ТАК ХТО Ж ВСЕ-ТАКИ «ОСКВЕРНЯЛ УКРАИНСКИЕ КОЛОДЦЫ»?

Шановний гаспадін Яцко!
З великим інтересом і зацікавленістю прочитав вашу статтю «Кто осквернял украинские колодцы» в газеті «Київський вісник» № 50 за 13 травня 2006 року — відгук на мого відкритого листа головному редактору «Киевского вестника» С. Шмельовій.
Перш за все мушу зізнатися, що я дуже зворушений і тішуся тією увагою, яку приділили мені, простому дописувачу «Ви — «руководитель центра!» та ще й «…защиты правды»! Хоча й правди своєрідної, відфільтрованої на замовлення різних українофобів, сущих в Україні і поза нею.
А ще я щиро радію, що моє «иезуитское письмо», надруковане в «Українській газеті плюс» 2.03.2006 року, зачепило тендітні струни вразливої душі українських комуністів. Та ще так зачепило, що вам знадобилося майже три місяці, щоб заліковувати травмовану неприємною правдою душу і готувати оту відповідь. А ще я готовий зняти перед Вами капелюха за Ваш мужній джентельменський вчинок, коли ви стали на захист дами (бо ж відкритого листа я писав мадам С. Шмельовій, а не Вам), як Дон Кіхот на захист Дульсінеї Тобоської. Цей вчинок дійсно гідний іспанського ідальго, справжнього мужчини (ну, просто — мачо!). Чи, може, й «настоящего полковника», про яких я писав у своєму листі? На жаль, Ви, як і Дон Кіхот, кинулися воювати з вітряками, якими стали українські націоналісти і «зрадники» різного штибу, породжені вашою хворою фантазією.
Вас обурило, що у писанині С. Шмельової я не побачив «журналістської вишуканості», і Ви мені помстилися фразою: «Сам, Л.К. очень далек от понятия «вишуканості». Але це холостий постріл по «вітряку», бо я й не претендую на «вишуканість», тому що не пнуся в журналісти, на відміну від Вашої підзахисної з її аргументацією на рівні памперсів (читайте газету №54 за 16.05.2006).
А тепер я вимушений, облишивши «компліменти», трохи Вас розчарувати, пане Борислав (ой, вибачте — гаспадін Яцко!): Ви даремно вважаєте, що мене затаврували, «пригвоздили к позорному столбу», називаючи повсякчасно «националистом» (забувши додавати — «буржуазным», як Вас вчили колись на політзаняттях). Такі, як Ви, вважають, що принижують людину, називаючи її іменами героїв ненависного Вам національно-визвольного руху: «мазепинець», «петлюрівець», «бандерівець». Розчарую Вас: щирі українці пишаються такими порівняннями.
Я не можу погодитись з приписаною мені «малограмотностью и ущербностью» (чого не зморозиш у нападі безсилого гніву!), бо саме Ваша істерика, вихлюпнута на шпальти комуняцької газети під маскою історичності, якраз і є тим «поразительным по своей наглости» дезінформаційним не першої свіжості «фаршем», від якого, вибачте, смердить або, використовуючи лексику С. Шмельової («К.В.», №54) — «распространяет зловоние», хоч носа затуляй.
Нервуючи з того, що як політик Ви неспроможні спростувати наведені мною факти «дружніх» взаємин з імперсько-шовіністичними колами Росії і, віднісши ці факти до розряду якогось загадкового «фаршу», Ви перевтілились в політичного модельєра і вдягли мене в «овечу шкіру». Я ж не пропоную Вам якусь адекватну модель, бо у Вас вже є своя, натуральна шкіра манкурта (за словником — людини, яка втратила пам’ять про своє минуле, свій рід і зневажає його).
Тезу, що українці вчили грамоті московитів, Ви заперечуєте тим, що «горожане Новгорода писали друг другу письма еще в ІХ веке». І «не знаете даже общеизвестного»: так, писали, бо ж Новгородське князівство було частиною грамотної держави Київської Русі! А там, де згодом виникла Москва, ще шастали ведмеді.
То, може, якраз Вам притаманна «ущербность представлений об известных фактах», що не робить честі «руководителю центра…», а я і не пнуся в історики.
Ваша необ’єктивність і заанґажованість вже виперла в оцінці різні в Батурині, яку Ви визначаєте як норму: під час штурму «не могли не погибнуть и многие жители».
