Про виставу, яка стала символом національної величі українців, розповідає режисер-постановник театру, заслужений діяч мистецтв України Петро Ільченко.
— Пане Петре, як з’явилася ідея створення бурлеск-опери «Енеїда»?
— Сергій Володимирович Данченко, який очолював колектив театру, дотримувався такої ідеї: театр має спиратися на три напрямки — класична українська і зарубіжна драматургія, сучасна тема і музична. Тривалий час варіювався гоголівський «Сорочинський ярмарок». У нас є макет, виконаний знаним сценографом Данилом Даниловичем Лідером. Його вози, лише трішки трансформувавшись, стали чудовою знахідкою в «Енеїді». Але на той час уже було зрозуміло, що театру потрібна українська ігрово-музична стихія, що досить широко і перманентно розвивається в театрі імені Івана Франка. А саме «Енеїда», наповнена гумором та іронією, містить її і в хронологічному, і в історичному аспектах. Говорячи у виставі про Рим, Грецію, ми, зрозуміло, маємо на увазі Київ, Запоріжжя… власне свою історію. Ідея «Енеїди» виношувалася авторами (інсценізація С. Данченка та І. Драча, музика — С. Бедусенка, режисер-постановник С. Данченко, режисери-стажисти: В. Пилипенко, С. Проскурня, сценографія — А. Чечика, художник по костюмах М. Глейзер, хормейстер А. Навроцький, балетмейстер Б. Каменькович, музичний керівник вистави, диригент В. Гданський, сценічний рух у постановці майстра спорту В. Оцупка, фехтування у постановці В. Абазопуло) років 5-6. Це був сконцентрований, цілісний, масштабний задум.
— Якою була початкова філософія задуму цієї вистави?
— Тоді сталося повернення до ігрового театру. Виникла потреба разом із глибоким дослідницьким реалізмом (хоча й існували різні напрямки) відчути потік, що йде від майданного театру, вертепного дійства тощо. Таким чином, український театр знову повернувся до своєї повної палітри, що є принциповим і важливим. Адже були не лише Курбас чи Гнат Юра, а й Норд, Вільнер, Василько… І це неправда, що в певні періоди були відсутні якісь ідеї. Просто вони були більш камерними, завуальованими.
— Як двадцять років тому глядачі, преса, вище керівництво сприйняли національні явища у виставі?
— 1986 рік. Горбачовська відлига. Час вимагав національного самоусвідомлення, звичайно, наскільки це було можливо. Тоді після прем’єрних вистав «Енеїди» глядачі приносили передові патріотичні вірші і чіпляли разом із привітаннями у нас на службовому вході. Тобто, «знизу» вистава була сприйнята якнайкраще, і це, можливо, була найвища її оцінка. Як не дивно, «зверху» її теж визнали, адже вона не замикалася лише на ідеї українства, була настільки глибокою і об’єднуючою. Тобто, корінням вона була в Україні, а за своїми ідеями — космічною. Деякі з моїх колег, зокрема Женя Нестерчук, казали: «Ну, це валютна вистава». Нині це визначення сприймається негативно, а тоді у нас були вистави, які полюбляли дивитися іноземці. Їхній переклад був абсолютно зайвим. До того ж, успіх «Енеїди» підтвердили численні гастролі — вистава була якісно зробленим театральним продуктом. Та у тій же Москві подібної теми немає. Вони декларують Брехтівський принцип у мистецтві, який передбачає до певної міри негатив, песимізм. Колись Роллана Бикова запитали про його роботу в «Андрії Рубльові». Він сказав: «Розумієте, російський гумор глибоко песимістичний». Варіюється така проблема: ми не досконалі, треба подивитися на себе і посміятися, поіронізувати. Все це є в «Енеїді», але присутній в ній і величезний позитив. Життя — це щастя, свято, існує колосальний феєрверк життєствердження.
У ті часи всі сприймали виставу як потужний потік національного самоусвідомлення. І, мені здається, заздрили нам. Так, у Білорусі вистава викликала неймовірний щем у глядачів — що у нас є така історія, стихія, матеріал. Якось на прем’єрі «Камінного господаря» за Лесею Українкою, яку здійснив Данченко, я сидів поруч із Ніколаєм Єрьоменком-старшим. Він дуже добре відгукнувся про наш театр і додав: «У вас все ж таки є ширші можливості — і драматургічні, і літературні».
В «Енеїді» закладено глибоку вічну сентенцію: у народу не може бути ідеї без землі, і земля народжує ідею. Коли у нас, українців, відібрали свого часу наші землі, почали їх нам же давати в найм, то ми реалізувалися на вільних землях Запоріжжя. Оцей вихід пробивається через всю українську драматургію. Той же Шельменко — раб, який все одно переможе.
