УКРАЇНЦІ ГОТОВІ ПРОЩАТИ, А ПОЛЯКИ — ЗБЕРІГАТИ НАЦІОНАЛЬНУ ГІДНІСТЬ

Мабуть, ніхто не стане заперечувати, що українсько-польські стосунки у минулому були досить складними. І досвід 15 річного співробітництва показує, що не можна шукати порозуміння через прості формули. Дев’ять років тому здавалося, що багато гострих питань у двосторонніх стосунках зніме Спільна заява президентів України і Республіки Польща «До порозуміння і єднання» підписана у Києві 21 травня 1997 року Л. Кучмою та А. Квасневським. У тому, нині вже історичному документі, було сказано: «Шлях до щирої дружби та єднання пролягає, насамперед, через правду і взаєморозуміння». Далі у ньому констатувалося: «Водночас пам’ятаємо, що іноді витоки цих конфліктів знаходилися за межами України та Польщі і часом були зумовлені обставинами, незалежними від українців і поляків, а також нав’язані нашим народам поза їхньою волею недемократичними політичними системами».
Після потиску рук і символічного келиха вина, піднятого 21 травня 1997 року відразу виникло запитання: чи думки висловлені у заяві «До порозуміння і єднання» будуть почуті внизу, перш за все пресою. Причиною для такої постановки запитання стала прес-конференція президентів обох держав, на якій одна з польських журналісток докоряла, чому з українського боку не прозвучала фраза: просимо вибачення за все. Згодом, впродовж дев’яти років, які минають від підписання спільної заяви президентів, це питання не один раз виникало у різних контекстах. Не послабили його звучання заклики папи Івана Павла ІІ під час його історичного візиту в Україну у 2001 році. Не зняв його також прояв солідарності Польщі з Україною, викликаний українськими подіями кінця 2004 року. Коли заходить мова про минуле, дуже часто верх беруть емоції, хоч відомо, що минулого не можна замінити. Важко також говорити про видимі плоди нового розуміння складного минулого двох народів, спричинені Актом взаємного прощення і поєднання між поляками і українцями, проголошеним католицькими ієрархами обох країн у 2005 році з нагоди четвертої річниці візиту Папи Римського в Україну.
Все це вкотре підтверджує, що на площині формування нового розуміння старих українського-польських проблем і сварок не може бути застосоване правило: кожна складна проблема має просте розв’язання. Можливо, вона стане правилом завтрашнього дня, бо нині від тих українців у Польщі, кому по 15 чи 18 років можна почути думку: а моїм ровесникам полякам не то що не заважає, що я українка — їм навіть це цікаво. Чи стане це мислення домінуючим у двосторонніх стосунках завтрашнього дня — великою мірою залежатиме також і від нинішньої позиції української влади.
Якщо проаналізувати підходи до розв’язання спірних українсько-польських історичних питань, можна зробити висновок, що польська сторона робить все для того, аби наполягти на своєму, а українська влада діє за принципом: «поганий мир кращий за добру війну». І яскравим прикладом такого стану стало відкриття 13 травня поточного року скромного меморіалу у вигляді хреста в селі Павлокома на території Польщі закатованим в 1945 році українцям від рук польського підпілля (чи лише Армії Крайової чи й були там бійці антикомуністичного руху «Свобода і незалежність» (WIN) немає однозначних даних). На хресті, бо його важко назвати меморіалом, спорудженому на пошану вбитих українців у Павлокомі є такий напис: «Вічна пам’ять 366 жертвам трагічно загиблих 1-3 березня 1945 року в селі Павлокомі». На вимогу польської сторони у тексті відсутня інформація не тільки про національність вбивць, але й про національність жертв, фактичні причини їхньої трагічної смерті. У ряді спогадів про ту трагедію наголошується, що вона сталася тоді, коли польська влада домовилася із радянською на території УРСР, щодо депортації українців. Звичайно, що українці не захотіли виїжджати із своєї етнічної території до УРСР і їх було розстріляно.