А ось свідчення (наводити які Ви справедливо вимагаєте): «Меншиков взяв Батурин вночі і вирізав — спалив усе місто… …Батурин перестав бути білою плямою історії, бо після розкопок ніяких сумнівів у жорстокій різанині немає. Дві третини скелетів, знайдених на цвинтарі цитаделі, належать молодим жінкам та дітям. Значна частина черепів потрощена шаблями і кулями», — повідомляє співробітник міжнародної археологічної експедиції, завкафедрою Чернігівського університету Володимир Коваленко.
Цей злочин підтверджує ще одне свідчення — Тараса Григоровича Шевченка (знаєте такого?), який писав у містерії «Великий льох» про трагічну долю Батурина:
«Я меж трупами валялась
у самих палатах
Мазепиних…
Коло мене
і сестра, і мати
зарізані, обнявшися
за мною лежали…»
А у вас це просто невинний наслідок бойових дій!
А те, що оунівці на своїй споконвічній землі інколи адекватно відповідали чужинським енкаведистам, які вішали їхніх дітей на деревах, Ви називаєте «беспричинной, чрезмерной, патологической жестокостью». Виходить, як у приказці: «Що можна попові, то дякові — зась».
В сюжеті про Батурин і далі ви говорите про Мазепу як про зрадника. Але не пишете, що Мазепа «зрадив» лише російського царя, який створювану Хмельницьким державу загарбав (а не об’єднав з Москвою, як брешуть разом з Вами російські псевдоісторики, сховавши на віки від людських очей у нетрях архівів два пункти Переяславського договору, за яким українці вступали у військовий союз з Росією, а не об’єднувалися з нею!). Мазепа не зрадив свій народ, бо був українським гетьманом. Вловлюєте різницю (якщо Ви спроможні міркувати «адекватно»)?
А чи не «подло, разрушительно и для украинского народа оскорбительно» те, що Ви, говорячи про трагедію Крут, слово «герої» взяли в лапки, заявивши, що про подвиг під Крутами, «лживо пишет Л.К.»?
А ось що пише Станіслав Липовецький:
«Кількасот юнаків спинили «орду» лише на день. Російські війська таки взяли Київ… Чи могло життя крутянців порятувати співвітчизників? Вибір крутянців постав задовго перед боєм — вони знали, що зупинити ворожу навалу, як і вберегти своє власне життя, їм не вдасться. Крутянці віддали життя, щоб його ціною порятувати честь багатомільйонної нації, нездатної оборонити саму себе».
А Ви — в лапки! За таке ставлення до тих юнаків (навіть якби вони й були «брошены на произвол судьбы») треба… (ледь не сказав: «…бить морду», скориставшись термінологією одного з Ваших однодумців з газети «Киевский вестник»). Але я так не скажу ніколи, бо я не «далекий от понятия «вишуканості», як вважаєте Ви, а надзвичайно толерантний українець і поважаю чужу думку, навіть коли вона походить від лютих ворогів нашої незалежності, які на нашій, ще не своїй землі, захищають інтереси чужої держави (меншикових, муравйових і т.ін.).
Але з особливою маніакальною впертістю Ви намагаєтесь зробити з героїв ОУН-УПА — «фашистских прихвостней», вообще исключить бандеровцев из понятия «люди», показати їх як бандитів, що боролися з власним народом.
І тут Вас зовсім залишає відчуття логіки і виникають сумніви «в адекватном восприятии действительности»: з одного боку Ви пишете, що совєти депортували «не население Западной Украины, а только пособников ОУН-УПА», а з другого, стверджуєте, що УПА «не имела поддержки со стороны населения». Тож кого депортували? Якби не було підтримки упівців населенням, то нікого було б депортувати нечисленними ешелонами для худоби. Так що, заплутались Ви, «братец». А останній головнокомандувач УПА Василь Кук свідчить: «Якби не було підтримки народу, ми б не змогли так довго втриматись».
А щодо «зверств бандеровцев», які начебто «боролись тільки зі своїми людьми», «по ночам терроризировали население», то лише для Вас є таємницею, що це робили загони енкаведистів, переодягнені в бандерівців, щоб викликати у населення відразу до воїнів ОУН-УПА. Тому, не знаючи про це, представники «гласа народа» як, наприклад, М. Ковальчук з Луцька, були щирі у своїх свідченнях. Хто не помиляється! Але тільки Ви, зі своїм неадекватним сприйняттям дійсності, не знаєте або вдаєте, що не знаєте про ці підлі цинічні прийоми комуністичного радянського режиму. Так, радянська пропаганда намагалася видати похованих у Биківнянському лісі під Києвом за жертви німецьких фашистів, коли насправді ці 100 тисяч невинних людей замордували радянські енкаведисти, і 50 тисяч з них — у підвалах катівні, яка потім стала Жовтневим палацом (а апофеозом підлої брехні і цинізму стало встановлення аж в 1968 році серпасто-молоткастими юдами придорожнього каменю з написом: «Тут поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних жителів, закатованих фашистськими окупантами у 1941-1945 рр.»). Висадження в повітря Успенського собору Київської Лаври і Хрещатика також приписували німцям, поки українці не з’ясували, що це справа рук радянських підпільників.