— Ваші роздуми стосовно нинішнього активного розпродажу української землі. Наскільки вистава є актуальною сьогодні?
— «Енеїда» неймовірно актуальна нині. Неправда, що нині земля нібито не розпродається. Нею торгують по-чорному. Господар, фактично, вже вижитий із власної землі. Колишнє розпаювання мені нагадує ваучерне. Ми не хочемо розуміти, наскільки серйозним є питання землі. Адже далеко не завжди володіли тим, що нам належить. Не володіємо й нині. Для українців тема землі є ментальністю. Українець і земля — тотожні поняття. Без землі ми втрачаємо дуалізм своєї свідомості. А з іншого боку, українець без землі не залишиться ніколи. Вивези нас хоч куди — ми матимемо землю і там, бо це наша філософія на генетичному, навіть хімічному рівнях. Тому «забудь отця, забудь і матку, іди Вітчизну визволяти…», де Вітчизна — не лише ідея, а реальність, місце, де ми залишаємо свою сім’ю, нащадків, ідею, могили. У виставі проходить життя на всіх його етапах. І тільки звідси ми вже на небо можемо полетіти… Тому, коли персонажі «Енеїди» ступають на землю після тривалих мандрівок по морю, вони не йдуть по землі, а падають, зайнявши своїми тілами якомога більше місця. Є й анекдот такий, що іноді шапку кину, а там будуть бурячки.
Так, Запоріжжя і сьогодні залишається авангардом нашої свідомості. Я іноді чую: «Назад, до Запоріжжя». Та, напевно, скоріше, вперед. Треба змінити напрямок потоку свідомості.
— Розкажіть, будь ласка, про цікаві акторські задуми, випадки.
— Репетиції тривали у вільному режимі близько дев’яти місяців. Іноді траплялися кумедні випадки. Зокрема, якось Богдану Бенюку треба було «втекти» з репетиції (чи на запис, чи на зйомки). Він почав просити Данченка, щоб той відпустив його. І раптом Бенюк кидається з воза на підлогу і починає «пливти» за куліси. Згодом цей епізод увійшов до вистави, що завжди викликає у залі оплески.
За двадцять років ніхто з глядачів, напевно, навіть не помітив цікавої деталі. В матеріалі Котляревського для Енея не передбачалося зонга. Тоді наш головний хормейстер, прекрасний поет і перекладач Анатолій Павлович Навроцький написав: «Я тобі побудую квартиру з видами на Кіпр…». Так, Котляревський, нехай і одним номером, але був дописаний.
Тарас Оглоблін — колишній актор театру — придумав разом із Оцупком акробатичний трюк. Підвішували канат, і під час стихії актор вилітав на ньому, пролітав над сценою, робив карколомні перевороти…
Володимир Абазопуло — актор, постановник пластично-бойових трюків і сьогодні є знаним майстром цієї справи. Я неодноразово бачив, як його знахідки варіюються і в різноманітних шоу, і в естрадних, і навіть дитячих програмах.
Тобто, враховуючи величезну кількість масових сцен, кожен за бажанням мав можливість вигадати свою автономну лінію ролі у виставі. Зокрема, Олег Шаварський постригся наголо, залишивши «оселедець», а інші актори — під «казанок», що додавало чудового колориту. Вони так і ходили поза театром. Актори мали можливість всебічно реалізуватися. Так, фундаментально заявив про себе Анатолій Хостікоєв. Він лідирував у виставі у пластичному напрямку, а також вибудував цікаві еротичні «смачні» мізансцени, які були позбавлені вульгарності. Був неповторним і Богдан Сильвестрович із його масштабом і іронією.
До того ж, фахівці з інституту Патона забезпечили нас лазерним променем, який чи не вперше в Україні використовувався в нашому театрі. Це давало величезний зоровий ефект…
На жаль, вистава не йде вже більше двох сезонів, та розмови про її відновлення не вщухають. Але це має бути зроблено тільки на належному рівні, хоча «іноді у руїнах можна вгледіти всі контури величі самої будівлі». Звичайно, поновлена «Енеїда» має бути обов’язково модернізованою. Існує кілька шляхів, але в мистецтві треба ще й вгадати. Скільки разів затоптували наш улюблений фільм «За двома зайцями», а він вижив, його персонажам поставили пам’ятники. У мистецтві багато інтуїтивного, підсвідомого, парадоксального, випадкового…
Взяла інтерв’ю
Людмила ГУРЕНКО
— Пане Петре, як з’явилася ідея створення бурлеск-опери «Енеїда»?
