Якось Микола Бердяєв осягнув здавалося б банальний імператив: «Нехай мені невідомий сенс життя, але шукання сенсу вже надає життю сенс, і я присвячу своє життя цьому шуканню сенсу». Яскравим апологетом цієї думки був Антон Чехов, який намагався розірвати атмосферу тотальної брехні, якою ми наскрізь просякнуті. І хоча Оскар Уайльд у «Вимислах» називав властивість говорити правду «нездоровою і ненормальною», Фрідріх Ніцше у своїх працях наголошував на тому, що звичайна людина користується інтелектом і фантазіями як засобами виживання. «Ми кислі і нудні, — писав Чехов про своїх сучасників. — Хто нічого не хоче, нічого не сподівається і нічого не боїться, той не може бути художником…»
Комедія-роман «Лісовик» абсолютно незаслужено, але так «логічно» залишається маловідомим твором автора і донині. І хоча Чехов був переконаний, що сучасна йому драма мала відбивати життєву ницість повсякденності, удосконалював композиційну побудову драми, «виховував себе сценічно», переважна більшість критиків і рецензентів вважала, що «п’єси немає, —… через невміло вибудувані сцени має вигляд оповідання чи роману, на жаль, вкладеного в драматичну форму». Вважали, що п’єса «нудна», у ній немає «дійсного центру комедії». Вона нагадувала «протокол», «фотографію», де оточуючий світ «не проходить крізь призму внутрішнього ока автора». Закидали, що відсутні «висновки», не висловлена «особиста думка і почуття художника» «свого ставлення» до персонажів. Але, порівняно з «Івановим», «Лісовик» наповнений більш широким задумом: «Тут — ціле суспільство, заражене «загальною» хворобою. Це хвороба — прагнення до руйнування, несвідомий егоїзм, цілковита нездатність до альтруїзму, до бажання робити добре іншим… Цій болісній «сутності» сучасного суспільства присвячена нова п’єса п. Чехова». Після нетривалих сценічних виставлянь «оригінальна і цікава» п’єса була знята з репертуару. Для Чехова вона стала нестерпною. На намагання прибічників видати п’єсу Чехов відповів: «…Я не можу друкувати «Лісовика». Я її ненавиджу і намагаюся забути про неї. Чи сама вона винна, чи ті обставини, за яких вона писалася і йшла на сцені, — не знаю, але для мене було б істинним ударом, якби будь-які сили витягли її із забуття і примусили жити…»
Проте незабаром 1896 року з’явилася нова п’єса — «Дядя Ваня» (сцени із сільського життя в чотирьох діях), в основі якої була комедія «Лісовик», а саме: головні діючі особи, сюжетні ситуації тощо. Проте у ній була змінена структура та ідейні сюжетні позиції.
1901 року Товариство російських драматичних письменників і оперних композиторів висунуло на здобуття Грибоєдівської премії «найкращий оригінальний драматичний твір» — «Дядю Ваню» Антона Чехова. Проте, оскільки ця п’єса була перероблена з «Лісовика», ця пропозиція була автоматично відхилена. Та, як відомо, успішні сценічні інтерпретації «Дяді Вані» остаточно визначили Чехова як оригінального і неповторного драматурга.
Абсолютно закономірним є нинішнє звернення до «Лісовика» режисера вистави «26 кімнат…», народного артиста України і Росії Едуарда Митницького. Усі ми за своєю вдачею лісовики. Інша справа — наше ставлення до цього екзистенційного явища. Як відомо, «головним двигуном матеріалістів є відчай». Тому викарбуване у щоденнику визначення Зінаїди Гіппіус: «О, немає людей!» Це найважливіше, найстрашніше…» є сьогодні не гучним схоластичним марнослів’ям, а неспростовним діагнозом навіть не певної епохи, а історії людства взагалі — «сволочний дух». Західна цивілізація вже майже перекреслила в нас здатність до самоаналізу, а отже і до самозасудження. І якщо той же Бердяєв вважав Тургенєва «художником смутку», а Достоєвського — «жаху», то яке визначення випало би Чехову?..
