Леонід ГОПАНЧУК: «АУТЕНТИЧНЕ НЕ ОЗНАЧАЄ НАФТАЛІНОВІ ШАРОВАРИ»

За фасадами вичепурених будиночків на Андріївському узвозі, який порівнюють із Монмартром, доживають віку у дворах занедбані доми. Тут переважно розміщені майстерні художників. В одній із них, де працює Леонід Гопанчук, я недавно побувала. Інтер’єр майстерень — особлива тема, тут можна зустріти речі не менш цікаві, ніж самі полотна. Кохається в них і пан Леонід.

— Я працюю над великим проектом «Українські святині»: хочу показати ці місця, але не однобоко, а осяжно, концептуально. Частина проекту «Від петрогліфів Кам’яної Могили до козацьких карбів» уже експонувалася. Далі — місцевість Михайлова гора біля села Прохорівка на Канівщині, де був маєток першого ректора Київського університету, видатного вченого, фольклориста Михайла Олександровича Максимовича. Тарас Шевченко туди приїжджав, написав портрети його та дружини Марії. Збереглося їхнє листування, тож можна подати історичні факти в сучасному мистецькому трактуванні. Нехай люди знають, що в тій місцевості відбувалося. Тарас Григорович просив Максимовича підшукати йому хату в Прохорівці, і той знайшов її на Михайловій горі. А поруч село Пекарі, де поет також хотів оту свою останню мрію втілити — «збудувати хату і кімнату». До речі, там його арештували на переправі через Дніпро.
Ось бачите цю невеличку скульптуру «Очевидець». Це кусок кореня з того місця. Люди городи копали, поралися на обійстях, а я носився по плавнях, шукаючи уцілілих кусків дерев, що росли за тих часів. Підрізав цей корінь, довів до цієї форми. Є твори Т. Шевченка в Київському музеї, треба зробити із них ксерокопії, показати його перебування на Канівщині.
— Цікавий задум… От, пане Леоніде, художників дуже багато, спостерігаємо таке велике розмаїття стильове, формотворче. Як у цьому середовищі не загубитися, знайти себе?
— Для мене цієї проблеми не було. Я не хвалюся, але внутрішньо чітко знав, що повинен робити. Коли відбувалися міжнародні фестивалі в Києві, де я брав участь, — а це 14 країн — тоді вирувало таке захоплення західним сучасним мистецтвом. Всі один перед одним хизувалися, ґвалт якийсь на полотнах був. Я зробив те, що хотів: показав «Пори року» А. Вівальді, ось одна з робіт цього циклу. То було, як біла ворона, і ризиковано водночас, бо, наче голий, ходив серед натовпу.
— На цій картині мазки наче акорди.
— Це спроба живописом передати музичну вібрацію. Формат цього мазка, кольорове звучання повинні бути суголосними аудіовібраціям.
— Дуже часто ви залишаєте чисту, незайману частину полотна.
— Так, це тло, я не дописую полотно, беру те, що викликає в мене емоції. Багато речей є з реалістичною символікою, вони трансцедентні, не тимчасові, існують у космічному вимірі. Візьмімо таку тему — традиція ікони. Це приклад реалістичного символізму, де символ дається відкрито, без контексту, без антуражу. Просто на голій дошці може бути лик, перст, благословляюча рука. Ось цікавий момент: я приїхав до Кирилівської церкви в Києві. Там є затинькована стіна, і звідти якимось живописним фрагментом зоріє розпис ХVI століття. Звучання набагато сильніше, ніж весь храмовий розпис. Це наче перлину з того часу тобі дістали. В своїх роботах я не даю закінченого трактування якоїсь теми, а посилаю певний імпульс, якусь емоцію.
— Тобто ваш глядач — це співавтор?
— Звичайно. Живопис самодостатній, як і музика. За якимось моментом спалахують спогади, пережите.
— Для більшості митців нині проблема — продати свої роботи.
— Це справді нелегко, за великим рахунком нема нині таких меценатів як, приміром, Третьяков, Терещенко, Ханенко. Вони стимулювали працю художників. Тепер, як правило, ті, що можуть оцінити річ, не мають змоги її купити і навпаки. Згадаймо: коли М. Врубель написав картину «Ісус Христос у Гетсиманському саду», то вже вранці Терещенко був у його майстерні. Третьяков купив «Осінь у Сокольниках» І. Левітана, на яку ніхто не відреагував.
