«ЯКИЙ ЖЕ З ВАС МАРШАЛ, КОЛИ ВИ ЛЮДЕЙ В БІЙ КИДАЄТЕ БЕЗ ЗБРОЇ?!»
Коли фронт простягнувся від Черкас до Чернігова, стояли ми у Требухові. Я вже тоді ротою не командував, був при штабі М. Ватутіна офіцером з особливих доручень... Правда, не дуже мені подобалася така служба: хлопченя на побігеньках та й годі... Але був я в особливій довірі у Ватутіна. Я це розумів... Всі це знали, і коли щось потрібно передати командуючому армії, командиру корпуса, кликали мене. Важлива то була робота... Адже все на війні можливе: може ворог перехопити документи тощо...
Армію в той час поповнювали тими, хто до цього часу сидів у таборах, їх баржами привозили, виводили, пам’ятаю на плац для переформування, зверталися: «Ану, кто герой, кто хочет родину защищать?!» Так всі й кинулися... Служив зі мною політрук, старший лейтенант, пам’ятаю, історик він був, колишній директор школи... Так він у відповідь на мої слова, що потрібно набирати комсомольців та комуністів, пам’ятаю сказав: «Слушай, Юра, на х... тебе эти коммунисты, комсомольцы, они же все каръеристы й трусы... Вон бери «рокоссовцев»! Это ж профессионалы, люди с опытом...»
Послухав я, подивився: він правду каже. Набрав я тоді 200 чоловік, а з них 150 «рокосовці». А чому «рокосовці»? Так сам же Рокосовський сидів. Тепер кажуть, що у сороковому році більш як 40 000 командного складу армії було розстріляно. А тих, хто вцілів, заслали туди, де Макар телят не пас... То кого ж на Гітлера кидати? Нема кого, потрібно діставати людей з тюрем... Рокосовського так само заслали, але не розстріляли. Відсидів він своє... І це правда, так і було у 1943-му році. Тоді нікому було командувати... Я ось у свої 18 років став капітаном. Дійсно, сопляк, а вже ротою командував.
Пам’ятаю, дає Ватутін команду, викликають мене. Прийшов я: сидить Ватутін, Рокосовський, Хрущов... Рокосовський на той час командував Білоруським фронтом: був він сусід наш праворуч. А Конєв командував Другим фронтом: він був наш сусід ліворуч. Було завдання: перейти Дніпро і взяти Київ... Спочатку думали через Букрин прорватися... Та й штаб був у Требухові. Весь час до нас на важливі наради прилітали Конєв, Рокосовський, часто бував і Жуков... тут же під Букрином стояла танкова армія Рибалка. Думали, радилися, як же перейти Дніпро? Тут чи там далі. А противником був талановитий німецький генерал Манштейн... Всі його поважали, боялися. Хто ж кого перехитрить? Довго радилися, перекидали війська та техніку то ближче до Лютіжа то далі. Перекинемо, тут же перекидає свої сили і Манштейн. Потрібна була військова хитрість... Вирішили: потрібно дістати «язика»... І потрібно взяти такого німецького офіцера, щоб хоч трохи знав, що і до чого, який би розповів про ситуацію та наміри німецького штабу. У моїй колишній роті був москвич Калашников, хороший хлопець такий... Спочатку вирішили послати по «язика» його, а Ватутін запропонував мене залучити, мовляв, «Коваленко — людина авторитетна, його солдати люблять та й операція дуже небезпечна»... Пам’ятаю, викликали мене... Сидять мовчки М.Ватутін, М.Хрущов -член воєнної ради, Іван Степанович Конєв, Рокосовський, Георгій Костянтинович Жуков. Тоді Жуков і каже, бери, мовляв, «рокосовців» двісті чоловік, яке потрібно забезпечення — дамо, буде команда, будуть сапери, словом, все... Йди і приведи «язика», але не простого «язика», а офіцера, який знає ситуацію у німецькому штабі. За будь-яку ціну приведи... Це важливо, дуже важливо! Дали мені ще десятеро людей, це ж колона ціла! Довго розповідати та боляче, як ми того німецького «язика» брали. Великою «ціною» він дістався та великими жертвами... Одним словом, взяли «язика»...
