Особисто мене насторожує оте легковажне посилання на «емоційний рівень». Виходить, на нього можна списати все, що наговорили й натворили українські політики упродовж усіх останніх неспокійних років. Скажімо, виступав на мітингу сепаратистів у Сіверськодонецьку (тоді ще в ранзі голови Харківської обласної держадміністрації) Євген Кушнарьов і закликав «страну огромную» повстати «на бой с фашистской силой темною, с оранжевой чумой». То, виходить, це був такий собі безневинний почуттєвий спалах надто вразливого чоловіка, який дещо «захопився» й назвав фашистами десятки мільйонів українських громадян, що висловили рішучу недовіру кучмізму? (До речі, чи не його яскравим представником та уособлювачем був і сам пан Кушнарьов?).
Або, скажімо, на тому ж збіговиську ще один «перезбуджений» пан — Борис Колесников — проголосив ідею створення так званої Південно-Східної автономної України (ПІСУАР). То й це був не антиконституційний заклик до повалення державного ладу, а всього лишень виступ «на емоційному рівні»?
А взяти те ж питання з другою державною мовою. Цю карту, всякчас розпочинаючи передвиборчу кампанію, спритно розігрував ще Леонід Данилович. А до найвищої точки суспільного кипіння його довели «регіонали». Вони «розігріли» його так, що фактично поставили ним ультиматум цілій країні. Влаштували «парад регіональних мов» у містах та областях Півдня і Сходу. Чіплялися за нього, як воша за кожух, під час вироблення тексту Універсалу й таки домоглися поправок до остаточної його редакції.
І після цього Віктор Янукович заявляє про якийсь спонтанний чи мимовільний «емоційний рівень», на якому окремі політики та цілі партії здіймають дев’ятибальні хвилі суспільних штормів, що від них тіпає всю країну! Ясна річ, усі ми люди і всім нам властиво переживати почуттєві припливи й відпливи. Проте одне діло, коли, не годні дати ради власній нестриманості, з’ясовують стосунки баба Параска й баба Палажка — і зовсім інше, коли з емоціями не впоруються політики, від чийого слова й поведінки залежить громадський спокій чи, навпаки, суспільні збурення.
До речі — про бабу Параску: про ту саму улюбленицю помаранчевого Майдану Параску Королюк із Тернопілля, яка у кризові для країни дні знову примчала до Києва, аби своєю присутністю нагадати лідерам партій про їхню відповідальність перед народом і Україною. Мабуть же, і її також переповнювали почуття, частину яких вона вихлюпнула на колишнього Президента, а нині «відставної кози барабанщика» від есдеківського блоку «Не так!» Леоніда Кравчука. Ото й дала баба Параска їм, емоціям, волю. А кілька телеканалів оприлюднили зафіксований на камеру епізод утечі Леоніда Макаровича від старої жінки, зберігши в репортажі її пряму мову.
І що ж? Декотрі політичні сили одразу ж здійняли галас, гвалт і рейвах, гнівно засудили не тільки «розпрокляту бабу», котра дозволила собі розпустити язика, а й телеканали, які, бач, дозволили собі не відредагувати мову героїні показаного сюжету.
До паплюжника Кушнарьова, котрий дорівняв ту ж Параску Королюк та мільйони таких, як вона, до «фашистской силы темной», ніхто й досі не вжив жодних заходів. І до сепаратиста Колесникова, з чиєї волі від соборної України мав би відокремитися чималий шмат земель, теж не прийшли із судовим позовом за антиконституційні заклики. Їм — можна! Все, як у відомій байці Леоніда Глібова: «Він — вовк, він — пан!» А баба Параска — сіра «овечка», то скубтимуть найперше саме її.
У висліді наведених фактів виходить на те, що нам, пересічним громадянам, іще раз нагадали про давно «узаконену» різну міру відповідальності за слова і вчинки, яка прямо пропорційно залежить від «ваги» того, кому ті слова і вчинки належать. А раз так, то ми вкотре переконуємось у величезному розшаруванні українського суспільства за ознакою належності чи неналежності його громадян до сильних світу цього.
