СОВІСТЬ ЯК ПЕРЕЖИТОК

За цей час багато води витекло в історичну безвість, проте ще й досі у нас знаходяться неперевершені майстри товкти її в сумнозвісній ступі без будь-якої користі для країни. Найяскравіше майстерність новітніх вітчизняних ступарів видніється на прикладі створення так званої демократичної парламентської коаліції. Проте наразі облишмо цю тему, бо подальше її обговорення, здається, вже неможливе без нецензурних слів та фразеологічних зворотів. А ліпше поговорімо про те, що діється на рівні органів місцевого самоврядування.
Але спочатку – невеличка ремарка щодо рикошетів оновленого виборчого законодавства. Як відомо, після ухвалення політичної реформи одна й та сама фізична особа дістала право бути обраною у владу одразу на кількох рівнях. Як це сталося з головним міліціонером країни Юрієм Луценком, столичним мером і паралельно народним депутатом Леонідом Черновецьким та іншими дбайливцями про народне щастя, котрі про всяк випадок застрахувалися кількома депутатськими мандатами, аби потім не знати, як ними з найбільшою для себе користю розпорядитися.
Ось іще один відомий фігурант виборчого процесу – член політради Соціалістичної партії України товариш Микола Рудьковський. Цей добродій вирішив «погратися м’язами» в боротьбі за крісло міського голови Чернігова. А вдовольнивши власні амбіції перемогою, несподівано легко від цієї посади відмовився на користь значка депутата Верховної Ради, який здобув за списком своєї партії.
Ні для кого не секрет, скільки грошей із державного бюджету було витрачено на виборах у Чернігові. Як не секрет і те, що соціаліст Рудьковський і не збирався присвячувати свій хист політика служінню чернігівській громаді, адже мандат члена парламенту гарантує йому «імунітет» від можливих прискіпувань Феміди, а посада міського мера – ні. Відтак на повторні вибори тамтешнього міського голови держава змушена витрачати чималі додаткові кошти. Отож напрошується запитання: з чиїх інтересів виходив товариш Рудьковський, свідомо граючись у найдемократичніше в світі волевиявлення народу? У такому разі один з героїв Ісаака Бабеля резонно питав: «У вас совість квартирувала?» Боюся, членові політради Соцпартії ствердно відповісти на нього буде доволі важко. Утім, можна сміливо припустити й інший варіант: а чи відоме взагалі товаришеві Рудьковському таке поняття як совість? Та й не тільки йому одному.
Перекиньмося з північної української сторони на глибоке Правобережжя – в Тернопіль. Тут епопея-меріада б’є всі рекорди: ще недавно право називатися легітимною місцевою владою приписували собі два міських голови і два склади міськради («старі» й «нові»), а нині самопроголосився третій мер – секретар міськради попереднього скликання. Уже не йдеться про бодай якусь роботу місцевої влади, покликаної вирішувати нагальні життєві проблеми тернополян: йдеться про туго затягнений ґудз правових колізій, спричинених поквапливим і багато в чому непродуманим політичним реформуванням, за яке у попередній Верховній Раді так тягли руку ті ж соціалісти.
Справжня детективна історія розгортається в Черкасах. На виборах міського голови 26 березня переконливо переміг молодий незалежний бізнесмен Пащенко. Проте якраз ця незалежність (іншими словами – «непідлягання» ні під жодну політичну силу) і зіграла проти нього: Пащенка дивовижним чином було знято з реєстрації в останню ніч перед виборами без пояснення більш-менш зрозумілих причин. Не сподобався комусь там – і край! У нас, хвалити Господа, доволі розвелося тих «впливових» і «авторитетних», кому хтось або щось може не сподобатись, отож скачи, враже, як пан скаже. Вийшло так, що неугодного бізнесмена з реєстрації зняли, проте прізвище його у бюлетенях для голосування викреслити не встигли, і черкащани проголосували фактично даремно.