— Сергій Володимирович Данченко, який очолював колектив театру, дотримувався такої ідеї: театр має спиратися на три напрямки — класична українська і зарубіжна драматургія, сучасна тема і музична. Тривалий час варіювався гоголівський «Сорочинський ярмарок». У нас є макет, виконаний знаним сценографом Данилом Даниловичем Лідером. Його вози, лише трішки трансформувавшись, стали чудовою знахідкою в «Енеїді». Але на той час уже було зрозуміло, що театру потрібна українська ігрово-музична стихія, що досить широко і перманентно розвивається в театрі імені Івана Франка. А саме «Енеїда», наповнена гумором та іронією, містить її і в хронологічному, і в історичному аспектах. Говорячи у виставі про Рим, Грецію, ми, зрозуміло, маємо на увазі Київ, Запоріжжя… власне свою історію. Ідея «Енеїди» виношувалася авторами (інсценізація С. Данченка та І. Драча, музика — С. Бедусенка, режисер-постановник С. Данченко, режисери-стажисти: В. Пилипенко, С. Проскурня, сценографія — А. Чечика, художник по костюмах М. Глейзер, хормейстер А. Навроцький, балетмейстер Б. Каменькович, музичний керівник вистави, диригент В. Гданський, сценічний рух у постановці майстра спорту В. Оцупка, фехтування у постановці В. Абазопуло) років 5-6. Це був сконцентрований, цілісний, масштабний задум.
— Якою була початкова філософія задуму цієї вистави?
— Тоді сталося повернення до ігрового театру. Виникла потреба разом із глибоким дослідницьким реалізмом (хоча й існували різні напрямки) відчути потік, що йде від майданного театру, вертепного дійства тощо. Таким чином, український театр знову повернувся до своєї повної палітри, що є принциповим і важливим. Адже були не лише Курбас чи Гнат Юра, а й Норд, Вільнер, Василько… І це неправда, що в певні періоди були відсутні якісь ідеї. Просто вони були більш камерними, завуальованими.
— Як двадцять років тому глядачі, преса, вище керівництво сприйняли національні явища у виставі?
— 1986 рік. Горбачовська відлига. Час вимагав національного самоусвідомлення, звичайно, наскільки це було можливо. Тоді після прем’єрних вистав «Енеїди» глядачі приносили передові патріотичні вірші і чіпляли разом із привітаннями у нас на службовому вході. Тобто, «знизу» вистава була сприйнята якнайкраще, і це, можливо, була найвища її оцінка. Як не дивно, «зверху» її теж визнали, адже вона не замикалася лише на ідеї українства, була настільки глибокою і об’єднуючою. Тобто, корінням вона була в Україні, а за своїми ідеями — космічною. Деякі з моїх колег, зокрема Женя Нестерчук, казали: «Ну, це валютна вистава». Нині це визначення сприймається негативно, а тоді у нас були вистави, які полюбляли дивитися іноземці. Їхній переклад був абсолютно зайвим. До того ж, успіх «Енеїди» підтвердили численні гастролі — вистава була якісно зробленим театральним продуктом. Та у тій же Москві подібної теми немає. Вони декларують Брехтівський принцип у мистецтві, який передбачає до певної міри негатив, песимізм. Колись Роллана Бикова запитали про його роботу в «Андрії Рубльові». Він сказав: «Розумієте, російський гумор глибоко песимістичний». Варіюється така проблема: ми не досконалі, треба подивитися на себе і посміятися, поіронізувати. Все це є в «Енеїді», але присутній в ній і величезний позитив. Життя — це щастя, свято, існує колосальний феєрверк життєствердження.
У ті часи всі сприймали виставу як потужний потік національного самоусвідомлення. І, мені здається, заздрили нам. Так, у Білорусі вистава викликала неймовірний щем у глядачів — що у нас є така історія, стихія, матеріал. Якось на прем’єрі «Камінного господаря» за Лесею Українкою, яку здійснив Данченко, я сидів поруч із Ніколаєм Єрьоменком-старшим. Він дуже добре відгукнувся про наш театр і додав: «У вас все ж таки є ширші можливості — і драматургічні, і літературні».
В «Енеїді» закладено глибоку вічну сентенцію: у народу не може бути ідеї без землі, і земля народжує ідею. Коли у нас, українців, відібрали свого часу наші землі, почали їх нам же давати в найм, то ми реалізувалися на вільних землях Запоріжжя. Оцей вихід пробивається через всю українську драматургію. Той же Шельменко — раб, який все одно переможе.
