Відомий український диригент В’ячеслав Костянтинович Блінов народився 1950 року в Рязані. Закінчив Московську державну консерваторію ім. П.І. Чайковського (1979), де навчався в класі одного з основоположників радянської диригентської школи професора Лео Гінзбурга. Того ж року очолив Красноярський симфонічний академічний оркестр філармонії. З 1988-го — художній керівник Дніпропетровської філармонії. З 1991 року — шеф-диригент Македонського оркестру. У 1997-1999 роках був головним диригентом симфонічних програм Дніпропетровського театру опери та балету, після чого очолив заслужений симфонічний оркестр Національного радіо України у Києві. Нині завдяки зусиллям В’ячеслава Блінова цей колектив має звання «Академічний». За останні шість років творчої співпраці з оркестром В’ячеслав Костянтинович здійснив велику кількість записів до Фонду українського радіо. Гастролював у країнах, які входили до складу СРСР, а також у Польщі, Болгарії, Італії, Македонії, Лівані. Переможець I Всеросійського конкурсу диригентів (1983). 1991 року за пропаганду українського музичного мистецтва і високу виконавську майстерність В’ячеславу Блінову присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв». Науковою асоціацією американського Біографічного інституту ім’я диригента В.Блінова внесено до списку видатних діячів кінця ХХ століття. Нині В’ячеслав Костянтинович, маючи за собою величезний досвід роботи з оркестром, працює над створенням теоретичної праці, яка стане обґрунтуванням власної диригентської діяльності, а також логічним продовженням досягнень знаменитих попередників.
Рік тому керівництво Національної радіокомпанії України безпідставно звільнило В’ячеслава Костянтиновича, залишивши його, диригента (нині єдиного в Україні послідовника славних традицій Московської школи) з величезним досвідом роботи і світовим ім’ям, практично на вулиці. Однак митець не скорився долі й досить тривалий час виборював правду в суді України. Почувши звістку про відновлення на робочому місці В’ячеслава Блінова, я одразу ж зателефонувала йому з привітанням і пропозицією дати інтерв’ю.
— Цей останній рік, — розповідає В’ячеслав Блінов, — виявився для мене нелегким. Уявіть собі людину — митця, в якого у віці творчої зрілості відбирають найцінніше — можливість працювати. Скласти руки і змиритися з такою ситуацією неможливо, адже для мене це не просто робота, за яку платять гроші, а сенс усього життя. Проблеми з керівництвом радіокомпанії передусім виникли з мого небажання миритися з їхньою політикою. Це конфлікт глобального порядку, де існують такі відомі філософські речі, як протиставлення особистості суспільству, художника — соціуму. Тобто все те, що здавна вважається предметом мистецтва: людина і навколишнє середовище.
Водночас на цьому етапі я мав неоціненну можливість озирнутися в минуле і крізь призму сумних подій оцінити своє життя, стати сильнішим і витривалішим. Адже людині, яка практично завжди працює, в якийсь момент потрібно зупинитися. Тим більше, що цей момент все-таки екстремальний. Тому зізнаюся: ця розмова — перша для мене відверта сповідь за усі ці довгі й напружені місяці мовчання.
— Яким Ви бачите українське музичне мистецтво нині?
— Усім відомо, що головними показниками рівня розвитку кожної держави є не валовий продукт чи стаття доходу на особу, а насамперед — досягнення в мистецтві та спорті. Візьмімо Давню Грецію. Де було зосереджено музику, архітектуру, філософію? Звісно — у театрі. Коли ж Рим запозичив його у Греції, а потім поступово перетворив на гладіаторські бої, що сталося з імперією?..
Отже, мистецтво, а особливо музика, — це дуже потужний і впливовий інструмент у житті людини. Питання у тому, в чиїх руках цей інструмент. Недаремно найкривавіші тирани ХХ ст. чудово розумілися в мистецтві. Так, Гітлер, окрім того, що непогано малював, кожен день бував в опері. Він знав, що відбувається у музичному мистецтві країни. А скільки разів Сталін дивився спектаклі за творами Булгакова? До того ж він був у курсі всіх справ Великого, Малого та інших провідних радянських театрів.
Ці маститі тирани минулого століття дуже добре усвідомлювали значення і роль мистецтва у житті кожного суспільства і майстерно використовували його у своїх цілях. Той же Гітлер завжди давав абсолютно чітку настанову для обробки населення завойованих територій, яка складалася з таких пунктів: 1) жодного натяку поневоленому народу на його історію, на його корені та відчуття народності; 2) заборонити радіотрансляції національної музики, транслювати лише гітлерівські марші. Тобто фашисти добре розуміли, що музика може зробити з людини людину або ж, навпаки, перетворити кожного на істоту «з бульвару Капуцинів».
