МОНОЛОГ ЛЮБОВІ

Михайло Булгаков вніс у чуттєву модерну культуру початку ХХ століття беззаперечну антитезу — виступив проти апокаліптичних нігілістичних життєвих тенденцій. Його твір є своєрідною одою свободі думки, боротьбі за парадоксально-природну правду, утвердження принципів і створення цілісного образу особистості. У виставі Костянтина Добрунова створено узагальнену систему моральних цінностей. Героїня вистави Маргарита — Тетяна Леміш примушує глядачів говорити її мовою, а не йде за покликом останніх. Любовні страждання Маргарити — основа буття людини як такої. Такі, як вона, змінюють життя інших часто ціною власного. Леміш демонструє одвічний конфлікт справжності і штучності — аксіоми «життєвого імпульсу».
Духовна наповненість Маргарити у виконанні актриси зігріває душу глядача. На сцені — крісло, де приховані не лише почуття Маргарити і Майстра, воно, скоріше, є знаком соціальних позачасових метафор. Актриса просто грається з ним, вибираючи потрібні сюжетні інтонації. Події на сцені відбуваються не у часі, вони є потенційною невичерпною безмежністю, яка поглинає Маргариту (Т. Леміш). Чоловічий піджак і блідо-жовтий шовковий шарф — лейтмотиви творчого шукання, призначення людини на землі, що відкриває ясну перспективу до духовного самовдосконалення людства, коли стан невизначеності стає життєвою аксіомою.
Героїня Леміш схильна до провокативних роздумів, які ставлять перед глядачем проблему вибору особистості. Маргарита — яскрава акторська робота актриси. Її сповідь протягом вистави захоплює глядачів. Вона створює романтичний ідеал життєвої душі, яка бореться з людською гординею і жадобою самоствердження, що є «невидимим» гріхопадінням людини.
Пам’ятаєте, як у Гоголя: «Вдивлятися у душу людини, знаючи, що у ній ключ усього. Душу і душу треба знати нині, а без цього не зробити нічого. А пізнавати душу може лише той, хто почав уже працювати над власною душею своєю».
Людмила ГУРЕНКО