— Ваші роздуми стосовно нинішнього активного розпродажу української землі. Наскільки вистава є актуальною сьогодні?
— «Енеїда» неймовірно актуальна нині. Неправда, що нині земля нібито не розпродається. Нею торгують по-чорному. Господар, фактично, вже вижитий із власної землі. Колишнє розпаювання мені нагадує ваучерне. Ми не хочемо розуміти, наскільки серйозним є питання землі. Адже далеко не завжди володіли тим, що нам належить. Не володіємо й нині. Для українців тема землі є ментальністю. Українець і земля — тотожні поняття. Без землі ми втрачаємо дуалізм своєї свідомості. А з іншого боку, українець без землі не залишиться ніколи. Вивези нас хоч куди — ми матимемо землю і там, бо це наша філософія на генетичному, навіть хімічному рівнях. Тому «забудь отця, забудь і матку, іди Вітчизну визволяти…», де Вітчизна — не лише ідея, а реальність, місце, де ми залишаємо свою сім’ю, нащадків, ідею, могили. У виставі проходить життя на всіх його етапах. І тільки звідси ми вже на небо можемо полетіти… Тому, коли персонажі «Енеїди» ступають на землю після тривалих мандрівок по морю, вони не йдуть по землі, а падають, зайнявши своїми тілами якомога більше місця. Є й анекдот такий, що іноді шапку кину, а там будуть бурячки.
Так, Запоріжжя і сьогодні залишається авангардом нашої свідомості. Я іноді чую: «Назад, до Запоріжжя». Та, напевно, скоріше, вперед. Треба змінити напрямок потоку свідомості.
— Розкажіть, будь ласка, про цікаві акторські задуми, випадки.
— Репетиції тривали у вільному режимі близько дев’яти місяців. Іноді траплялися кумедні випадки. Зокрема, якось Богдану Бенюку треба було «втекти» з репетиції (чи на запис, чи на зйомки). Він почав просити Данченка, щоб той відпустив його. І раптом Бенюк кидається з воза на підлогу і починає «пливти» за куліси. Згодом цей епізод увійшов до вистави, що завжди викликає у залі оплески.
За двадцять років ніхто з глядачів, напевно, навіть не помітив цікавої деталі. В матеріалі Котляревського для Енея не передбачалося зонга. Тоді наш головний хормейстер, прекрасний поет і перекладач Анатолій Павлович Навроцький написав: «Я тобі побудую квартиру з видами на Кіпр…». Так, Котляревський, нехай і одним номером, але був дописаний.
Тарас Оглоблін — колишній актор театру — придумав разом із Оцупком акробатичний трюк. Підвішували канат, і під час стихії актор вилітав на ньому, пролітав над сценою, робив карколомні перевороти…
Володимир Абазопуло — актор, постановник пластично-бойових трюків і сьогодні є знаним майстром цієї справи. Я неодноразово бачив, як його знахідки варіюються і в різноманітних шоу, і в естрадних, і навіть дитячих програмах.
Тобто, враховуючи величезну кількість масових сцен, кожен за бажанням мав можливість вигадати свою автономну лінію ролі у виставі. Зокрема, Олег Шаварський постригся наголо, залишивши «оселедець», а інші актори — під «казанок», що додавало чудового колориту. Вони так і ходили поза театром. Актори мали можливість всебічно реалізуватися. Так, фундаментально заявив про себе Анатолій Хостікоєв. Він лідирував у виставі у пластичному напрямку, а також вибудував цікаві еротичні «смачні» мізансцени, які були позбавлені вульгарності. Був неповторним і Богдан Сильвестрович із його масштабом і іронією.
До того ж, фахівці з інституту Патона забезпечили нас лазерним променем, який чи не вперше в Україні використовувався в нашому театрі. Це давало величезний зоровий ефект…
На жаль, вистава не йде вже більше двох сезонів, та розмови про її відновлення не вщухають. Але це має бути зроблено тільки на належному рівні, хоча «іноді у руїнах можна вгледіти всі контури величі самої будівлі». Звичайно, поновлена «Енеїда» має бути обов’язково модернізованою. Існує кілька шляхів, але в мистецтві треба ще й вгадати. Скільки разів затоптували наш улюблений фільм «За двома зайцями», а він вижив, його персонажам поставили пам’ятники. У мистецтві багато інтуїтивного, підсвідомого, парадоксального, випадкового…
Взяла інтерв’ю
Людмила ГУРЕНКО