Знаючи це та маючи можливість і бажання працювати на благо українського народу, я, звісно, не міг мовчати. З першого дня роботи в Україні я зрозумів: якщо не дбати про стан національних оркестрів, не розвивати українське музичне мистецтво, то народ перестане відчувати себе нацією і перетвориться на покірне стадо, яким можна безперешкодно керувати.
— Якими були ваші пропозиції щодо поліпшення ситуації в музичному мистецтві?
Нині українські мистецькі заклади різного рівня потерпають без систематизованої фонотеки національної музики. Викладання українського музичного мистецтва відбувається, так би мовити, на пальцях і тримається лише завдяки ентузіазму викладачів, які самотужки записують радіотрансляції концертів української музики. Немає й сучасних методик викладання музики. Виховання молодого покоління, починаючи з дитячих садочків, шкіл, коледжів та університетів, здійснюється за застарілими методиками середини минулого століття.
Працюючи доволі тривалий час з оркестром Національної радіокомпанії, мені вдалося створити цілу колекцію унікальних записів творів українських композиторів та виконавців. Тому доречним було б впорядкувати музичний матеріал архівів радіокомпанії в «Антологію української музики», випустивши серію компакт-дисків «Видатні українські виконавці». Усі ці записи зберігаються у фонді Національного радіо України. Створення міжвідомчої комісії під патронатом уряду України могло б об’єднати зусилля фахівців різних відомств для реалізації проекту створення «Антології...» — спочатку її теоретичної бази (підручники, методична література), а потім налагодити випуск самої серії компакт-дисків, здатної задовольнити всіх — від малого до старого, від аматорів до професіоналів.
Нині в спеціалізованих магазинах знайти записи українських композиторів майже неможливо. На наші прохання налагодити випуск компакт-дисків чиновники від радіо відповідають: «Ваша музика нікому не потрібна, вона не користується попитом у населення». А й справді, навіщо витрачати гроші на класичне академічне мистецтво? Краще ж пустити у продаж безліч дисків низькопробної музики, розрахованих на широке коло споживачів.
З таким відкритим нехтуванням чиновниками національних інтересів неможливо було миритися. Тому щоб спекатися «ненадійного» та надто галасливого підлеглого, керівництво радіокомпанії просто вирішило мене звільнити... Скільки бруду вилили на мою адресу під час судових засідань — ви навіть не уявляєте! Однак це вже інша тема для окремої розмови.
— Цікаво, як на цей гучний випадок з вашим звільненням відреагували провідні діячі мистецтва, з якими ви весь цей час так тісно і плідно співпрацювали?
— Ось уже майже рік мовчить мій телефон. Жодний композитор, виконавець чи колега-диригент ні разу за цей час не зателефонував і не поцікавився, як я, що зі мною. Пригадую, ще до мого звільнення ці люди, коли я їм був потрібен по роботі, різними способами звідусіль намагалися дістати мене. Зараз же навколо мене утворився мовчазний вакуум.
До цього хочеться навести один яскравий приклад часів царської Росії. Більш як століття тому за співчуття до тих, хто виступав проти царського режиму, звільнили з посади професора консерваторії Римського-Корсакова. Гнів громадськості був безмежним. Одразу ж на підтримку потерпілого митця відкрито виступили провідні музичні діячі та композитори: Лядов, Глазунов, Блюменфельд та ін. Відбулися потужні студентсько-викладацькі страйки. Усе закінчилося тим, що сам цар відновив Римського-Корсакова на роботі, натомість звільнивши всю адміністрацію консерваторії.
У нас, на жаль, нині не існує такої сильної громадської позиції серед мистецької еліти. У цьому вся жахливість нинішньої ситуації. Нині нікому нічого не потрібно. Усі живуть лише своїми власними інтересами, дбають лише про себе. Від того ми поступово втрачаємо міць нашої мистецької спільноти. На чому так вправно паразитують чиновницькі клани. Принижуючи нас і не зазнаючи потужного опору з боку ображених митців, вони просто наживаються на нашій безпорадності та слабкості. Ось так, поступово, ми з самобутньої нації з великими культурними традиціями перетворюємося на плем’я збіднілих безбатченків, вироджуємося у стадо бездумної худобини.