Довгий час польські владні достойники, а також місцеві священики приховували цей злочин (дуже подібно до багаторічного мовчання про розстріл євреїв у Єдвабному). Однак із встановленням скромного хреста і викарбуванням прізвищ загиблих мало-хто буде знати яким чином і чому був здійснений цей злочин. І підтвердження цього — репортажі українських телеканалів, із яких нічого не можна було довідатися про причини трагедії, яка трапилася 61 рік тому.
Звичайно, що відкриття хреста у Павлокомі готувалося не кілька днів, а про це було домовлено у травні 2005 року. І дивно, що не було видано хоча б оглядової праці про ту подію, не кажучи вже про фундаментальну спільну історичну працю українських і польських істориків. Чому на цьому наголошую? Бо інформація про причини трагедії, її виконавців та кількість жертв, які називають українські і польські дослідники є різною. І поки будуть розбіжності в обох сторін, то так довго буде з’являтися елемент сумніву, який нерідко переростає у недовіру.
І Павлокома є тим зерном недовіри. Якщо українці ще сподівалися, що село Павлокома на території Польщі стане місцем для українсько-польського примирення, аналогічного до того, яким стало село Павлівка на Волині, то глибоко помилилися. Бо ще у вересні 2005 року польська сторона поруч із хрестом загиблим українцям встановила хрест, на якому під державним гербом Польщі викарбовано такі слова: «Пам’яті поляків, мешканців села Павлокома, котрі у 1939-1945 рр. загинули від рук українських націоналістів». Але, наскільки відомо, немає офіційного документа, чи хоч би достовірного свідчення, де були б названі прізвища членів ОУН чи вояків УПА, тобто українських націоналістів, які були вбивцями цих поляків. З другого боку, ніякими написами ми ніколи не повернемо до життя мертвих. Але неврівноваженими написами багато можемо накаламутити у головах живих і, щонайменше, відтягнути термін настання нормальності у взаєминах обох народів. А це, виходячи з сучасної геополітики, не вигідне жодній із сторін. Шкода, що цю проблему не усі розуміють у Польщі, незважаючи, що вже не один раз пеклися на подібних помилках. Їх більше цікавить ефект ніж перспектива.
Прикладом того, що поляки можуть твердо наполягати на своєму і робити помпезні видовища, а українська сторона на своїй території є безправною, було минулорічне відкриття поховань «орлят» на Личаківському кладовищі у Львові. Всупереч волі громадськості Львова, як місцева так і київська влада погодилися на зображення на польському військовому цвинтарі на Личакові меча «щербєц» (меч польського короля Болеслава, що отримав невелике ушкодження, коли король ударив ним у київські Золоті ворота). Так що меч «щербєц» є не просто символом польської звитяги, а саме символом перемоги поляків над українцями. На жаль, українська влада не знає мови символів.
Таким символом є скромність павлокомівського меморіалу. Його відкриття відбулося 13 травня за участю президентів України і Республіки Польща. На спільній прес-конференції український Президент сказав, що між Україною і Польщею було дві дороги: «Одна — тримати війну у душах і міряти літр на літр крові, рахувати скільки тисяч людей невинно загинуло з однієї і іншої сторони або подати один одному руки». «Подавши один одному руки ми даємо можливість отримувати більші шанси від нинішньої співпраці обох народів. Я вдячний польській владі, польському народові як рівно ж вдячний українському народові за розуміння такої політики і її підтримку. Ми будемо таку політику продовжувати. На моє переконання — це політика сильних народів», — констатував глава української держави.
В свою чергу польський президент Лех Качинський зазначив, що погоджується з тим, що сказав Президент України про те, що відбулося в Павлокомі. Президент Польщі висловив задоволення тим, що був в Павлокомі і відзначив, що відносини між польським і українським народами на добрій дорозі. Особливий наголос Лех Качинський зробив на євроатлантичному напрямку розвитку України.
Звичайно, можна погодитися із Президентом України щодо історичного минулого двох народів. Однак залишається гіркота від того, що поляки вперто виявляють своє незаперечне право на свою історичну пам’ять, на свою історичну правду, на свою національну гідність. А українці готові прощати і не хочуть пам’ятати своєї історії і мати свою національну гідність. 

Галина ЛЕВИЦЬКА
«МАЙДАН»