ВНУЧКА ЯРОСЛАВА МУДРОГО. ТРАГЕДІЯ ДИНАСТИЧНОГО ШЛЮБУ

Зв’язки з Саксонією, реальною противагою Польщі, займали важливе місце в зовнішній політиці руських князів. Важливо було зміцнювати їх. І цілком природно, що Всеволод, влаштовуючи шлюб своєї дочки Євпраксії і маркграфа Саксонської північної марки Генріха Штадена (травень 1082 — червень 1087), виходив перш за все саме з цього — з традиційного орієнтиру російської зовнішньої політики. Крім того, Всеволоду потрібні були союзники в боротьбі зі своїм племінником, волинським і туровським князем Ярополком Ізяславовичем, та польським князем Владиславом — Германом (1079-1102), який підтримував його. Цей конфлікт розгорівся в 1085 році. Приблизно до цього часу і можна віднести укладення шлюбу між дочкою київського князя і саксонським маркграфом.
У «Хроніці Розенфельдського монастиря» є цікаві подробиці прибуття Євпраксії Всеволодівни до Саксонії. Виявляється, руська княжна «прибула до цієї країни з великою пишнотою, з верблюдами, навантаженими дорогоцінним одягом і камінням, а також незліченними багатствами».
Шлюб Євпраксії, в заміжжі Адельгейди, і Генріха ІІІ Довгого тривав недовго. В 1087 році маркграф помер, і Адельгейда (Євпраксія) залишилася вдовою. Втім, вдовувати їй довелося недовго. Дуже скоро один з наймогутніших государів тодішнього християнського світу, німецький імператор Генріх IV (король в 1056-1106 роках, імператор — з 1084), який зовсім недавно втратив дружину, помітив самотню молоду красуню, і, схоже, в його грудях спалахнуло почуття. Навряд чи варто шукати політичний підтекст в його сватанні до Євпраксії, скоріше за все, цього підтексту просто не існувало. Сподобалася жінка, він і запропонував юній вдові руку і серце, а також титул королеви, який був вельми почесний і забезпечував право на багато земних благ. Євпраксія погодилась.
У 1088 році відбулася церемонія заручення імператора Генріха IV і на початку осені цього року Євпраксія жила в монастирі в Кведлінбурзі, розташованому на північному заході від Магдебурга. Її опікункою була тезка, абатиса Адельгейда та сестра імператора. Їй було доручено підготувати Євпраксію до майбутнього життя в імператорському сімействі. Незабаром після Різдва в 1089 році в Кельні відбулася коронація королеви Адельгейди, повноправної дружини німецького імператора, якою вона відтепер стала. Проводив коронацію антиархієпископ магдебурзький Хартвіг. Сильнішої образи римському первосвященикові було важко уявити. В дні суперечки про інвеституру єпископів між папою і імператором будь-яке дійство подібного масштабу з залученням антиархієпископа, ставленика імператора, в Римі сприймалося особливо гостро. Проте Євпраксія не замислювалася над подібними тонкощами майбутнього одруження. Вона була ще дуже молода, а мудрість, як відомо, приходить з роками.
Але й цього разу Євпраксія не довго н
асолоджувалась сімейним щастям. Любов між подружжям швидко згасла, поступившись місцем взаємній неприязні, а згодом — сліпій ненависті.
Що стало причиною такої швидкої зміни? Якщо дотримуватися офіційної версії, викладеної в різних хроніках, вся провина лежала на Генріху IV. Імператор постає в них божевільним, який належав до сатанистської секти ніколаїтів і який силоміць втягнув в нікому не потрібні оргії Адельгейду. Потім Генріх нібито узяв Адельгейду під варту і, як пишуть хроніки, віддавав її для наруги з боку своїх наближених.
У 1093-1094 роках непристойна поведінка імператора набула розголосу. У джерелах, що були пов’язані з католицьким духівництвом, з’явилися страхітливі подробиці гріхопадіння Генріха. Причому викладені вони з такими подробицями, що закрадається підозра, а чи не вигадав автор хронік все це сам. Думаю, що до повідомлень в середньовічних джерелах про приватне життя Генріха IV потрібно ставитися дуже обережно. Здається, що істина в них віддана на розтерзання творчій уяві. Наприклад, в «Анналах монастиря св. Дісибода», джерелі порівняно пізньому, складеному в 40-х роках XII століття, мовиться, що король не тільки дозволяв ганьбити свою дружину наближеним, але й переконував свого сина Конрада робити те ж саме. А коли він «відмовився поганити ложе батька», Генріх став розповідати йому всілякі небилиці, запевняючи, що Конрад насправді є сином одного швабського герцога, на якого той був надзвичайно схожий. У результаті син, ображений словами Генріха, «повстав проти свого батька».