ПІШЛО НАС ДВІСТІ, А ПОВЕРНУЛОСЯ СЕМЕРО... ОТАК НАМ ТОЙ «ЯЗИК» НІМЕЦЬКИЙ ДАВСЯ...
За цю операцію я отримав другий орден « Боевого Красного Знамени»... Ото на тому ордені стільки душ людей... 193...
Отож пішли ми... Добралися до Букрина. За селом галявинка, на якій стоять чи то вагончики, чи то автобусики, антени скрізь, антени.... Стоїть машина з мигалками. Що таке мигалки, я вже тоді знав. Пеленгують, січуть, де хто в ефір виходить... А нас семеро лишилося. Дізналися ми, що й де. Чекаємо. Під’їжджає броньовик... Попереду мотоцикл з коляскою, два автоматники і ззаду також... Значить, велика фігура їде. Вислідили ми того майора. Він добре російську знав... Виявляється, всі пеленгатори їхні на нашій частоті були... Ото які команди наші віддають, він перекладає тут же, і німці орієнтуються, які наші дії... Тут же сідає поруч маленький літачок, як наш «кукурузник» і миттєво донесення у німецький штаб летить до Манштейна. Взяли ми того майора... не військовий виявився... Спеціаліст по радіо. Забрали на фронт саме для забезпечення ось такого роду діяльності. Давай ми з ним розмовляти...
Показує він мені фото дружини, дітей своїх. А я йому коротко сказав таке:
«Для вас війна вже закінчилася... Застрелю зараз та й по всьому... Але я не буду цього робити, бо у мене є інше завдання. Я пропоную вам умову і давайте по-людськи... Я можу вас зв’язати і переправляти через Дніпро силою. Але краще, коли ми порозуміємося, і ви добровільно це будете робити». Я розповів йому про Паулюса, що він зараз у Москві командує німецькими військовополоненими. Це було правдою: на той час під Москвою було містечко, де збирали ось таких здорово мислячих німецьких офіцерів, немахрових фашистів.
Я йому й розповідаю, що вибору у нього немає, як йти з нами, переправлятися через Дніпро, закінчити війну поряд з Паулюсом і повернутися додому до своїх дітей та дружини. Врешті він сказав, що згоден. Але як перейти Дніпро: виявилося, що німець не вміє плавати. Знайшовся він швидко... Каже, що може викликати літак німецький, літак десятимістний, а то вже наше завдання, аби свої не збили...
Пощастило нам тоді, перелетіли ми... «Язика» витребував до себе спочатку Ватутін... А Жуков сам його допитував... Присутній був і я при тому допиті. Жуков як увійшов, так всі встали, а німець сидить... Жуков тоді до перекладача:«Ану спитай у нього, чи знає він, хто я?» Попросив перекласти дослівно: «Скажи ему, что я заместитель Верховного Главнокомандующего Сталина, маршал Советского Союза Жуков».
Переклали німцю це, а він раптом чистою російською мовою і каже Жукову:
«Какой же вы маршал, что без оружия бросаете людей форсировать такую реку, зная, что на правом высоком берегу под каждым кустом наш пулеметчик? Или вы думаєте, что у вас солдат больше, чем у немцев патронов? Разве настоящий маршал так воюет?»
