За півроку (а саме стільки часу минуло, відколи «Українська газета плюс» опублікувала матеріал про доктора ветеринарних наук Анатолія Завірюху) до редакції звернулися десятки людей. У всіх було одне запитання: як потрапити на прийом до лікаря-сміливця, який береться лікувати рак.Багато хто з наших читачів запитував, чому вакцину, автором якої є академік Завірюха, не можна придбати в аптеках.
Власне, саме з цього приводу ми й зустрілися з Анатолієм Івановичем.
Почувши запитання, він гірко посміхнувся.
— Лейкозав (вакцину проти лейкозу) не вдається запровадити навіть у ветеринарії, так багато бюрократичних перепон стоїть перед нами.
— Гадаєте, що державним чиновникам, причетним до запровадження нових препаратів у ветеринарії, просто страшно?
Цей здогад академік Завірюха одразу заперечує. Виявляється, що державні люди, які відповідають за впровадження нових препаратів, а також система ветеринарної служби України керуються іншим — суто прагматичним інтересом. Механізм його надто простий: держава щороку виділяє велику суму на діагностування великої рогатої худоби щодо лейкозу. Отож чинити якось інакше, наприклад, затвердити вакцину Завірюхи після ретельних випробувань означає позбутися тієї значної суми. Не будемо підраховувати, скільки премій не отримає начальство (зазвичай премії отримує саме ця категорія працівників). Зупинимось на іншій цифрі: в Україні щороку знищують 300-400 тисяч корів, з діагнозом лейкоз. Але наскільки чесна та процедура? Ілюстрацією може слугувати хоча б такий факт, оприлюднений у ЗМІ. Трапилося це в селі Свідовець Чернігівської області. До місцевого колгоспу приїхав головний ветеринар району з «командою», в якій був і м’ясник. Зі стада, що нараховувало 100 корів, 50 голів було визнано хворими. Цих тварин-бідолах вивезли за село, порізали в лісосмузі. Не було б жодного галасу, якби не собаки — вони притягли до села те, що залишилося від корів. Не уточнюватимемо що саме…
Академік Завірюха впродовж багатьох років в опозиції до такого діагностування, точніше — до такого, яке ми щойно описали. Звісно, нечесні люди трапляються скрізь, вони можуть перевести нанівець найблагороднішу справу, як це трапилося в селі Свідовець. Та суть в іншому: Анатолій Завірюха вважає, що корів вибраковувати не доведеться, якщо їх щепити вакциною «Лейкозав», бо вони одужають! Це не голослівні твердження, а висновки багаторічної практики.
— Поїдьте в село Фастівець, — рекомендує вчений, — ви на власні очі переконаєтеся, чи це так.
— Ми їздили в те село, що в п’ятдесяти кілометрах від столиці. Голова місцевого колгоспу Іван Зеленько розповідав, що саме завдяки вакцинації корів йому вдається зберігати здорове стадо. Вакцина, каже Іван Дмитрович, не лише чудовий засіб профілактики, вона чудово лікує тварин, що вже захворіли…
Та саме час вже повернутися до теми «людської» медицини. Саме препарат «Лейкозав» Анатолія Завірюхи шукають нині люди, яким поставлено діагноз «рак».
До речі, під час інтерв’ю до кабінету академіка Завірюхи зайшов молодий чоловік. Він не був схожий на пацієнта, що шукає порятунку: вдячно посміхався академікові, не виявляючи жодного натяку на напругу.
«Побачили б ви Олега три місяці тому, — зауважив Анатолій Іванович, — обличчя на ньому не було, весь чорний від горя…»
Сам пан Олег коротко розповів: «Моїй трирічній доньці було встановлено діагноз лейкоз. Велику кількість препаратів їй ввели медики, та результату — жодного. Тієї весняної ночі ми з дружиною побачили: Варі зовсім кепсько (вона вся синя) і вирішили терміново везти дитину до Охматдиту, що в столиці… Лікарі не могли вену знайти — здавалося, що вони зовсім зсохлися… Наше бажання і бажання лікарів було єдине: розрідити кров, запустити внутрівенний кровотік, щоб дитина бодай трішки протрималася… Медики казали: «Погоджуйтесь на хімію. Це — один-єдиний шанс».
Але доля розпорядилася інакше. Олег випадково дізнається про вакцину Завірюхи і сам (лікарі відмовилися) починає вводити препарат дитині. Минає день-другий, щасливі батьки бачать: їхня донечка оживає… Минуло вже декілька місяців, Варя почуває себе цілком здоровою.
Як кажуть, хвалити Бога. Анатолій Завірюха далі продовжує рятувати людей. Він може наводити десятки прикладів зцілення від тяжкої хвороби. Здається неймовірним, що ветеринарний препарат, навіть не запущений у серійне виробництво, творить дива. В іншій країні (маємо на увазі цивілізованій) державні люди, напевно б, уже зацікавилися винаходом вченого і організували б клініку, в якій би серйозно дослідили вакцину. У нас не поспішають, хоча багато чиновників від медицини чули про неї. А Завірюха, оцей впертий, цілеспрямований, як стріла, вчений каже з цього приводу:
— Якби Україна заявила світові про цей винахід, то саме б їй належала пальма першості щодо лікування раку.
— Як Ви можете стверджувати, що рак — інфекційне захворювання, коли існує 50 теорій цієї хвороби? — запитуємо академіка.
— У тому-то й біда, що допоки існуватиме така кількість теорій, неможливо буде знайти порятунок від раку.
— Чому ви наполягаєте на інфекційній теорії цієї хвороби?
— Я вважаю, що рак був відкритий у 1963 році тоді, коли Міллер описав вірусні частинки у молоці корів, хворих на лейкоз. Фактично він є першовідкривачем раку.
— Але ж то були досліди над тваринами.
— З точки зору біології, імунології людина схожа на тварину у співвідношенні 1:1. Проте людський організм підступніший, примхливіший, ніж організм тварини.
— Якщо вважаєте, що рак — інфекція, то, чи можете виділити джерела інфекції?
— Головне — кров. Рак підступний саме«побутовим» контактом. Як і туберкульоз. Якщо поцілуватися з інфікованою туберкульозом людиною один раз, не захворієте. Але якщо робити це щодня…
— Чи було б доцільним проводити масові щеплення населення проти раку? В якому віці краще це робити?
— Гадаю, що в ранньому дитячому. А ще до настання вікових зон ризику. Наприклад, у жінок вік 30-40 років вважається ризиком щодо захворювання на рак молочної залози, геніталій. Я переконаний: якби проводити імунізацію від мастопатій у жінок та простатитів у чоловіків (це початкові стадії раку), то отримали б чудові результати. На жаль, більшість лікарів наголошують на гормональній природі цих захворювань. Я вважаю, що це — інфекція.
Тетяна ОЛІЙНИК,
Віктор ФЕДОСЕНКО
Віктор ФЕДОСЕНКО