— То як же бути художникові?
— Є два варіанти: або йти на відверту кон’юнктуру «Что изволите?», або незважаючи ні на що працювати.
— І яка ж картина тепер стоїть на вашому мольберті?
— Це пейзаж «Підгірці» на Львівщині. То велика «парафія» нашого видатного мистецтвознавця Бориса Возницького, якою він опікується. Олеський замок, Підгірці, де був палац Конєцпольських, це прецікава тема: в Олеську служив батько Б. Хмельницького, у Підгірцях побував його син, коли вже став гетьманом. Петро І вивіз звідти дві скульптури. Возницький попросив у російських музейників зробити копії, то запросили за це шалені гроші. Є також гіпотеза, що княгиня Ольга походить із Підгірців.
До цих тем звертаєшся, бо знаєш: якщо не ти, то хто? І крім того, я ще з дитинства відчував, які це дивні місця, пов’язані з історією — наприклад, Острог, Берестечко, Почаїв.
— То ви волинянин?
— Це була колись стара Волинь, нині Рівненська область. Село Заболотинці Млинівського району. Таке забуте Богом і, як казала моя донька, забите податками село. Тепер хоч дорогу проклали. Є в мене давня робота — дорога через хутір, куди я ходив до школи два з половиною кілометри. Я її ніде не показував і не пропонував, бо це моє.
— У вас у роду хтось малював? Звідки це захоплення мистецтвом у хлопчини із селянської родини?
— Мій батько і дід — священики-протестанти. А мамин рід — православний.
— Дивно, що серед православного моря на Волині, яка входила до Російської імперії, виник протестантизм. Може, тому що православ’я і самодержавство злилися?
— Якоюсь мірою так, люди це відчували. Всі ходили до церкви, але процвітало чорне пияцтво. Крім того, у нас по селах були німецькі та чеські колонії. Люди бачили, як чехи і німці чудово господарювали. Багато чого наші селяни навчилися. До недавнього часу уцілілі сільські контори, школи — це їхні будинки.
— І ви з дитинства росли в побожній родині, ходили на зібрання до молитовного будинку?
— Я більше рвався погратися з ровесниками, не хотів іти до храму. Тож вдавався до всіляких хитрощів: вранці на росу треба було гнати корову і встигнути на 12 годину на зібрання. То я заганяв корову так далеко, що вже минала та 12 година. А до цього я був гусопасом. Мене тоді вже цікавило малювання, а гуси мене відволікали від цього заняття. А тоді сіяли багато маку, ніхто не забороняв це. Я годував своє птаство маковим листям, гуси наїдалися, сідали довкруж мене і тихенько ґелґотали.
— Ну, ви й мастак!
— Ото я, виходить, був гусячим наркоділером. Вони слухняно за мною ходили, не треба було їх заганяти. Я, як вождь, ішов попереду, вони шнурочком — позаду. В селі дивувалися, що то за гуси такі в Гопанчуків!
Що стосується батька. Він, коли щось розповідав мені, то не раз намагався малювати. Його вивезли до Німеччини, як остарбайтера (поїхав замість сестри), тож пройшов це пекло. Бувало, казав мені: «Я буду говорити, а ти малюй».
— Але ви не мали професійної підготовки, то як наважилися вступати до художнього інституту, адже там завжди величезний конкурс.
— Я самоук. Мені дуже допоміг, і я вважаю його своїм першим учителем, наш математик Леонід Дмитрович Клим’юк. Він був дуже гарним художником-аматором, який дав мені ази малярства, порадив займатися живописом. Спочатку я збирався вступати до Львівського інституту, бо в Київ навіть боявся їхати. Але закохався і пропустив іспит. А наступного року вирішив поїхати на розвідку до Києва. Я єдиний, хто не мав за плечима чи то художнього училища, чи республіканської художньої школи імені Т. Шевченка. І ось поталанило — вступив.
— А чи є у вас тепер учні?
— Було запрошення викладати в Академії мистецтв, але мені не хочеться вчити тих, хто цього не бажає. Якщо вони будуть розливати фарбу з банки — це не для мене. Я міг би вчити тих дітей, яких цікавлять мої роботи. Я хочу зробити центр мистецтв, де б я і мої друзі-митці давали б безплатно уроки талановитим дітям-сиротам, безпритульним, проводили конкурси в сиротинцях.