Здається, у нас іще ніколи політиків у владі (а практично всі вони — надзвичайно успішні бізнесмени) не відділяла від простих людей така широка й глибока прірва, як сьогодні. Й не тільки фінансова чи майнова, а передусім — станова. В Україні, як колись за контрольованої московським царизмом Гетьманщини, фактично існує поділ населення на кілька надто не схожих за способом і якісним рівнем життя — а отже нерівноправних — груп. Ніхто з теперішніх можновладців і не збирався втілювати в життя популярні під час Майдану (життя показало — популістські) гасла «Відділити бізнес від влади» та «Багаті поділяться з бідними». Навпаки: дуже швидкими темпами витворилася й увібралася в колодочки новітня «козацька старшина», яка й захопила командні висоти в органах державного керівництва і найперше кинулася забезпечувати собі «тили» на день завтрашній уже сьогодні, купаючись у небачених і не доступних для простого смертного розкошах. Одні (як, скажімо, Порошенко, Третьяков чи Мартиненко) роблять це більш-менш завуальовано; другі (тут аж проситься ім’я колишнього керівника «Нафтогазу України» пана Івченка!) — неприховано-розгнуздано. Про доморощених мільярдерів уже й мови немає.
А найвищі уособлювачі влади вдають, ніби нічого страшного не діється, ніби свято дотримуються конституційні права і свободи громадян, тривають процеси демократизації та структуризації. І постійно просторікують про якесь прагнення збудувати якесь громадянське суспільства та про вибір європейських цінностей і стандартів. А як же бути із статтею Конституції, яка гарантує право кожного українця на гідне життя? Хто у цій країні, як і чим відповідає за реалізацію цієї статті? Хто за 15 років незалежності бодай згадував про її існування чи намагався витлумачити, який же реальний зміст за нею стоїть? Відповідей не шукайте: не знайдете!
Біда України не в тому, що політичні опоненти в ненастанних битвах за право керувати країною втягують у це протистояння «верхів» багатомільйонну масу «низів», спекулюючи при цьому на смажених питаннях типу «друга державна мова»: як переконують нас події початку серпня, непримиренні вороги з метою збереження власних «цінностей» легко подають один одному руку. Зайве ілюструючи відому приказку «Рука руку миє» (інваріант: «Крук крукові ока не вийме»). Біда в реальному й роздільному існуванні України олігархічної та злиденної. Прикро й гірко усвідомлювати, що таке їхнє існування абсолютно нарізно особливо поглибилося й увиразнилося в останні півтора року.
Скріпивши своїми підписами Універсал Національної Єдності, Партія регіонів і «Наша Україна» власне розписалися в партнерській легалізації свого панівного становища над десятками мільйонів простого люду.
Після цього будь-які красиві та правильні слова в устах будь-кого, хто приміряє на себе мантію вождя чи вождика нації, є звичайнісіньким фарисейством, і гріш їм ціна в базарний день. Можете списати цей присуд на емоційність автора статті: вочевидь, він має на неї таке ж самісіньке право, як і ті, хто протягом кільканадцятьох місяців лякали Україну привидом другої державної мови.
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ
Або, скажімо, на тому ж збіговиську ще один «перезбуджений» пан — Борис Колесников — проголосив ідею створення так званої Південно-Східної автономної України (ПІСУАР). То й це був не антиконституційний заклик до повалення державного ладу, а всього лишень виступ «на емоційному рівні»?
А взяти те ж питання з другою державною мовою. Цю карту, всякчас розпочинаючи передвиборчу кампанію, спритно розігрував ще Леонід Данилович. А до найвищої точки суспільного кипіння його довели «регіонали». Вони «розігріли» його так, що фактично поставили ним ультиматум цілій країні. Влаштували «парад регіональних мов» у містах та областях Півдня і Сходу. Чіплялися за нього, як воша за кожух, під час вироблення тексту Універсалу й таки домоглися поправок до остаточної його редакції.
І після цього Віктор Янукович заявляє про якийсь спонтанний чи мимовільний «емоційний рівень», на якому окремі політики та цілі партії здіймають дев’ятибальні хвилі суспільних штормів, що від них тіпає всю країну! Ясна річ, усі ми люди і всім нам властиво переживати почуттєві припливи й відпливи. Проте одне діло, коли, не годні дати ради власній нестриманості, з’ясовують стосунки баба Параска й баба Палажка — і зовсім інше, коли з емоціями не впоруються політики, від чийого слова й поведінки залежить громадський спокій чи, навпаки, суспільні збурення.
До речі — про бабу Параску: про ту саму улюбленицю помаранчевого Майдану Параску Королюк із Тернопілля, яка у кризові для країни дні знову примчала до Києва, аби своєю присутністю нагадати лідерам партій про їхню відповідальність перед народом і Україною. Мабуть же, і її також переповнювали почуття, частину яких вона вихлюпнула на колишнього Президента, а нині «відставної кози барабанщика» від есдеківського блоку «Не так!» Леоніда Кравчука. Ото й дала баба Параска їм, емоціям, волю. А кілька телеканалів оприлюднили зафіксований на камеру епізод утечі Леоніда Макаровича від старої жінки, зберігши в репортажі її пряму мову.
