Може, пан Єхануров колись і дасть якісь пояснення щодо логіки сказаного ним. Ми ж наразі відійдімо від представників великої політики та коаліціантів і погляньмо на питання поділу чи об’єднання українців на рівні суто житейському.
Нещодавно одна з російськомовних донецьких газет, що, навдивовижу для цього «схопленого» крутеликами краю, сповідує плюралізм думок, під рубрикою «Глас народа» надрукувала сердитого листа пенсіонера В.Бондаренка з низкою запитань, серед яких натрапляємо й на такі (цитуємо мовою оригіналу):
— почему на юго-востоке Украины жители не смотрят украинских телеканалов, а смотрят российские по кабельному телевидению;
— почему против воли народа насильственно внедряется украинский язык;
— почему против воли народа приглашаются НАТОвские вояки на территорию суверенной Украины;
— почему идет необъявленная война православию?
Дозволю собі і я спитати в наших читачів: як ви вважаєте, наскільки готовий автор наведених вище «криків душі» до об’єднання українського Заходу і Сходу, і якщо готовий — то на яких ідейних засадах? Відповідь очевидна. Але проблему можна перевести й в іншу площину: чи такий самий пенсіонер, скажімо, з Івано-Франківська чи Тернополя вважатиме для себе за честь подати руку порозуміння людині, в голові якої досі не вивітрився чад більшовицько-радянської пропаганди? І котра, не маючи більш-менш об’єктивного уявлення про справжнє становище у питаннях мов чи церковних конфесій, береться ставити до стінки уявного опонента за «насильственное внедрение украинского языка» та «необъявленную войну православию»?
А такі «релікти», від п’ят до маківки нашпиговані стійкими донезалежницькими ідеологемами, становлять доволі значну частину населення того «юго-востока Украины», яке послідовно ігнорує українські телеканали на користь кабельного телебачення з Москви. А яку, з дозволу сказати, «інформацію» про сьогоднішні українські реалії розносять російські гренадери камери й мікрофона, можна легко переконатися з будь-яких тамтешніх випусків новин: у них зовнішня і внутрішня політика молодої незалежної держави постає мало не кривавим режимом «насильственной украинизации» та викорінення всього, що пахне по-московському.
Наслухавшись і надивившись тієї мішанки з жовчних інсинуацій, примітивного пересмикування фактів та відверто провокативних коментарів, послідовні любителі російського ТБ не тільки не сприймають усього українського в незалежній Україні, а й ставляться до нього майже вороже. На підтвердження сказаного процитуймо ще одного дописувача до тієї ж донецької газети, який підписався прізвищем «Неравнодушный»:
«Если по телевизору показывают какую-либо передачу, где персонаж говорит по-русски, то зачем голос за кадром, перекрикивая оригинал, дублирует его на украинском языке? Мало того, что зарубежные фильмы просто потеряли свой смысл и интерес, а смотреть их уже не хочется из-за дублирования на украинский язык! Ведь это просто смешно наблюдать, как персонаж в исполнении того же Шварценеггера или Ван-Дамма пытается что-то донести до зрителей на «українській мові».
Скажіть на милість, чого тут більше — печерного анахронізму, утробної українофобії чи елементарної дурості невігласа, який має нахабство виходити з базарним просторікуванням до широкого загалу читачів періодичного видання? Про яку цілісність і монолітність української нації можна говорити, якщо на Сході та Півдні завдяки інформаційній агресії з Москви та всілякого потурання їй з боку місцевої влади ідейно міцніє «п’ята колона» вже й не з прийшлого «старшого брата», а з корінного, украй змосковщеного населення? Як за таких умов розбудовувати Україну на її східних кордонах?
Але біда ще й у тому, що, спираючись на такий електорат, одна з новітніх і фінансово потужних політичних сил заявляє свої претензії на право керувати всією країною. Від імені саме такого електорату ця політична сила нав’язує всій Україні «другу державну мову» та федеративний устрій, замахуючись на найголовніший державний закон — Конституцію. І якщо для пересічних громадян центральних та західних областей України ні друга мова, ні федералізація не є ґрунтом для об’єднання з південно-східним електоратом — то хто в цьому винен?
Як бачимо, проблема роз’єднаності та національної розбалансованості українського суспільства полягає в абсолютній неготовності чисельно значної його частини сприймати ідею творення української держави — української за духом, а не самою назвою. Це — перший (нижній) шар проблеми. Другий і вищий — постійна, свідома й цілеспрямована спекуляція відомими політичними силами цією неготовністю з метою здобуття владних повноважень (а відтак подальшого «дерибану») у всеукраїнському масштабі. На нашу біду, ці інтереси великих олігархічних утворень, переформатованих під вигляд політичної партії, збігаються з інтересами московських вождів, які, прагнучи реваншу за крах радянської імперії, не шкодують величезних коштів для нарощення підтримки своїх ідейних однодумців в Україні.
Економічно слабка й геть молода як система державної влади, Україна не годна протистояти могутній і розгнузданій політиці Кремля. Вона могла б розраховувати на якийсь успіх тільки в тому разі, якби упритул взялася за свій «Юг» і «Восток», перетворивши його на «Південь» і «Схід». Іншими словами — створила б такі умови життя в цих регіонах, за яких почуватись українцем і пишатися своєю незалежною країною було б ВИГІДНО! Не побіймося цього слова. Росія не настільки могутня, розвинена й демократична, аби свої життєві стандарти могла піднести до рівня непохитного ідеалу; їй самій іще належить пройти надто довгий шлях до утвердження цивілізованих цінностей.
Якби українська влада зробила бодай кілька відчутних кроків у цьому напрямку — відпало б безліч проблем. Зокрема — й потреба переконувати всіх отих бондаренків і «неравнодушних» у необхідності державної мови не тільки на телеекрані, а й у повсякденному житті: у дитячому садку, школі, родинному колі, інституті, на виробництві, в армії…
…Другого серпня на імпровізованій прес-конференції біля Секретаріату Президента тоді ще кандидат у прем’єр-міністри Віктор Янукович переконував присутніх журналістів і телеглядачів у тому, що державною мовою в Україні має бути одна — українська. Очевидно, після такої заяви треба очікувати внесення посутніх змін до програмних засад Партії регіонів. Інакше як розуміти слова її лідера — як популізм, ситуативну необхідність чи відверту нещирість? Час покаже.
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