Тетяна ЛЕМІШ: «МОЯ ВІРА — ЛЮБОВ»

Нещодавно на Оболоні з’явився новий приватний авторський театр-студія «Театріон». Він — одне з унікальних явищ у сьогоднішньому мистецькому житті столиці. Вистави для дорослих та дітей, дитяча театральна студія, арт-кафе, книжкова лавка, музичні вечори щочетверга, танц-класи для дорослих щопонеділка і щосереди, організація та проведення святкувань... Господинею цього теплого і затишного мистецького салону є талановита актриса і режисер Тетяна Леміш.

— Пані Тетяно, якими були Ваші входини у мистецьке життя, зокрема в театр?
— Я народилася і виросла у Дніпропетровську. Навчаючись ще у третьому класі, обрала театр. Займалася в Палаці піонерів, де завдяки чудовому керівнику, ми створювали цікаві роботи. Потім було навчання у Дніпропетровському театральному училищі, а згодом — ГІТІС. Моя мама дуже добре співає. А сцена… Мабуть, саме так я втілила її заповітну мрію.
— У вас троє діточок. Яким Ви бачите їхній шлях?
— Це неймовірне щастя. Старший син займається бізнесом, працює у великій компанії. Середньому — десять років, доньці — п’ять. Вони являють собою дуже тонкі душевні інструменти, у них художнє сприйняття світу.
— Пригадайте свою першу роль на великій сцені.
— Якось, ще коли я навчалась у шостому класі, зіграла Альонушку у дипломній виставі випускників театрального училища — «Червоненька квіточка». Їхній викладач напророчив, що колись я вступатиму до їхнього училища. Та мені хотілося одразу потрапити неодмінно в інститут (сміється). Так, після восьмого класу я подалася до училища. А після закінчення наш курс удостоївся честі відкрити перший російський ТЮГ у Сухумі. Ми грали… «Червоненьку квіточку». Так коло замкнулося. А взагалі я грала багато — зокрема у виставах «Валентин і Валентина», «Знімається кіно»…
— А в кого Ви вчилися?
— В училищі у чудового викладача, нині покійної Неллі Михайлівни Пінської. Взагалі, нам усім надзвичайно поталанило — ми багато читали, працювали, і все це за умов жорсткої дисципліни. Я дуже вдячна їй за це. А в ГІТІСі — у Михайла Михайловича Буткевича, потім у Буркова, Щербакова, Щедріна…
— Географія Вашого творчого шляху доволі широка — не лише Україна і Грузія, а й Греція…
— Сталася банальна історія. Чоловікові запропонували стипендію в Греції. Він вагався — чи їхати нам усім туди (тоді у нас була одна дитина)? Я сказала, що хоч і буде важко, поїдемо усі разом. Так, він займався науковою роботою в тамтешньому університеті, а я працювала у різноманітних грецьких театрах і викладала в театральній школі.
— Якою мовою?
— Грецькою. В одній із професійних театральних майстерень дізналися, що я актриса і запропонували мені роботу. Я тоді ще не знала грецької, вони не розуміли російську. Мені до рук потрапив роман «Майстер і Маргарита». З російської версії ми зробили інсценізацію, де всі герої розмовляли грецькою, а я — російською. Ця вистава, за бродвейським принципом, протрималася два сезони. Через півроку мене запросили до іншого театру у грецьку антрепризу, згодом — викладати, а далі — ставити вистави.
— Які типи театрів характерні для сьогоднішньої Греції?
— Там можна створити театр де завгодно, до того ж, уникаючи характерного для нас формалізму. Це може бути і приватний театр, і театр-кафе, і театр однієї вистави, і університетський, і будь-який інший. В кожному великому місті є свій муніципальний театр, державних лише два на всю країну. Одним із найвизначніших театрів є професійна трупа «Театральної майстерні Епіру».
— А в яких театрах України Ви працювали?
— у Дніпропетровському ТЮГу, у Маріупольському драматичному театрі, в різноманітних антрепризах у Києві.
— Створення «Театріону» — це втеча від реальності, своєрідний порятунок творчої особистості чи намагання сказати нове слово у мистецтві?
— По-перше, мені дуже поталанило, адже будь-який актор мріє про свій театр. По-друге, це дуже серйозна і непроста справа. Я не тікаю від реальності, бо, як сказала, моя улюблена актриса Інна Чурикова, життя — набагато цікавіше за сцену. Треба відчувати, переживати, вчитися тому, що відбувається в житті.