Все. Тиша... Знову, як ото було з моїм нагородженням, коли назвав мене хохлом та націоналістом... Всі мовчать, а Жуков як зірветься: «Увести! Увести!» А Ватутін: «Товарищ маршал, так еще...». Жуков не вгамовується: «Что?! Тебе мало? Ты что, воевать не умеешь? Тебе нужно, чтобы он тебя воевать учил? Так давай, пиши рапорт, я тебе дам, пойдешь учиться! На курси повышения к нему...». Нервує Жуков: «Увести и расстрелять!». Тоді Ватутін до мене: «Выполняйте!» А як же мені «выполнять», коли ж німцеві я пропонував все розповісти, і що його тут зрозуміють на Москву відправлять, і він виживе... Якось чисто по-людськи мені перед ним ніяково. А воно ось так вийшло: я йду, а він на мене дивиться... Коли на зустріч нам начальник контррозвідки — СМЕРШ... Це вже по лінії Берії. Знаєте, така була... Влада в нього була необмежена, страшна... Так того німця відправили до Москви. А я навіть і прізвища його та імені не знав... Він мене гер-капітаном звав, а я його гер-майор... Під час обшуку виявили у нього за халявою бритву з перламутровою ручкою, а на ній тоненько було написано: Міller... Залишив він мені ту бритву на згадку. Пам’ятаю, років 15 у мене та бритва зберігалася поки син не вирішив підстругати нею шкільні олівці свої...
З ПАУЛЮСОМ МЕНІ ДОВЕЛОСЯ ЗУСТРІТИСЯ ЩЕ У 1952 РОЦІ...
Як зараз пам’ятаю... У моєї дружини дядько мав дачу в академмістечку, а навпроти нього жив академік Герц. Німець. Ми з дружиною бували в гостях у дядька не раз... Люди з німцями спілкуватися не хотіли, а я — запросто... Спочатку дружини наші познайомилися, а потім і я познайомився з Герцом. Кажу напівжартома, мовляв, знаю ваші праці, і закон Герца в школі вчили... А він мені каже: «Молодой человек, вы перепутали историю с физикой. Этот закон в прошлом веке был открыт моим дедом. Я — потомственный физик...»
Розговорилися ми, розповів я йому, як Паулюса полонили ми, згадав і про майора Міллера... А він мені й каже: «А мы об этом знаем, мы с Фридрихом дружим. Редко он у нас, но бывает... Как только будет, я вам позвоню».
Справді, довелося нам зустрітися у Герца... Довго ми розмовляли і про Жукова, і про Ватутіна... За Міллера я запитав: таки ж потрапив він до Паулюса... У 1952 році їх переправили до Німеччини... А у 1953 році Паулюс помирає... «Незрозуміла смерть», — так тоді скрізь говорили. Такою ж «незрозумілою» смертю помирає тоді ж і Рокосовський... Після війни ми з ним часто зустрічалися. Його позаочі всі звали «антисовєтчиком»... На перших же військових маневрах у Польщі, куля влучає йому в потилицю... Є про що тут поміркувати...
А КОЛИ НАСТУПАВ ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ, ПІД РУКОЮ ВАТУТІНА БЛИЗЬКО ТРЬОХ МІЛЬЙОНІВ БУЛО...
Влада шести обкомів тоді була в руках у нього. Працювали військові польові комітети. Звільнили село - і відразу оголошується набір до війська. І всі йшли, бо мусили йти: велася остаточна підготовка до форсування Дніпра. Йшлося про 5-6 листопада. Бо було поставлене завдання: річницю жовтня — 7 листопада святкувати у Києві... Там у цей день наказано було встановити червоний прапор.
Тривав набір людей, на нарадах фігурувала цифра триста тисяч... Набрали їх по селах українських з прилеглих до Києва областей. Але спочатку трохи історії...
