переймати позитивний досвід інших націй і народів, якого у світі є досить. А що переймаємо ми? Іноземну халтуру й непотріб, яку ТАМ викидають на смітник, а ми, дурні, підбираємо й виховуємо на чужих гріхах і помилках своїх дітей.
От і приклад ініціативи (до речі — результативної!) ветеранів польської Армії Крайової для нас назагал нічого не промовляє й ні на які роздуми не наштовхує. Просто не віриться, що старий-новий віце-прем’єр з гуманітарних питань хоч краєм ока гляне на проблему об’єднання українського народу на істинно національних засадах; що нарешті в нашій історії буде розставлено крапки не на догоду московським ідеологам «єдиного гуманітарного простору», а винятково з позицій історичної правди. Для цього держава мала б, зокрема, заборонити показ радянських фільмів про війну та революцію, і не тільки про них.
Але де ж у нас та держава?..
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