Так і щодо енкаведистів-«бандерівців» відслідковується знайомий почерк.
А те, що повстанська армія, найвідданіша національній ідеї частина суспільства, не чинила злодіянь проти свого народу не сприймають лише ті, хто або не хоче знати правди, або не може її сприймати за станом своєї психіки.
І цьому є безліч доказів. Як і тому, з ким і за що воювали ОУН-УПА. Ви ж, закидаєте мені: «Ни одного факта в подтверждение своих слов, ни одного документа, ни одной фамилии… Голословные заявления». Ну, що ж, як кажуть в Одесі: «Вы хотите фактов? Их есть у меня». Розповідає директор архіву Сумщини Геннадій Іванущенко (і це свідчить, що боротьба за незалежність була не тільки в Західній Україні): «На Сумщині існували не лише боївки, а цілі загони УПА. Вони боролися за самостійну українську державу проти фашистів, а після — аж до сорок восьмого — проти радянської влади…
…Мешканка Градиська на Полтавщині пам’ятає, як у перші тижні гітлерівці заохочували «самостійників» — так називали тоді націоналістів, обіцяли сприяти створенню власної організації. Але раптом за одну ніч виявлених патріотів не стало. Люди, які прагнули власної держави, Гітлеру не були потрібні, як і Сталіну. І вже тоді, в роки війни, помітна ота тоталітарна солідарність слуг Гітлера і Сталіна проти націоналістів».
Далі Г. Іванущенко продовжує: «Органи НКВС ще у 1943-1944 роках активізували створення на східній Україні провокативної мережі «лже-ОУН»… Руками подібних агентів енкаведисти планували знищити Максима Рильського і Остапа Вишню. Мета була звинуватити в цьому злочині українське підпілля. На щастя, служба безпеки ОУН «дізналася про задуману провокацію і попередила письменників».
Усі жертви радянської влади списувалися на рахунок ОУН-УПА, що хоч якось виправдовувало перед світовою громадськістю жорстокий сталінський терор на західноукраїнських землях.
Ректор Прикарпатського юридичного інституту МВС, доктор історичних наук Степан Сварак розповідає:
«У компартійному архіві я натрапив на лист військового прокурора Західного округу, адресований у 1947 році Микиті Хрущову у ЦК КПБУ. В ньому йшлося про шкоду, яку завдавали утвердженню радянської влади в західному регіоні України спеціальні військові формування, закинуті в тамтешні ліси радянськими спецслужбами, бо їх швидко розпізнавали мешканці сіл. Коли вони нападали на села, то вирізали цілі родини. Така жорстокість не йшла в жодне порівняння з практикою виконання вироків УПА. Усі їхні звірства приписувались воякам УПА. Існували таємні інструкції радянських спецслужб вбивати вчителів, лікарів, присланих зі сходу, аби викликати ненависть до, як тоді називали, «бандформувань і бандпроявів».
Свідчить учителька Анна Коцур з Дрогобиччини:
«Кадебісти, які грали роль «бандерівців», були молоді, стрункі, з доброю виправкою, з тризубами на шапках, поясах, зверталися один до одного «друже», розмовляли українською мовою. На жаль, про це мало знали звичайні люди і часто ставали жертвами тих провокаційних груп».
Згадує Назарко Марія Іванівна зі Львівщини, яка зараз живе в Києві:
«Німці вбивали відкрито. Від них можна було втекти хоча б у той самий ліс. Німці вбивали партизан, бандерівців, жидів. А совіти вбивали підло, вночі, зовсім безневинних людей. Вони були страшніші за звірів… Людей живими замуровували у стіни. Священиків розпинали у камерах, розпорювали їм животи і вкладали туди відібраних у арештанток народжених в тюрмі дітей… Тодішня радянська влада хотіла все звернути на бандерівців. Та люди познаходили дивом уцілілі вироки: де було написано: «Именем СССР».
Розповідь Лідії Іванівни Чмелюк з села Боголюби Луцького району про те, що зробили з її братом (їхні батьки загинули в загонах УПА) радянські карателі:
«Володю прив’язали до черешні. Потім вивели з хати його дружину Галю і 14-річну доньку Мар’янку. На очах чоловіка почали відрубувати у них руки, ноги, голови і складати, як хмиз на багаття. Розпалили вогнище… Потім чоловіка погнали до лісу, десь там добили і закопали».