І що ж? Декотрі політичні сили одразу ж здійняли галас, гвалт і рейвах, гнівно засудили не тільки «розпрокляту бабу», котра дозволила собі розпустити язика, а й телеканали, які, бач, дозволили собі не відредагувати мову героїні показаного сюжету.
До паплюжника Кушнарьова, котрий дорівняв ту ж Параску Королюк та мільйони таких, як вона, до «фашистской силы темной», ніхто й досі не вжив жодних заходів. І до сепаратиста Колесникова, з чиєї волі від соборної України мав би відокремитися чималий шмат земель, теж не прийшли із судовим позовом за антиконституційні заклики. Їм — можна! Все, як у відомій байці Леоніда Глібова: «Він — вовк, він — пан!» А баба Параска — сіра «овечка», то скубтимуть найперше саме її.
У висліді наведених фактів виходить на те, що нам, пересічним громадянам, іще раз нагадали про давно «узаконену» різну міру відповідальності за слова і вчинки, яка прямо пропорційно залежить від «ваги» того, кому ті слова і вчинки належать. А раз так, то ми вкотре переконуємось у величезному розшаруванні українського суспільства за ознакою належності чи неналежності його громадян до сильних світу цього.
Здається, у нас іще ніколи політиків у владі (а практично всі вони — надзвичайно успішні бізнесмени) не відділяла від простих людей така широка й глибока прірва, як сьогодні. Й не тільки фінансова чи майнова, а передусім — станова. В Україні, як колись за контрольованої московським царизмом Гетьманщини, фактично існує поділ населення на кілька надто не схожих за способом і якісним рівнем життя — а отже нерівноправних — груп. Ніхто з теперішніх можновладців і не збирався втілювати в життя популярні під час Майдану (життя показало — популістські) гасла «Відділити бізнес від влади» та «Багаті поділяться з бідними». Навпаки: дуже швидкими темпами витворилася й увібралася в колодочки новітня «козацька старшина», яка й захопила командні висоти в органах державного керівництва і найперше кинулася забезпечувати собі «тили» на день завтрашній уже сьогодні, купаючись у небачених і не доступних для простого смертного розкошах. Одні (як, скажімо, Порошенко, Третьяков чи Мартиненко) роблять це більш-менш завуальовано; другі (тут аж проситься ім’я колишнього керівника «Нафтогазу України» пана Івченка!) — неприховано-розгнуздано. Про доморощених мільярдерів уже й мови немає.
А найвищі уособлювачі влади вдають, ніби нічого страшного не діється, ніби свято дотримуються конституційні права і свободи громадян, тривають процеси демократизації та структуризації. І постійно просторікують про якесь прагнення збудувати якесь громадянське суспільства та про вибір європейських цінностей і стандартів. А як же бути із статтею Конституції, яка гарантує право кожного українця на гідне життя? Хто у цій країні, як і чим відповідає за реалізацію цієї статті? Хто за 15 років незалежності бодай згадував про її існування чи намагався витлумачити, який же реальний зміст за нею стоїть? Відповідей не шукайте: не знайдете!
Біда України не в тому, що політичні опоненти в ненастанних битвах за право керувати країною втягують у це протистояння «верхів» багатомільйонну масу «низів», спекулюючи при цьому на смажених питаннях типу «друга державна мова»: як переконують нас події початку серпня, непримиренні вороги з метою збереження власних «цінностей» легко подають один одному руку. Зайве ілюструючи відому приказку «Рука руку миє» (інваріант: «Крук крукові ока не вийме»). Біда в реальному й роздільному існуванні України олігархічної та злиденної. Прикро й гірко усвідомлювати, що таке їхнє існування абсолютно нарізно особливо поглибилося й увиразнилося в останні півтора року.
Скріпивши своїми підписами Універсал Національної Єдності, Партія регіонів і «Наша Україна» власне розписалися в партнерській легалізації свого панівного становища над десятками мільйонів простого люду.
Після цього будь-які красиві та правильні слова в устах будь-кого, хто приміряє на себе мантію вождя чи вождика нації, є звичайнісіньким фарисейством, і гріш їм ціна в базарний день. Можете списати цей присуд на емоційність автора статті: вочевидь, він має на неї таке ж самісіньке право, як і ті, хто протягом кільканадцятьох місяців лякали Україну привидом другої державної мови.
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