Укладач «Анналів», спираючись на раніше джерело, що не дійшло до нас в цілісному вигляді, малює образ егоцентричної, божевільної людини, яка втратила будь-які уявлення про етичні цінності. Але тоді напрошується питання: як міг Генріх керувати великою імперією аж до своєїй смерті в 1106 році? Його піддані, напевно, позбулися б такого монстра. Ні, тут щось не те. Очевидно, Генріх став жертвою папської пропаганди, яка у всі часи була надзвичайно потужна. А Євпраксія-Адельгейда в руках ворогів імператора стала зручним інструментом для досягнення їхньої мети.
Якимось чином Євпраксії вдалося звільнитися з ув’язнення. Втікши, вона звернулася за заступництвом до Матильди, герцогині Тосканської, вірної прихильниці папи. Пресвітер Донізон, що написав на початку XII століття віршоване «Житіє герцогині Матильди», висловлює історію звільнення Євпраксіі з ув’язнення в замку у Вероні дещо авантюрного змісту. Перейнявшись благаннями Євпраксії, Матильда нібито відправила до Верони загін своїх людей, і посланці Матильди, обдуривши варту, визволили королеву і доставили її в резиденцію герцогині. Втім, можливо, що це було саме так — добре спланованою і проведеною операцією, до якої залучили навіть військову силу.
Матильда і її чоловік, італійський герцог Вельф, маючи в своїх руках такого цінного інформатора, зрозуміло, не могли відмовити собі в задоволенні публічно викрити лиходійства Генріха. Євпраксії належало на соборі церковних ієрархів — спочатку місцевому, а потім загальному — детально розповісти про те, що їй довелося перенести через свого чоловіка. Залишається тільки здогадуватися, звідки взялися у цієї жінки сили на вчинок, без сумніву, який викликав широкий суспільний резонанс і призвів до серйозних ускладнень для імператорського двору.
На початку 1094 року Євпраксія з’явилася перед церковним собором, який був скликаний в швабському місті Констанці, за ініціативою місцевого єпископа. Цікаво, що князь Олег Святославович, який боровся зі своїми всесильними родичами за батьківський престол в Чернігові, рішуче відмовився їхати до Києва на суд єпископа, ігумена і городян. А тут Євпраксія добровільно постає перед судом церковної інстанції не найвищого рівня, звинувачує свого чоловіка в усіх смертних гріхах і не боїться, що за співучасть її можуть піддати епітимії. І це ще не найстрашніше покарання за її вчинки, яке могло бути. Але, судячи з усього, прощення їй було гарантоване зверху, і можна з великою вірогідністю стверджувати, що весь сценарій собору був детально розписаний в Римі. Учасникам залишалося лише належним чином вивчити і виконати свої ролі.
Наведемо тільки одне міркування щодо цієї версії: яким би лютим ворогом німецького імператора не був місцевий єпископ, він навряд чи зміг би на свій страх і ризик організувати акцію, що наробила шуму на всю Європу, без санкції римського первосвященика. Папа Урбан II (1088-1099), що змінив свого попередника Григорія VII, безумовно, мав знати, що відбувається, і через своїх емісарів повинен був курирувати собором. Очевидно, мова Євпраксії прозвучала цілком переконливо, тому що присутні в залі пройнялися щирим співчуттям до неї і дарували прощення гріхів.
Наступного року Євпраксії довелося виступити перед більш представницькими зборами. У березні 1095 року Урбан II зібрав єпископів Італії, Бургундії, Франції і півдня Німеччини на загальний синод, на якому і повинна була остаточно вирішитися доля Євпраксії. До речі, — справді знаменний збіг! — на цьому синоді вперше з вуст папи прозвучав заклик до Першого хрестового походу. Справа руської грішниці і грандіозна битва за звільнення гробу Господнього, що розтягнулася на декілька сторіч, виявилися зв’язаними єдиною ниткою історії.
Мабуть, колишній констанцський собор був лише генеральною репетицією, покликаною підготувати Євпраксію до серйознішого дійства. Євпраксія, відчуваючи підтримку папи, знову дуже рішуче виступила проти свого колишнього чоловіка і знову отримала повне прощення гріхів. Було визнано, «що ці блудодіяння вона не стільки здійснила, скільки зазнала в неволі».
Історію Євпраксії-Адельгейди на цьому можна було б і закінчити — вона зіграла свою роль і повинна була піти. Куди — не так вже й важливо. Виїхати на свою далеку батьківщину, іти в один з численних монастирів... Хіба мало місць в цьому світі, де можна сховатися від тяжкості, що навалилася на душу?
Згідно з «Анналами св. Дісибода», вона так і зробила — повернулася на Русь і пішла в монастир. Це повідомлення майже збігається з тим, що ми дізнаємося з «Повісті врем’яних літ»: 6 грудня 1106 року Євпраксія, дочка Всеволода Ярославича, була пострижена в черниці. Це трапилося через чотири місяці після смерті Генріха IV. Жити їй залишалося трохи більше як два роки. 

Костянтин БОГДАНОВ
(«Знание-Сила»)