Було призначено повторні вибори. І знову в ніч напередодні голосування міська територіальна виборча комісія сказала своє рішуче «фе» одному з головних претендентів на папаху голови. Вибори, вартість яких становить майже 828 тисяч гривень, знову зірвано. Обласна прокуратура порушила кримінальну справу щодо службових осіб міської ТВК та міськвиконкому за фактом зловживання ними владою та службовим становищем. На думку знятого з виборчих перегонів кандидата, в Черкасах діє організоване злочинне угруповання, чий слід тягнеться аж до Блоку Юлії Володимирівни. Але хто ж піде тим слідом і виведе нечестивців на чисту воду, як у нас недієздатний (бо досі недосформований) Конституційний Суд!
Чи не свідчать наведені приклади про очевидний симптом паралічу влади в країні? А причина його все та ж: де велика політика – там совість давно вже перестала «квартирувати».
Але великою політикою в Україні займається доволі незначний відсоток народу. В такому разі, що ж залишається робити його переважній більшості – всій решті, яка ще не навчилася жити без моралі й совісті, маючи тверде переконання, що якраз ці людські чесноти і є чи не єдиними рушіями, спроможними вивести Україну з політичного колапсу, з неймовірного суспільного хаосу, до яких ми всі дружно дійшли під прикриттям благих розпатякувань про непорушну відданість демократії?
Нація, в генетичному коді якої визначальними чинниками завжди були найвищі моральні принципи, втомилася від аморальності й безсовісності політичного бомонду чи принаймні тих, хто привласнив собі право називатися її, нації, поводирями. Що далі в часі триває так звана розбудова Української держави, то невтримно більшає в публічній політиці нахрапистого цинізму й відвертого (бо безкарного!) нехтування правилами добропорядності, не писаним на папері, але справіку закарбованим в основу народної ментальності моральним кодексом. Дожились до того, що такий спосіб життя в політиці і владі став повсякденним явищем і нормою вже й для перших посадових осіб у державі.
Фрідріх Ніцше застерігав: «Найнебезпечніша брехня – це трішки спотворена правда». Так само й найнебезпечніша аморальність – то бодай на пучку пальця «підмочена» святість. До речі: самої святості ніхто ні від кого й не вимагає. У жодного смертного не ростуть за плечима крила ангела. Відтак, кожному з нас прощаються наші невільні гріхи, яких у повсякденні практично уникнути неможливо, бо світ, хоч би хто що казав, надто далекий від досконалості. Біда в другому. Одна її сторона – в запрограмованому небажанні робити світ і себе в ньому кращим. Ще одна – це коли людина прикидається святою, публічно декларує свої благі наміри, хоч насправді тільки те й помишляє, як би за рахунок ближнього урвати собі ласіший шматок.
Політика і влада у нас давно вже стали інструментом втілення такого уривання. І з цим якось непомітно всі поволі змирилися. Навіть знайшлося виправдання: мовляв, ну що ж ви ВІД НИХ хочете, адже політика – діло apriori брудне. І не завдаємо собі і ЇМ клопоту спитати нелукаво: а чого це воно брудне? Звідколи? З чиєї ласки так повелося? Хто узаконив цей аморальний постулат і зробив його сучасною індульгенцією? Чому суспільна свідомість має «заковтувати» його як неминучу даність і терпіти його апологетів?
І найголовніше: хто в теперішній українській владі першим наважиться сказати про це «лихо давнє й сьогочасне», а тим більше – повстати проти нього? Прикро, але й на обрії щось не видно новітнього Геракла, який заходився б очистити наші «Авгієві стайні», переповнені поведінковими стандартами вельми сумнівної якості. Тим часом українське суспільство найбільше, найпершорядніше й найневідкладніше потребує морального катарсису. Не вдало вибудованих коаліційних «бермудських трикутників», не чергової «утряски» на площині всіляких політичних реформ і навіть не економічного дива: наріжним каменем побудови нашого спільного державного дому є всезагальне внутрішнє очищення від бруду, що налип на душах і свідомості багатьох.
Не спроможемося на катарсис – будемо й далі борсатися в багні, ненавидіти самих себе й давати підстави, аби нас ненавиділи інші. На цьому тлі не зайве поцікавитися й таким: що означає «думати по-українськи» і який внутрішній зміст закладали в цей заклик його творці? І чи є в ньому місце для совісті?
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