Пам’ятаю, 1992 року, якраз після проголошення Незалежності України, свою творчу поїздку до Македонії на фестиваль світового рівня «Охридське літо», де мені, українському диригенту, випала велика честь відкривати цей престижний захід. Щороку у прекрасній курортній місцевості Македонії звучить протягом місяця музика різних епох та поколінь у виконанні музикантів з тієї чи іншої країни. Уздовж узбережжя було встановлено алею з прапорів країн — учасників фестивалю. Іноземці, прогулюючись алеєю, чомусь завжди із здивуванням показували пальцем на жовто-блакитний стяг, пригадуючи назву тієї країни, якій він належить. «Ukraine», — пояснював я з гордістю за нашу молоду незалежну державу, щиро сподіваючись на краще майбутнє. Адже в українців така могутня історія на чолі з провідними поетами та музикантами: Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Миколою Лисенком та багатьма іншими, які, не будучи за своїм покликанням військовими чи політиками, стали справжніми борцями за волю й справедливість українського народу. Нині ж так легковажно і безсердечно нехтувати досягненнями минулих поколінь вважаю варварством, бо хто ж, як не ми, відповідальний за майбутні покоління.
Запитувала Леся Патай
— Цей останній рік, — розповідає В’ячеслав Блінов, — виявився для мене нелегким. Уявіть собі людину — митця, в якого у віці творчої зрілості відбирають найцінніше — можливість працювати. Скласти руки і змиритися з такою ситуацією неможливо, адже для мене це не просто робота, за яку платять гроші, а сенс усього життя. Проблеми з керівництвом радіокомпанії передусім виникли з мого небажання миритися з їхньою політикою. Це конфлікт глобального порядку, де існують такі відомі філософські речі, як протиставлення особистості суспільству, художника — соціуму. Тобто все те, що здавна вважається предметом мистецтва: людина і навколишнє середовище.
Водночас на цьому етапі я мав неоціненну можливість озирнутися в минуле і крізь призму сумних подій оцінити своє життя, стати сильнішим і витривалішим. Адже людині, яка практично завжди працює, в якийсь момент потрібно зупинитися. Тим більше, що цей момент все-таки екстремальний. Тому зізнаюся: ця розмова — перша для мене відверта сповідь за усі ці довгі й напружені місяці мовчання.
— Яким Ви бачите українське музичне мистецтво нині?
— Усім відомо, що головними показниками рівня розвитку кожної держави є не валовий продукт чи стаття доходу на особу, а насамперед — досягнення в мистецтві та спорті. Візьмімо Давню Грецію. Де було зосереджено музику, архітектуру, філософію? Звісно — у театрі. Коли ж Рим запозичив його у Греції, а потім поступово перетворив на гладіаторські бої, що сталося з імперією?..
Отже, мистецтво, а особливо музика, — це дуже потужний і впливовий інструмент у житті людини. Питання у тому, в чиїх руках цей інструмент. Недаремно найкривавіші тирани ХХ ст. чудово розумілися в мистецтві. Так, Гітлер, окрім того, що непогано малював, кожен день бував в опері. Він знав, що відбувається у музичному мистецтві країни. А скільки разів Сталін дивився спектаклі за творами Булгакова? До того ж він був у курсі всіх справ Великого, Малого та інших провідних радянських театрів.
Ці маститі тирани минулого століття дуже добре усвідомлювали значення і роль мистецтва у житті кожного суспільства і майстерно використовували його у своїх цілях. Той же Гітлер завжди давав абсолютно чітку настанову для обробки населення завойованих територій, яка складалася з таких пунктів: 1) жодного натяку поневоленому народу на його історію, на його корені та відчуття народності; 2) заборонити радіотрансляції національної музики, транслювати лише гітлерівські марші. Тобто фашисти добре розуміли, що музика може зробити з людини людину або ж, навпаки, перетворити кожного на істоту «з бульвару Капуцинів».
Знаючи це та маючи можливість і бажання працювати на благо українського народу, я, звісно, не міг мовчати. З першого дня роботи в Україні я зрозумів: якщо не дбати про стан національних оркестрів, не розвивати українське музичне мистецтво, то народ перестане відчувати себе нацією і перетвориться на покірне стадо, яким можна безперешкодно керувати.
— Якими були ваші пропозиції щодо поліпшення ситуації в музичному мистецтві?
Нині українські мистецькі заклади різного рівня потерпають без систематизованої фонотеки національної музики. Викладання українського музичного мистецтва відбувається, так би мовити, на пальцях і тримається лише завдяки ентузіазму викладачів, які самотужки записують радіотрансляції концертів української музики. Немає й сучасних методик викладання музики. Виховання молодого покоління, починаючи з дитячих садочків, шкіл, коледжів та університетів, здійснюється за застарілими методиками середини минулого століття.