Режисер Митницький пропонує глядачеві «26 кімнат…» Чи не заблукає він у них, чи, можливо, йому буде затісно? Проте персонажі вистави почуваються там дуже самотньо, адже світ, у якому вони мешкають, а отже й ми з вами, не лише відокремив людину від людини, а й свідомість від матерії. Людина свідомо спотворює власне розуміння себе як частини природи. Тому на кону самі лише примарні прозорі шифронові стовбури. Цей ліс-міраж — єдина життєва вертикаль для світу, що «гине від прихованої ненависті». Буття по життєвій горизонталі стає для людини дедалі нестерпним і неможливим. І те, що нині населення Землі складає близько шести мільярдів людей, це ще не факт. Адже кожна людина — не лише самотня, невідомо, чи існуємо ми взагалі? Думка про примарність нашого буття є вже беззаперечною. Для того, щоб упевнитися в подібній сентенції, не варто навіть перечитувати Сартра чи Камю, а просто треба запитати себе: «Я ще існую? Хіба?»
Отже, впевнюємося у думці, що людина на Землі — зайва істота, тому й поїдають герої не лише смачні страви, а впершу чергу одне одного. А власний епітафічний вигук Войницького: «Я не жив!» є тотальним визначенням сутності буття кожного персонажа. Адже герої вистави майже не дивляться в обличчя одне одному. Вони перебувають сам на сам із ворожою дійсністю. Як розцінювати їхні вчинки — вже невідомо. Всі вони залежать від «нового» середовища. І хоча воно завжди залишається ніби тим самим, персонажі визначають та пізнають у ньому все нові й нові грані або просто намагаються якомога глибше зануритися у нетрі своєї душі. Чим далі, тим більше віддаляється від людини мета, а почуття стають все менш промовистими.
У надзвичайній атмосфері вистави навіть на енергетичному рівні глядач відчуває невпинність часу, незважаючи на його зовнішню сповільненість. Перетинаються погляди, постають контрапункти: праця за покликанням (Серебряков) і праця без філософських роздумів (Войницький). Хоча «справжньої» людини глядач так і не зустріне на кону. Можливо, це закономірно. Адже всі вони неначе застигли у вульгарному оточенні. Захлинаючись у побуті, мешканці «26 кімнат…» розуміють неможливість щастя. Серед ефемерних стовбурів вони й самі нагадують лише абриси людських душ, які часто здаються міражами. Їхні долі — трагедії людських душ, бо «дурні на помилках вчаться, а розумні люди наперекір своїм помилкам не розумнішають».
Найвиразнішим героєм-бунтівником, який не завжди є виразником ідеалів оточуючих, є Єгор Петрович Войницький (заслужений артист України Олександр Ганноченко) — носій ідеї людини нового типу, він прагне все ж таки віднайти себе у житті. Бо бути справжнім — ознака сили. Так, Войницький Ганноченка виступає своєрідним бунтівником на тлі поглядів патріархальної родини. Він не боїться протиріч у власній душі, актор гідно відстоює право свого героя на щастя… іншої. Проте, його бунтарство зазнає краху. Він переконується у думці про неможливість самореалізації. Це не тільки трагедія життя, це — трагедія людської вдачі!
Монологи-роздуми Михайла Львовича Хрущова (заслужений артист України Анатолій Ященко) є криком знесиленої душі його персонажа, який намагається знайти вихід із лабіринту непорозуміння себе й оточуючих. Його намагання врятувати ліс так і залишається лише суєтою нещасливої людини. І хоча він є виразником чехівського: «Людина тоді стане кращою, коли ви вкажете їй, яка вона є», проте, чи до самовдосконалення прагнуть люди одвіку? А чи прагнуть взагалі?..
Людина з чуттєвою ніжною душею Олена Андріївна (Олеся Жураковська) — зазнає поразки. Адже бажання особистого щастя, радості життя, хоча й у міщанських рамках і в мікроскопічній дозі, для неї сплачувалося занадто дорогою ціною — компромісом із совістю. Але в глибині героїні Жураковської живе якась таємнича сила — незалежний від її волі моральний закон, що вперто шукає виходу для себе, вимагає визнання і свого виразу в самій особі героїні, в її думках, почуваннях і вчинках. Але традиції і забобони утворили задушливу атмосферу, несприятливу для розвитку будь-якої особистості. Тому вона змушена грати пасивну роль, залежати від волі її чоловіка. Та навіть, коли в її душі виникне нове почуття кохання до іншої людини — із сім’ї для неї немає виходу. Отож, героїня актриси стає жертвою самої себе.
Людмила ГУРЕНКО