У ці дні українців потроху привчають миритися з новою реальністю існування уряду не відомо якої коаліції — «широкої»? «антикризової»? «національної єдності»? Кожен підбирає визначення в міру своєї зіпсованості.Для компартійців ця коаліція «антикризова» — бо вони із неї (у форматі КПРС — комуністи + Партія регіонів + соціалісти) й не виходили, попри кволі протести «Нашої України». Для «Нашої України» — чомусь «національної єдності», хоча «нашоукраїнці» як фракція нікуди взагалі не увійшли, підписали тільки 245-й меморандум. А якщо й змінять позу своєї улюбленої розкаряки на щось більш визначене, то увійдуть хіба восени. Для «Регіонів» і соціалістів існуюча коаліція, мабуть, «широка». Але їм все одно, як вона називається. Головне — вигода, яку можна з цього отримати.
Така ситуація — коли країною керує уряд невизначеного політичного утворення — мала б виглядати дико. Адже у казках про політичну реформу розповідали, що за результатами виборів конкретні партії чи блоки важелями своїх фракцій вибудують чітку конструкцію, з якої буде видно, на кому лежить відповідальність за ситуацію в державі, її економіці, зовнішній політиці тощо. І на яке об’єднання зрештою лягла ця відповідальність? Чи відповідальні за зростання цін на бензин комуністи? Чи ударять житлово-комунальні тарифи по рейтингу соціалістів? Чи розтане рейтинг Януковича після чергового стрибка ціни на хліб?
Великий колгосп під назвою «уряд Януковича» (а насправді — Януковича-Ющенка) постав як наслідок двох із половиною місяців парламентського бедламу й двох із половиною парламентських коаліцій. Не додає ясності й управління урядом із двох центрів. І хай вони дуже нерівноцінні («регіональний» — потужніший, президентський — слабший), здається, щось схоже Україна вже проходила. Році так у 2000-2001-му, коли поруч із прем’єром Ющенком стояли чиїсь Тулуби, а наглядав за всім Кравченко.
Чи може так тривати довго? Навряд. Хтось когось повинен витіснити — так, як у 2001-му.
Після 4 серпня можливо все. І нові «заяви трьох» у стилі весни 2001 року — за підписами нового президента, нового спікера і нового прем’єра — також. На роль «фашистів відпущення» претендує, звісно, опозиція. Вона, до речі, залишилася наполовину такою, як під час «УБК»...
МІЛЬЯРДЕРИ ЗНОВУ ПОТІСНИЛИ МІЛЬЙОНЕРІВ
Поки що їм добре там усім. Одні залишилися на посадах. Інші дорвалися до годівниць уперше (не будемо показувати пальцями, але хмарочосові Мінтрансу сховатися важко).
Треті — ті, що знову стали першими, приходять у кабінети після півторарічної перерви.
У стилі дежа вю, замішаного на парадоксальності, Дмитро Табачник представляє міністрів Павленка, Поляченка та Ніколаєнка колективам їхніх відомств. Усе повертається, і тепер логічним кроком була б з’ява Леоніда Кучми в активі якоїсь партії чи повернення його у політику в статусі позаштатного радника абощо.
Адже Віктор Ющенко стер ідеологічні відмінності між собою та своїм колишнім опонентом, тепер вони роблять спільну справу, а той самий Кучма хотів створити подібну упряжку і в 2002-му, і в 2004-му роках.
ВЛАСНИЙ ЦВЯХ У ВЛАСНИЙ ХРЕСТ
Усе повертається. От лише колишніх повноважень у нинішнього президента так і не буде. Розмови про референдум з приводу остаточного затвердження чи незатвердження політреформи від 8.12.2004 так і залишилися розмовами. А тепер Ющенко ще й підписав зміни до закону про Конституційний Суд. Те, що цей документ, інспірований Морозом і поданий головою фракції СПУ Цушком, виявився несподіваним для преси й широкої громадськості, — показовий факт.
А унікальна швидкість, зовсім не характерна для нерішучого й розважливого президента, з якою був підписаний документ, свідчить лише про одне: це положення, що фіксує реалії розподілу влади, входило до «великого пакету» на торгах за посади та впливи в уряді Януковича-Ющенка.
Але головний висновок інший: президент не просто віддав владу у вигляді портфелів, а ще й не словом, а ділом згодився не боротись за поновлення хоча б частини втрачених повноважень. Причини такого кроку збагнути важко. Ще складніше говорити про якусь логіку дій Ющенка на цьому напрямку, слухаючи переконливі розповіді представників Банкової про те, що:
1) президент сьогодні ну дуже сильний;
2) він усіх «построїв» і «нагнув» на «круглому столі» та в процесі підготовки універсалу;
3) він успішно взяв під контроль силовий блок уряду (а що генпрокурор давно вже «донецький», та й глава МВС начебто мав плідні перемовини з Ринатом Ахметовим — то неважливо);
4) боротьба триватиме, але розтягнута в часі, і не в умовах виборчої кампанії, а в уряді, проти «антикризових» міністрів, які себе скомпрометують або порушать домовленості.
Якщо такі підсумки сили, то які тоді результати слабкості?
І якщо «помаранчеві» посадовці говорять про розгортання підкилимового протистояння з «регіоналами», то чому вони, «помаранчеві» посадовці, ані на грам не бажають вірити застереженням з приводу намірів «донецьких» зібрати конституційну більшість і прибрати президента «с концами» — через імпічмент або нові зміни Конституції?