А стосовно нового слова — вважаю, що найскладніше, а проте і найважливіше сказати своє. Треба не лише мати що сказати, але й насмілитися це вимовити. Саме до цього повинен прагнути митець.
— Чому Ваш «Театріон» надихається саме з нашого прадавнього містичного коріння? Якою мірою містика діалогізує чи дисонує з релігійними основами українського етносу? Адже українська нація, перш за все, духовна.
— Театр — це містика від початку до кінця, бо перед глядачем стоїть людина, котра на його очах перетворює весь світ, миттєво опиняється в різних місцях, стає різними особами. У виставах «Входини» та «Майстер і Маргарита», де я зокрема граю, містика у чистому вигляді. Треба мати сміливість виявити, зрозуміти, пережити, перехворіти певними подіями чи явищами. От наприклад, коли у дитини висока температура, вона росте. В організмі відбуваються певні хімічні процеси, які певним чином оновлюють людину, вона переступає новий життєвий поріг. Так само у космосі від великої температури виникають нові істоти, плавиться каміння, виникають гори чи щезає вода.
— А яка Ваша віра?
— Любов.
— У Вашому репертуарі є вистави «Маргарита» та «Булгаківське рондо». Який він — «Ваш» Булгаков?
— У кожного є свій письменник, книжки якого він може читати з будь-якої сторінки. У актора є тема, яка йому болить, якою він хоче поділитися з глядачем. Тому йому посилається такий матеріал, через який він може себе реалізувати. У цьому сенсі Булгаков мені близький. Також почуваюся вільною, спілкуючись із творами Лесі Українки, Ліни Костенко, Богдана Ігоря-Антонича, Олександра Довженка…
— Ваше ставлення до модерної драматургії? Чи існують молоді автори?
— Мене завалили різними п’єсами, я познайомилася з чудовими молодими драматургами. Взагалі, нині українська література переживає бум. Треба лише надати їй голос, закричати: наша література найкраща — читайте!
— А яким чином можна повернути українцям рідну мову?
— Просто думати і розмовляти нею, слухати наші пісні. Не кричати про це, а робити. Ми маємо зрозуміти, що нам є чим пишатися, ми повинні навчитися любити все своє навкруги. Виїжджаючи за кордон, розумієш, наскільки люди люблять кожен свою батьківщину.
— Ваше визначення актора у сьогоденні?
— В ідеалі актор повинен завжди перебувати на вістрі суспільних подій. Це людина із загостреним відчуттям епохи, часу. А сьогодні актори просто заробляють. Проте я завжди вважала, що бути митцем — це щастя. Ти робиш — чого прагне душа, а за це ще й гроші дають.
— Ваше бачення українського театру?
— Він має бути вільним, як пісня.
— Які складнощі нині переживає «Театріон»?
— Поки що ми не дуже відомі широкому загалу, але ті, хто приходить до нас, не залишаються байдужими. А взагалі, люди не цікавляться театром. Погляньте навкруги — скільки казино, ігрових автоматів. Це жахливо. Але ж певні важливі речі можна пережити лише в театрі. Проте часто мені буває дуже соромно за те, що відбувається на театральних сценах…
За рогом розташоване управління культури нашого району. Вони жодного разу не завітали до нас. А в нашому районі лише один театр. Якщо представникам культури, які займаються нею, це не цікаво, звідки ж виникне інтерес у пересічного громадянина?..
— Ваш театр може надати дах будь-якому актору?
— Я була б неймовірно рада появі особистості з новими ідеями. Нещодавно я прочитала статтю режисера Дмитра Богомазова, де йшлося про те, що у нас немає майданчиків, де б актори і режисери могли б реалізувати свої мистецькі амбіції. Але ж вони є!!! Я пропонувала студентам театрального вузу — приходьте і робіть. Вони сказали: «Якщо хочете, ми можемо для Вас щось зробити». Тоді я зрозуміла, що насправді вони нічого не хочуть. Оце жахливо.
— Що нового чекає на Вашого глядача?
— Дуже смішна і симпатична вистава «Кицькин дім», де зайняті двадцять дітей різного віку — від трьох до п’ятнадцяти років. «Ах, який я молодець!» — інтерпретація «Колобка» Володимиром Завальнюком та «Дівчинка і ворона» Устинова. Дві п’єси для дорослих ще у роботі. А взагалі — ми відкриті для будь-яких творчих ідей. 

Взяла інтерв’ю
Людмила ГУРЕНКО