Треба у цьому зв’язку пригадати 1941 рік та так званий Київський «котел». В той «котел» потрапило 650 тисяч наших полонених... Про це вже преса писала не раз. Німці тоді ставилися до населення інакше, багато з того, що писатиме згодом преса про війну, не було... Така кількість полонених жахнула й німців. Дали команду розстріляти євреїв і комуністів... А інших почали потроху відпускати по домівках, місцевих здебільшого. А скільки було таких, хто називав себе місцевими, бувши родом з далекого Уралу тощо. Німці ставили питання так: мовляв, хай приходять ваші родичі і забирають вас... Приходили «родичі» називали полонених братами, чоловіками, сестрами тощо. Було навіть так: дивиться дівчина — гарний хлопець, каже, мовляв, це мій брат... Бери, забирай. Ось так багатьом росіянам тоді життя рятували. У такий спосіб німці тоді відпустили близько 240 тисяч людей. Це був липень-серпень 1941 року. Через два роки ми повернулися, і наші військкомати мобілізували близько 300 тисяч.... Як в той час було: призовників навчали протягом шести місяців... А тут ніколи було навчати... Так і йшли озброєні списаними гвинтівками 1891-1892 старого зразка. Сталін, кажуть, сказав так: «Автоматическим оружием этих не вооружать»... Пам’ятаю, була нарада за участю Ватутіна, прийшов генерал-лейтенант Кулішов, заступник командуючого по Києву, бідкається: «Потрібно одягнути, озброїти, але де я візьму стільки? Потрібно давати запит до генерального штабу. Як же цих хлопців у бій пускати?
За інших обставин командувачі отримували готове озброєне, одягнене поповнення. Те поповнення всі командири завжди просили, а тут Ватутін поповнення не просить, а просить натомість зброю, одяг... Сталін, говорять, сказав на одній з нарад: «Какое вам пополнение? Вот смотри, Ватутин идет и пополнения не просит, а тебе все мало...».
Все тоді було поставлено на одне: Дніпро! Київ! Давай-давай! Перемога за будь-яку ціну. І її, ту криваву ціну, було заплачено сповна! Якби навіть Ватутін та Жуков й хотіли б, то вони не змогли б так швидко, всього за один місяць, озброїти, одягнути і навчити таку кількість людей.
Знову і знову приїздить Жуков. Наради, наради... Доповідають йому, що бійці неозброєні, роздягнуті, дехто босий... Мовляв, куди ж таких у бій кидати? Тоді Жуков зірвався:
«Что вы тут розводите бодягу? Не о чем говорить! Это все хохлы-предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше потом, после войны, придется ссылать в Сибирь!»
Ось вона, історична фраза! Оце скрізь великими літерами написати треба. Ось вона, наша історія! А тепер і поміркуйте, що з нами сьогодні відбувається і чому?
Доводилося мені часто їздити тоді, як представнику командувача фронтом, оглядати позиції... Іду я від Чорнобаєва, Прохорівки... Осінь вже була, всі одягнені у плащ-палатки були... сидять люди, як черви. На землі сіра маса ворушиться. Сіра маса... Бо всі на позиції йшли в тому, що в кого було, бо йшов в армію з думкою: там одягнуть, навіщо ж краще одягати? Пам’ятаю, один молодий хлопець, звертаючись до командира, просив: «Та дайте мені хоч чоботи, подивіться, я ж у колошах на босу ногу? Як же я полізу у Дніпро?» Здається, досі очі того хлопця пам’ятаю та ще одного, який поранений просив пристрелити його... Йому розірвало живіт, кишки вивалилися... А поранених пристрелювати було суворо заборонено... Залишили ми його та ще кількох на господаря, хата його неподалік була... А в мене було посвідчення на медаль: «Партизан Великої Вітчизняної війни»... Кажу йому: скоро наступ буде наших, візьми це посвідчення, а тільки двох поранених порятуй...