А перші тривожні дзвіночки вже лунають. Скажімо, головний касир «Регіонів» Андрій Клюєв, тепер — віце-прем’єр, на представленні глави Мінтрансу Рудьковського прямо заявив — у вересні зберемо 332 голоси, тобто конституційну більшість. Так «стабілізець» буде повнішим.
Інші депутати з Партії регіонів заявляють журналістам також прямим текстом, поки, щоправда, не на телекамери: уже за місяць «нашоукраїнських» міністрів треба (і можна) буде прибрати. Тож недарма міністр юстиції Роман Зварич оголосив, що не складатиме поки що мандат нардепа. Мабуть, загроза «синього» «кидка» — дуже велика.
А як «регіонали» вміють тримати слово, ми вже знаємо. Хоча б із випадку з депутатом Калашниковим. Пам’ятається, фракція ПР приймала рішення про необхідність виключення великого «любителя» журналістських «зайок» із фракції. І де він зараз — Олег Калашников? Четвертого серпня о пів на дев’яту вечора він першим з-поміж колег-»регіоналів» вискочив на сцену під Верховною Радою, аби привітати щойно обраного прем’єром Віктора Януковича. Калашников був щасливий, усміхнений, ритмічно плескав у долоні, а на лацкані «зайкиного» піджака блищали аж два значки з емблемами ПР.
НАШ ЗАХІД — НЕ АМЕРИКАНСЬКА ПІВНІЧ, ЮЩЕНКО — НЕ ЛІНКОЛЬН
У ті хвилини, коли Янукович обходив по периметру своїх прихильників, тиснув їм руки, а з динамиків гриміла пісня з приспівом «Партія регіонів — за любов і волю, Партія регіонів — назавжди з тобою!», було особливо прикро за покійний Майдан. Він помер і більше не відродиться. Наш Майдан не компенсують жодні казки про «єдність» і «сходження двох берегів Дніпра».
Про національну єдність у тому сенсі, який у нього вкладають великі любителі універсалів, — сенсі сходження ідеологій, — не хочеться й говорити.
Час утрачено, і тепер в Україні зафіксована не просто прірва між Заходом і Сходом, а прірва між двома ідеологіями, між різними ставленнями до принципів та чеснот. Чесноти ці теж різні. І далеко не всі погодяться змінити свою думку щодо примату моральності в політиці так, як це зробив президент, уклавши союз із Януковичем.
Іван Васюник будує паралелі: он Авраама Лінкольна в його час також не розуміли, а він узяв, у важкий для своєї країни час об’єднав ворогуючі регіони — Південь і Північ, і «зараз Лінкольн — найвидатніший президент США».
Панові Васюнику варто вчити «матчастину» й прочитати в підручнику, що Авраам Лінкольн об’єднав північні штати з південними силою зброї в ході громадянської війни 1861-1865 років.
Після бунту рабовласників-південців, на першому етапі війни, президент сповідував занадто сумирну тактику, що призвело до низки поразок Півночі. Після цього Лінкольн став на шлях радикальних дій, у результаті найвпливовіші діячі Півдня загинули в боях або опинилися поза законом, зате країна стала єдиною й значно більш демократичною.
Якщо «чистити» себе «під Лінкольном», то варто було обрати такі силові методи, як, скажімо, реалізація гасла «Бандитам — тюрми!». Та й дострокові вибори парламенту зі ставкою на перемогу лягали б у таку канву.
Колега-історик нагадує: Лінкольн із супротивниками на мирову не йшов, домігся капітуляції ворогів, але загинув від кулі найнятого Півднем кілера. А Україна отримала «порозуміння та примирення» зі своїми скомпрометованими «рабовласниками» заради ефемерного об’єднання країни.
Ющенко перехопив ініціативу після першої серії «круглого столу». Нарешті! Тут би розвинути успіх... Але президент так само швидко віддав ініціативу, як і здобув. Надовго. Якщо не назавжди.
ЩО ТОДІ, ВИХОДИТЬ, ДАВ МАЙДАН?!
Хай це прозвучить надто гучно, але є підстави вважати, що в серпні 2006-го Ющенко програв вибори, розпочаті в 2004-му. Бо тріумфальна інаугурація в січні 2005-го була лише успішним «кінцем першого тайму».
Вікторові Андрійовичу належало відіграти виснажливий «тайм другий», захистити свої «ворота», утримати й розвинути успіх, стати президентом не за місцем сидіння, а за суттю.
«Дякуючи» всім «помаранчевим», здобуту перевагу втримати не вдалося. Отже, за підсумками двораундового двобою, їм — три очки, Ющенкові, і, отже, Майданові — нуль.
Так, і Майданові. Майданові, котрий не варто забувати хоча б через те, що його жорсткі загальнодемократичні ідеали мали б стати аксіомою для всіх частин українського суспільства, які вважають себе прогресивними. Янукович це визнав через півтора року, але ж — визнав.
Хоч як гірко це визнавати, але вартої відповіді на питання — ЩО ДАВ МАЙДАН, крім короткочасного підйому емоцій? — немає. Де чесність і відповідальність влади? Викриття й покарання злочинців?
Поступ у Європу загальмований. Розширення «території свободи» знову звужується, як шагренева шкіра, і свобода слова — теж. І таку статтю вже не можна опублікувати у своїй газеті, бо, бачте, «об’єктивність має ґрунтуватися на державних інтересах»...
От хіба що парламентські вибори пройшли більш менш демократично. І в парламенті не заганяють батогом у більшість, а просто купують за гроші й посади.
Хоча — поки що не заганяють батогом.
Дмитро ЛИХОВІЙ
(«УП»)