«УПА не воювала з Червоною армією, і червоноармійці не погоджувалися воювати з повстанцями, — говорить кандидат історичних наук Галина Стародубець, — УПА чітко заявила, що воює проти енкаведистів, «істребків», представників репресивних органів».
Письменник із Коломиї Михайло Андрусяк:
«Окрім видимого ворога, що протистояв у відкритому бою з повстанцями і мирним населенням, що їх підтримувало, воювали радянські, тобто московські спецслужби, укомплектовані найкращими кадрами НКВС, застосовуючи весь підступний арсенал шантажу, підкупу, перелицювання своїх співробітників під українських патріотів… Численні диверсійно-терористичні провокативні боївки не просто знищували повстанців, сіяли паніку і зневіру, вони глибоко зорали людську свідомість і засіяли в неї насіння розбрату. Тому сьогодні брат не довіряє братові, а героїв називають бандитами.Народ наш важко відходить від компартійного дурману… Як не прикро, але ці особи — зрадники, енкаведисти, псевдоповстанці — в незалежній Україні ще називають себе захисниками вітчизни, а їхня політична «криша» — симоненківці та вітренківці — і надалі топчуть знамена УПА. А справжніх борців за незалежність української держави дотепер належно не пошановано нацією».
Не можна не погодитись з Вірою Романюк з Волині:
«Можна не сприймати свого минулого таким, яким воно було. Можна сором’язливо опускати очі і пропускати повз вуха набридливе «бандьоровець». Можна топати і шматувати від люті прапори ОУН-УПА. Можна свідомо маніпулювати назвою дивізії СС «Галичина», лякаючи людей зловісними есесівськими символами, хоча це була звичайна фронтова дивізія, а букви СС означали всього-на-всього «січові стрільці». Можна пенсії вояків УПА прирівняти до пенсій ветеранів Червоної армії, але не визнавати УПА воюючою стороною. Бо на її руках, мовляв, є кров і безневинних людей. Але багато більше безневинної крові є на руках тих, хто сьогодні найбільше не хоче реабілітації УПА».
Для більшості аналогічних фактів і свідчень не вистачить шпальт газети. А французький президент Шарль де Голль сказав: «Якби я мав таку армію, як УПА, фашистський чобіт не топтав би французьку землю». Та Ви самі, товаріщ Б.Я., подлубайтесь в спецхроніках та таємних архівах — там знайдете ще багато доказів і фактів, та й ті приховані від людських очей статті Переяславського договору, які свідчать як Росія «кинула» Хмельницького, і ще багато цікавого. Тільки «роззуйте» очі і совість.
Але я не збираюся перевиховувати господіна Борислава Яцка. Безперспективна це справа.
Але пораду можу дати.
Вам, Б.Я., не подобаються українські патріоти-націоналісти? Для Вас загиблі під Крутами не герої? Вам більше до вподоби Петро І і Меншиков, ніж Мазепа? У Вас відраза до української мови (бо Ви пишете чужою — російською, добре, що хоч без матюків, притаманних лише «великому и могучему»)? То згадайте рятівну формулу з мого листа: «Чемодан-вокзал-Россия».
Ви звернули увагу: я використав щодо Вас термінологію і епітети, адекватні тим, які Ви вживали на мою адресу.
Так що будемо квити і подякуємо один одному, що не скористалися термінологією Вашого однодумця М. Зеленіна зі сторінки 4 «Киевского вестника» № 51 від 16.05.2006р., як то: «плюнуть в морду», «ирод», «козел», «брехун отпетый», «слизняк», «прикуси язык, Иуда» — словом, весь «джентельменський» набір комуністичної журналістики і особливо газети, де головний редактор Світлана Шмельова.
А ще — «ты грязь, ты мразь». А от останнє про «грязь» можна розцінювати, як плагіат, бо ще національний пророк Т.Г. Шевченко писав: «раби, подножки, грязь Москвы».
Це про тих, хто втратив або ніколи не мав почуття національної гідності. Тобто про манкуртів.
І наостанок. Говорячи Вашими словами — «зря стараетесь», господин Яцко. Російський народ, позбавлений шовінізму, без Вас розбереться з українсько-російськими стосунками, а те багно, яке Ви жбурляєте в героїв національно-визвольного руху, до них не пристане. А от чи одмиєте руки Ви? 

Л. КОВАЛЕНКО