А як переплисти Дніпро... Прислали оті 100 тисяч гвинтівок, вишикували по троє... Виходить, на трьох одна гвинтівка. Воюй, братове! Було так, що в одній трійці й батько, й син... А інструктаж такий: батько загинув, ти хапаєш гвинтівку і біжиш далі... Переправлялися на плотах... А в тилу — «заград-батальйони — кегебісти-автоматники... Сіли на пліт, відштовхнулися — все, дороги назад немає — розстріляють. Вперед, пощастить на тому березі — будеш живий... Назад тебе вже ніхто не пустить... Стоять позад хлопці-гвардійці. Гвардія! Уральці, сибіряки, пихаті: ста грамами горілки, кашею нагодовані... І ото був другий ешелон, а перший — оті триста тисяч — ГАРМАТНЕ М’ЯСО! А Жуков, пригадуєте: «Это все хохлы-предатели!»
Тепер уявімо собі думки німців на тому березі: «Та що таке! Лізуть і лізуть!»
Випало мені розмовляти пізніше з німцем. Він каже: «У нас не витримували нерви, нема ж кінця... Ми знали, що Росія бездонна, народу там тьма... Знали, що це напівдика країна...» Підпливає ця маса до берега і німці вискакують та й косять їх сердешних беззбройних напівроздягнених... Тут мало бути журналістом, щоб оту всю трагедію описати. Треба бути Цвейгом чи Стефаником... Правий берег Дніпра, жовтень місяць, вода холоднюча: з плота впадеш – до берега вже не дістанешся захолонеш... Вони, ці нещасні, не знали, що отам у Требухові, червоні, ситі, часто п’яні генерали вирішували їхню долю. Що ти, хлопче, доказуєш мені пальці в калошах на босу ногу, як там вирішено за тебе таке: «ЗАПРУДИТЬ ДНЕПР, НАПУГАТЬ НЕМЦЕВ, СОЗДАТЬ ШОК, А ПО ТРУПАХ ПРОЙДЕТ ГВАРДИЯ, СПАСЕМ ГВАРДИЮ!» А зараз Балико-Щучинка... Я один раз побував: лялякають про форсування Дніпра... А я думаю собі, й ти ж по трупах ходив і живий лишився... Ото вище —Ходорів, там бухточки такі... Саме туди й прибивало трупи, сморід стояв... Як ряску людей до берега прибивало...
ІНТЕНДАНТАМ КОМАНДА: НЕ ОДЯГАТИ, НЕ ОЗБРОЮВАТИ!
Були спеціальні похоронні команди, їм також було дано наказ: якщо не у військовій формі – не закопувати. Мовляв, ви не бачили. І от уявіть собі: ділянка на 30 соток. На садибі у якогось діда два трупи: один в гімнастерці і в касці, а другий простий, перший з автоматом, а той з гвинтівкою. Того, що у військовому, взяли на машину, іншого поховати доручили дідові: закопаєте, мовляв, діду... А дід візьми та не втримайся: «Так він же визволитель!»
Отак воно й було... Це, я вважаю, був черговий третій геноцид, офіційний проти українського народу, української нації. І ніхто це не фіксував. Які там цифри реальні? Генерали ховали все це, зацікавлені були, щоб вони не потрапили до історії, ті страшні цифри втрат... А тоді був тріумф Першого українського фронту... Сталін тоді сказав командному складу: «Вот видите! Ватутин молодец! Подкреплений не просил, а два плацдарма держал. И взял Букрин и Лютиж!»
А на скількох трупах це все!
Юрій КОВАЛЕНКО,
ветеран ВВв
Київська область
(Інформбюлетень»)
Георгій ЖУКОВ: «ВСЕ ХОХЛЫ — ПРЕДАТЕЛИ! ЧЕМ БОЛЬШЕ В ДНЕПРЕ ПОТОПИМ, ТЕМ МЕНЬШЕ ПОТОМ, ПОСЛЕ ВОЙНЫ, ПРИДЕТСЯ ССЫЛАТЬ В СИБИРЬ!»
(Закінчення. Початок у № 19.)
попередня стаття
ВІВАТ, КОНСТАНЦІЄ!
ВІВАТ, КОНСТАНЦІЄ!