— Але для цього потрібне приміщення, певні кошти.
— Я подавав цю пропозицю в Подільську держадміністрацію і в приймальню Катерини Ющенко. Поки що реакції немає. Хотілося б також, щоби в цій галереї виставляли свої роботи митці, які працюють саме на національному ґрунті. З ними я робив проект «Собор» в рамках програми «Мистецтво України ХХ століття» із підтекстом «І побачив я нове небо і нову землю», це слова з Апокаліпсису. Хотілося б таку співпрацю продовжити. Я зрозумів, що можливе соборне дійство митців, близьких за духом і різних за творчим стилем, художніми напрямками.
— У нинішні часи споруджують багато храмів, перебудовують старі, нерідко знищують старовинні розписи.
— Храмовий живопис — то цілковите невігластво. До анекдотичних речей доходить. До мого друга, художника Миколи Малишка прийшов високий ієрарх патріархії і сказав: «Напиши мне икону в византийском стиле как во Владимирском соборе». Нормально? От вам «страшне перо не в гусака».
— Ви пишете портрети духовних осіб?
— Крім «Явлення», портрета патріарха Володимира Романюка — ні. Хоча пропозиції були. Мене цікавить особистість, а не сан. А роботи на сакральні теми є. Ось «Дотик до вічності» — Божа матір із дитям.
— Канонічна тема, а як оригінально вирішено, схоже на мозаїку.
— Я писав мастихіном (шпателем)
.
— Ним користується і художник Валерій Франчук.
— Він шпателем наносить фарбу з палітри на полотно. А тут творчий процес відбувається на самому полотні, фарба наноситься як тиньк. Ось «У славі» — Ісус Христос.
— На синьому тлі промениста аура довкола голови Спасителя.
— Ця робота була у штабі В. Ющенка. Я її туди відніс, коли Ківалов оголосив, що вибори виграв Янукович. Усі були в трансі, тож порадив повісити цей образ. Я й не думав, коли писав, що аура помаранчево світиться. Ось «Зняття анафеми», присвячене Мазепі, «Літургія магнолій», «Зимовий ранок». Я нині дивлюся, йде спекуляція на патріотичній темі, художник не вміє й коня намалювати, а береться за таку роботу. Або встановили на Подолі скульптуру Сагайдачного на якомусь ослі. Кон’юнктура була і за радянських часів і тепер. Так, соцреалізм у творчому плані дуже обмежував митців, але він мав досить сильну школу. Тепер свобода, але щезло серйозне ставлення до ремесла. Відкрилася залізна завіса, загукали: «Європа он як робить, давайте і ми так». Але ж вона нам не указ у мистецтві. Беріть приклад, як там вирішуються комерційні, промислові справи. Нам треба своє підняти. Якщо ми кажемо «аутентичне», то це не означає, що будемо нафталінові шаровари малювати. Аутентика набагато глибша і серйозніша, на цьому ґрунті можуть бути нові модерні напрямки.
Якщо взяти одну з нових течій — перфоменс, мистецтво дійства на основі синтезу, коли робляться різні інсталяції, то нагадаю таке. Коли я підготував експозицію про Кам’яну могилу, то сказав людям: «Уявіть собі прахудожника. Як відбувалося це священне дійство, шаманство. Після цього наш пращур вирубував сцену полювання на камені, вона в ньому виговорювалася. А відтак мисливці йшли на лови. Оце і є мистецтво дійства, перфоменс, ось звідки воно. А ми кажемо, що ніколи цього не знали. Людям морочать голову тим, що ми хуторяни.
А загалом я би не назвав оптимістичною нинішню ситуацію в мистецтві. Раніше Міністерство культури, музеї купували й замовляли твори, нехай то був один творчий напрямок. Тепер художники кинуті, хто як випливе. Спроба митця догодити замовникові руйнує його внутрішню творчу орієнтацію. Немає державної мистецької політики в Україні. Її можна створити, вона абсолютно реальна. Ми здатні показати Європі, на що спроможні. Але для цього потрібно митцям дати можливість творити. Є чудові художники, але у нас так: хто при владі, хто ближче до неї, той цар і Бог.
Нині я можу працювати, але… зі стелі майстерні тече вода. Чуєте, як падають краплі у миску?

Розмову вела Ольга МЕЛЬНИК