…Працюючи ще на першому курсі Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого над дослідницькою роботою «Іван Франко «Украдене щастя» до семінару з театральної критики, я неодмінно намагалася збагатити її розмовою із ідеальним Михайлом Гурманом. Саме з цим персонажем на довгі роки зріднився Степан Степанович Олексенко. Якось, зустрівши його на Великій Житомирській, я пояснила ситуацію. І він одразу продиктував мені свій домашній номер телефону. Ми домовилися зустрітися в театрі. Він дякував, що я «витягла його з дому». Наблизившись до театру, він із неймовірною цікавістю і щемом розглядав стіни рідної будівлі, над фасадом якої закінчували працювати реставратори. Так, незабутнім і щасливим було перше у моєму житті інтерв’ю. 22 жовтня цього року він святкував би своє 65-річчя. Ще навесні я почала поволі готувати матеріал до ювілею актора. Вкотре вирішила поспілкуватися з ним про нинішнє життя-буття. Та Степан Степанович, гірко усміхаючись, щоразу посилався на свій хворобливий стан. Проте, зрозуміло, лукавив. Адже дуже болісною була б наша теперішня розмова. Він неймовірно сумував за коханою дружиною, яку втратив кілька років тому, видатною актрисою, народною артисткою України Мариною Герасименко. Саме вона була його незрадливою міцною опорою і в творчості, і в житті. Він завжди любив повторювати: «Я дуже кохаю свою дружину». Взагалі, незважаючи на велику кількість приятелів, для Олексенка єдиними друзями завжди була його сім’я…До того ж, протягом років акторська родина Олексенків (донька Олександра і внук Костянтин теж актори Національного театру імені Івана Франка) відчувала перманентний творчий голод. А, як відомо, саме творча незатребуваність є найстрашнішою хворобою Митців. «Я багато зробив і в кіно, і в театрі. Багато чого вмію!» — розмірковував свого часу Актор. Але…
З дитинства його називали Актором. У Дрогобичі, передивившись всі вистави, відтворював їх удома, потім в школі, народному театрі, а згодом у Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого. Ще студентом блискуче заявив про себе в «Гамлеті» (Лаерт), який зняв Григорій Козінцев. Та він «поспішав з Ленінграда до Києва. В інституті було моє щастя. Саме там я зустрів свою любов, свою дружину! А також ми вчилися у прекрасного педагога — Леоніда Артемовича Олійника, який навчив нас думати. Ми перебували в інституті зранку до ночі. Це були найщасливіші часи. У нас був об’єднаний акторсько-режисерський курс. Навчалися разом із Сергієм Данченком, Володимиром Опанасенком…» Будучи ще студентами, талановите акторське подружжя Олексенко-Герасименко вже працювало в театрі Російської драми. Якось на дипломну виставу завітав тодішній міністр культури Бабійчук, подивився «Назара Стодолю» і сказав: «О! Ці актори для театру Франка». Почалася боротьба театрів за молодих перспективних акторів. Міністр наполіг і трупа франківців поповнилася двома майбутніми Майстрами. А світова класична драматургія стала гідним випробуванням для них. Степан Степанович говорив, що закінчив три інститути: Леоніда Олійника в театральному, Григорія Козінцева в кіно та Дмитра Алексідзе в театрі. Згодом були Володимир Оглоблін та Сергій Данченко. Вони розуміли один одного з півпогляду. Хоча іноді траплялися режисери, з якими було важко порозумітися. Вільний за вдачею Степан Степанович припиняв роботу з ними. «Режисер має вірити в актора. Я не терплю диктату. Міг би стати режисером, але мені бракує організаторських здібностей». Серед ролей, що «залишилися в душі» Актора були: Іван Войницький («Дядя Ваня»), Рамзін («Вибір»), Сталинський («Гріх») і, звичайно, Іль («Візит старої дами»)… 1983 року в Національному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра «Візиту старої дами». Ця вистава відкрила для українського театру драматургію лауреата численних міжнародних премій Фрідріха Дюрренматта. Чому Сергій Володимирович Данченко саме тоді звернувся до цього твору? Твердження, що кожна істота має свою ціну, вульгарне, але правдиве. Усе залежить лише від ситуації, а вже тоді мало хто з нас залишиться вірним самому собі. Ця банальна істина процвітає одвіку. А позитивної перспективи для свідомості й сумління на найближче тисячоліття не передбачається. Те, що «люди гинуть за метал» було визначено не нами і дуже давно. Про світове панування грошей ніхто й не мріяв. Але сталося саме так, одразу, і, можливо, на визначений термін. Сергій Володимирович як геніальний і неповторний митець був наділений даром пророцтва. З кожним роком ми невпинно наближаємося до його здійснення. Сталося так, як сталося, але як жити далі?
