Учасниця руху шістдесятників, правозахисниця, член Закордонного представництва Української Гельсінської групи, редактор-укладач «Вісника репресій в Україні» (США), лауреат премії імені Тараса Шевченка. 1953-1958 роках закінчила філологічний факультет Харківського університету, відділення української мови й літератури. Працювала директором школи робітничої молоді в місті Краснодоні, бібліотекарем.
З 1963 оселилася в Києві. Працювала в редакційній групі заочного сільськогосподарського технікуму, редактором видавництва «Радянська школа», науковим співробітником інституту педагогіки і за сумісництвом — учителькою вечірньої школи в Дарниці.
Клуб творчої молоді (КТМ), який відвідувала з братом Іваном Світличним, зіграв величезну роль у житті не тільки «шістдесятників». Там Світлична здружилася з багатьма майбутніми дисидентами, з художницею Аллою Горською.
Після відомого зіткнення 22 травня 1967 біля пам’ятника Т.Шевченку Світличною серйозно зацікавився КГБ. 8 листопада 1967 року Світлична разом із братом, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко послала лист-протест П.Шелесту, в якому кваліфікувала процес над В’ячеславом Чорноволом як порушення елементарних процесуальних норм, як «особисту помсту, розправу наділених владою людей над людиною, яка інакше мислить і зважується критикувати дії окремих радянських установ, тобто здійснює своє конституційне право». Була на суді В.Чорновола у Львові 15 листопада 1967 року.
1968 звільнена з роботи.
У грудні 1970 року у місті Василькові Київської області разом з Євгеном Сверстюком знайшла забиту подругу-художницю Аллу Горську, організувала похорон і зведення пам’ятника на її могилі.
Після «січневого покосу» 1972 року Світличну майже щодня викликали на допити в КГБ у справі брата. Щоразу прощалася зі своїм дворічним сином Яремою, який теж був для КГБ «арґументом» слідства. За місяць до арешту на черговому допиті Світличній оголосили про арешт і зажадали написати доручення, кому вона довіряє виховання дитини. «Були страх, сльози, сумніви, торгівля з самою собою: чи не піти на компроміс задля дитини», — такі думки прийшли в той момент, коли начальник слідчого відділу сумнозвісний Пархоменко заявив: «Ми даємо вам ще добу — подумайте добре». Жодному його слову не повірила. Потім з’ясувалося, що в цей день був арештований Іван Дзюба і проведено багато обшуків, у тому числі й у Світличних. Вилучили працю Василя Стуса «Феномен доби», книжку А.Авторханова «Технология власти», вірші, статті, вирізки, листи — усього 1800 одиниць.
Заарештували Світличну 18 травня 1972 року. Сина з ясел кагебісти відвезли в будинок дитини в місті Ворзель під Києвом. Тільки зусиллями братової Леоніди Світличної родині вдалося забрати його і віддати бабусі на Луганщину.
Майже рік Світлична провела в ізоляторі КГБ на вулиці Володимирській, 33. На провокаційні запитання слідчого відповідала: «Я просто людина, життя подарувало мені щастя спілкуватися з широким колом творчих людей, і репресії проти них я сприймаю як репресії проти мене». У протоколах слідства є таке: «Визнаю себе винною в тім, що, маючи вищу освіту, певний життєвий досвід, вірила законам, які не узгоджуються між собою, вважала, що конституція СРСР — це найвищий Закон, а це не так, тому що його постійно порушують. Обіцяю, що коли мене з малою дитиною випустять, не читатиму антирадянську літературу, а зарікатися, що взагалі нічого не читатиму, не можу, тому що я людина письменна і невідомо що є критерієм: що можна читати, а чого — не можна».
23-24 травня 1973 року Н. Світлична засуджена Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») на 4 роки таборів суворого режиму.
Покарання відбувала в селі Барашево Теньгушовського району, Мордовія, в установі ЖХ-385/3. Разом з іншими ув’язненими жінками брала активну участь у протестах, голодуваннях. За місяць до кінця терміну Світличну повезли в Луганськ вибирати місце проживання, фактично «заслання», але вона твердо вирішила повернутися в Київ.