Працюючи доволі тривалий час з оркестром Національної радіокомпанії, мені вдалося створити цілу колекцію унікальних записів творів українських композиторів та виконавців. Тому доречним було б впорядкувати музичний матеріал архівів радіокомпанії в «Антологію української музики», випустивши серію компакт-дисків «Видатні українські виконавці». Усі ці записи зберігаються у фонді Національного радіо України. Створення міжвідомчої комісії під патронатом уряду України могло б об’єднати зусилля фахівців різних відомств для реалізації проекту створення «Антології...» — спочатку її теоретичної бази (підручники, методична література), а потім налагодити випуск самої серії компакт-дисків, здатної задовольнити всіх — від малого до старого, від аматорів до професіоналів.
Нині в спеціалізованих магазинах знайти записи українських композиторів майже неможливо. На наші прохання налагодити випуск компакт-дисків чиновники від радіо відповідають: «Ваша музика нікому не потрібна, вона не користується попитом у населення». А й справді, навіщо витрачати гроші на класичне академічне мистецтво? Краще ж пустити у продаж безліч дисків низькопробної музики, розрахованих на широке коло споживачів.
З таким відкритим нехтуванням чиновниками національних інтересів неможливо було миритися. Тому щоб спекатися «ненадійного» та надто галасливого підлеглого, керівництво радіокомпанії просто вирішило мене звільнити... Скільки бруду вилили на мою адресу під час судових засідань — ви навіть не уявляєте! Однак це вже інша тема для окремої розмови.
— Цікаво, як на цей гучний випадок з вашим звільненням відреагували провідні діячі мистецтва, з якими ви весь цей час так тісно і плідно співпрацювали?
— Ось уже майже рік мовчить мій телефон. Жодний композитор, виконавець чи колега-диригент ні разу за цей час не зателефонував і не поцікавився, як я, що зі мною. Пригадую, ще до мого звільнення ці люди, коли я їм був потрібен по роботі, різними способами звідусіль намагалися дістати мене. Зараз же навколо мене утворився мовчазний вакуум.
До цього хочеться навести один яскравий приклад часів царської Росії. Більш як століття тому за співчуття до тих, хто виступав проти царського режиму, звільнили з посади професора консерваторії Римського-Корсакова. Гнів громадськості був безмежним. Одразу ж на підтримку потерпілого митця відкрито виступили провідні музичні діячі та композитори: Лядов, Глазунов, Блюменфельд та ін. Відбулися потужні студентсько-викладацькі страйки. Усе закінчилося тим, що сам цар відновив Римського-Корсакова на роботі, натомість звільнивши всю адміністрацію консерваторії.
У нас, на жаль, нині не існує такої сильної громадської позиції серед мистецької еліти. У цьому вся жахливість нинішньої ситуації. Нині нікому нічого не потрібно. Усі живуть лише своїми власними інтересами, дбають лише про себе. Від того ми поступово втрачаємо міць нашої мистецької спільноти. На чому так вправно паразитують чиновницькі клани. Принижуючи нас і не зазнаючи потужного опору з боку ображених митців, вони просто наживаються на нашій безпорадності та слабкості. Ось так, поступово, ми з самобутньої нації з великими культурними традиціями перетворюємося на плем’я збіднілих безбатченків, вироджуємося у стадо бездумної худобини.
Пам’ятаю, 1992 року, якраз після проголошення Незалежності України, свою творчу поїздку до Македонії на фестиваль світового рівня «Охридське літо», де мені, українському диригенту, випала велика честь відкривати цей престижний захід. Щороку у прекрасній курортній місцевості Македонії звучить протягом місяця музика різних епох та поколінь у виконанні музикантів з тієї чи іншої країни. Уздовж узбережжя було встановлено алею з прапорів країн — учасників фестивалю. Іноземці, прогулюючись алеєю, чомусь завжди із здивуванням показували пальцем на жовто-блакитний стяг, пригадуючи назву тієї країни, якій він належить. «Ukraine», — пояснював я з гордістю за нашу молоду незалежну державу, щиро сподіваючись на краще майбутнє. Адже в українців така могутня історія на чолі з провідними поетами та музикантами: Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Миколою Лисенком та багатьма іншими, які, не будучи за своїм покликанням військовими чи політиками, стали справжніми борцями за волю й справедливість українського народу. Нині ж так легковажно і безсердечно нехтувати досягненнями минулих поколінь вважаю варварством, бо хто ж, як не ми, відповідальний за майбутні покоління.
Запитувала Леся Патай