…Іль Олексенка колись збезчестив і покинув Клару, перетворивши її на ніщо. Але ж він так кохав її, кохає і тепер. В обмін на його життя Клер погодилася витягти місто Гюллен з помийної ями. Всі слухняно підкорилися її бажанню… Іль у виконанні актора, ще зовсім не старий чолов’яга, на очах у всіх перетворився на безпорадного старця. Ні, спочатку він не вірив у шокуючий намір Клер. Сумлінно працював, як завжди, у крамниці, терпляче переносячи всі негаразди. Згорблений, з похиленою головою та натрудженими руками, він знесилено пересувався. Але поступово від жаху полювання на нього Іль перетворився на загнаного звіра. Недарма Клер привезла із собою невгамовного барса, який згодом утік. Його було вбито. А чим людина відрізняється від тварини, спитаєте ви? За М. Євминовим, театральністю буття. Колись Іль вбив душу Клер. Вона у відповідь забирає його фізичну оболонку. Око за око — одвічний закон життя. Метаморфоза, що сталася з Ілем, є трагічною, але, певно, закономірною еволюцією його душі. Одного разу скоївши зло, ми несемо відповідальність за це усе життя. Спочатку Іль панічно чинить опір, намагається втекти від себе, вирватися з тенет минулого. У цей час страх показав мільйони своїх облич. Він вагається, але неминуче йде визначеним шляхом. Виходу немає. Іль стає свідомим бранцем ситуації… Потім Іль загинув. Посередині на лавці сидів він, той, хто відповідав не тільки за своє минуле, а й за жорстокість та жалюгідність людської природи. Шалена тиша. Іль ніяк не міг підвестися — ноги чинили супротив, а правда, як це не парадоксально, саме у них. Він переміг себе, піднявшись і подивившись десь у далечінь востаннє. Що він там побачив? Порожнечу! Розвернувся, пішов і… зник у потоці чорних фраків… А потім стався обвал — чергові Помпеї розчинилися у порожнечі…
Степан Степанович вважав, що справжній актор — це екстрасенс. Він має впливати на глядача не тільки словом, а й біотоками. Ще 2001 року він вірив, що театр, незважаючи ні на що, житиме: «Колись ми проводили в театрі майже весь час. Репетирували одразу по 3-4 вистави. Тепер — порожньо, тихо, спокійно. Я б хотів, щоб якесь життя відбувалося в театрі. Дивлюся — нині молоді актори, тільки з’явиться вільна хвилинка, тікають на халтуру з театру. Таке життя… Раніше про це не думали. Так, халтури були, та з театру не тікали, а билися за ролі. Зникла закоханість в театр. А без цього не можна жити. Як сказав колись один прекрасний актор: «Стьопо! Як тільки мені виповниться 60 років, я піду з театру». — «Чому?» — «Тому що мистецтво має бути натхненне!» І саме у 60 років пішов з театру. Через рік помер, бо не міг без театру. Треба, щоб не могли існувати без театру! Але як це зробити?..»
Неповторний Актор зіграв свого часу багато різноманітних за жанром, тематикою і психофізичним навантаженням ролей в театрі, кіно і на телебаченні. Для нього було головним не як, а що він робить. Кожен його вихід на сцену був абсолютно усвідомленим, Олексенко був асом своєї справи. Варто йому було просто вийти на сцену і часто слова вже були зайвими. Він пронизував глядача неймовірною довірою і щирістю. Намагався бачити в кожному тільки найкраще. У Степана Степановича були дуже виразні і сумні очі, які промовляли мудрим поглядом і сподіванням. Актор не любив суперечок і чвар, намагаючись віднайти істину в глибині людської душі. Він був впевненістю і ґрунтовністю. Інтелігент, вишуканий, він був мудрим Актором, чарівною Людиною і справжнім люблячим сім’янином, для якого родина — святе. «Зовсім» я — це Іван Петрович Войницький, дядя Ваня», — вважав Актор…
Людмила ГУРЕНКО