Повернулася в травні 1976. У прописці відмовили, на роботу не брали, погрожували заарештувати за «дармоїдство». Жила з сином у братової Леоніди Світличної, яку реґулярно штрафували за «порушення паспортного режиму». Восени 1976 зважилася надіслати до ЦК КПУ й уряду заяву — відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Левком Лук’яненком, Петром Григоренком, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом, Стефанією Шабатурою та іншими достойними людьми. Свій вибір пояснила так: «Нижче моєї гідности бути громадянкою найбільшого в світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору».
У 1977 Світличній запропонували вступити в Українську Гельсінську Групу. Відмовилася, відповівши: «Я роблю для вас усе, що можу, і далі робитиму те, що зможу. Робитиму не для того, щоб десь фіґурувати, бо не бачу в цьому особливого сенсу». Один з меморандумів УГГ називався «Про долю Надії Світличної».
1977 вийшла заміж за Павла Стокотельного, прописалася й улаштувалася двірничкою в дитячому садку, але після чергового допиту була звільнена. 30 грудня Світличній пред’явили попередження за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25.12. 1972.
На «відкритому» судовому процесі в березні 1978 у місті Василькові Київської області над Миколою Матусевичем і Мирославом Мартиновичем була свідком. Щодо її показів у ЦК КПУ надійшла така інформація: «Намагалася використати судову трибуну для антирадянської агітації і пропаганди».
У травні 1978 року, «не порушивши адміністративного нагляду, на власнім кріслі-ліжку вродила козака Івана...»
12 жовтня 1978 року виїхала спочатку в Рим, де її прийняв Папа Римський Павло ІV, а 8 листопада того ж року прибула у США. Через 8 років її позбавили радянського громадянства.
Працювала перекладачкою в Гарвардському університеті.
З 1980 Світлична брала активну участь у роботі Закордонного представництва УГГ, стала редактором-упорядником періодичного видання Представництва. До неї стікалася вся інформація про репресії в Україні. До 1985 року реґулярно видавала «Вісник репресій в Україні» (коштом української діяспори). У 1983-1994 роках працювала в Українській редакції радіо «Свобода». Спочатку виходила в ефір епізодично, як правило, у зв’язку з трагічними українськими подіями. Від постійної роботи в редакції спочатку відмовилася, боячись нашкодити братові. Потім зрозуміла, що братові вже неможливо нашкодити: блискучого літературного критика й поета система зробила інвалідом першої групи.
Розшифровуючи і розбираючи передані з таборів матеріяли і перетворюючи їх на брошури і книги, численні радіопередачі, Світлична вчинила справжній подвиг. Це була неймовірно тяжка робота. Саме Світличній ми зобов’язані підготовкою до друку книжки Василя Стуса «Палімпсести». Вона впорядкувала книжки Ярослава Лесіва «Мить», Миколи Руденка «За ґратами», Миколи Горбаля «Коломийка для Андрійка», Гелія Снєгірьова «Твори», брошуру Юрія Литвина.
1990 року Світлична приїхала в Київ під час студентського голодування. Щодня приходила інкоґніто на Майдан, але зізнатися, хто вона, не зважилася. Було незручно: «Я сита з багатої країни, а вони голодують». Тоді ж подумала: «Діти гідно продовжують традиції шістдесятників... Україна прокинулася».
Після смерті брата Івана разом з його вдовою Леонідою Світличною підготувала до друку книжку його віршів «У мене — тільки слово» (вийшла 1994) і книжку спогадів про І. Світличного «Доброокий» (видана в 1998), книжку його листів з табору.
Надія Світлична проживала в місті Ірвінґтон, штат Нью-Джерсі, США, працювала в Українському музеї в Нью-Йорку, редаґувала жіночий журнал «Віра». Зібрала величезний архівів, який, утім, потребує впорядкування. Збирала кошти на пам’ятник Оксані Мешко та її матері Марії, на Козацький хрест «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох (Карелія). 2003 р. була учасницею паломництва в урочище Сандармох та на Соловки. Її присутність в Україні була явною.
Надії Світличній присуджена премія імені Василя Стуса 1992 року. 1994 Надії та Іванові Світличним присуджена державна премія імені Т.Шевченка. Свою частку премії віддала на створення «Музею шістдесятництва» в Києві. 26 листопада 2005 року нагороджена орденом Княгині Ольги.
Софія КАРАСИК,
Харківська правозахисна група