ЧОМУ ОДНАКОВІ ПІЛЬГИ НАДАЛИ СИРОТАМ І ПЕСТУНЧИКАМ СЕКРЕТАРІВ РАЙКОМІВ, ГОЛІВ КОЛГОСПІВ, ДИРЕКТОРІВ ЗАВОДІВ

Шановна редакціє!
Хочу через вашу газету, бо ніхто цього питання не піднімав, роз’яснити соціалістам питання про дітей війни.
По-перше. Ми вже не діти війни, а старики, нам по 65 років і більше. Хто добре трудився, має пенсію, дітей та ін.
По-друге. Порушивши питання про дітей війни, соціалісти змішали грішне і праведне, лиш би обдурити виборця.
Мені хочеться звернутись до таких «великих» праведників як Мороз, Бокий, «українець» Вінський, Рудьковський, Степанов та Лілі Григорович з «Нашої України». Невже, Ви панове, не розумієте, що діти війни — це круглі сироти, які втратили батька і матір. Це напівсироти, які втратили батька. А ви водночас до них зарахували і дітей поліцаїв, секретарів райкомів, голів колгоспів, директорів заводів та інших керівників.
Я народився в січні 1941 року. Мама під час окупації померла (через місяць після початку війни).
Годували мене та двох моїх братів 1935 та 1938 років народження дід і баба.
Я хочу запитати пана-товариша Бокого, який друкується в кожному номері «Сільських Вістей»:
— Кому під час минулої війни було легше? Тим, хто мав батьків, чи мені восьмимісячному сироті?
До мене німці краще ставилися, ніж місцеве керівництво. Бабуся розповідала: «Коли німець побачив, як годували мене кляпом, то був шокований. Він приніс консервів, допомагав бавити мене, поки цієї благодійності не помітило керівництво. Тоді він став приходити ввечері таємно. Бувало, принесе сумку харчів, чисті онучі й інше ганчір’я». Бокий не може навести схожого вчинку радянських керівників.
Соціалісти прирівняли до дітей війни і сиріт, і напівсиріт і тих, хто народився у 1943, 1944, 1945 роках.
Запитання: «Від кого народилися діти в 1943-1945 роках, якщо наші батьки в цей час обороняли Прохорівку, Сталінград, Ленінград, форсували Дніпро, штурмували Яси, Кишинів?»
Під час голодівки 1947 року я пішов був до колгоспної кухні, та одержав там «пенька» під зад, а не баланди в кварту. Більше бабуся не пускали мене туди. Дід помер з голоду, бо все віддавав онукам.
Спитаєте, як вижили? Відповідаю — дві мамині сестри їздили на товарних потягах в Західну Україну, працювали в людей і привозили нам харчі, щоб ми вижили.
Невже пан Бокий думає, що сиротам легше було вступити до вузу, ніж дітям з батьками?
Коли хтось вступав до вузу, то в голови колгоспу аж очі на лоба лізли: а хто ж буде пасти корів чи причіплювачем працювати, чи телят годувати? Це для них було важливішим! Але їхні діти чомусь цього не робили.
Якось іду з роботи (я ще працюю), а «діти війни» йдуть з селищної ради і кажуть: «Ми оформили документи на дітей війни, а ти?» А я відповідаю, що не піду, бо жоден депутат не сказав, що на пільги, заслуговують лише діти, які втратили батьків, а якщо батьки були живі, то вони про своїх дітей потурбувались.
Акція соціалістів показала, кого вони захищають.
Тих, хто втратив батьків, мабуть, уже немає в живих.
Вибачте, за емоції! Спокійно писати не можу, адже Президент не щирий в своїх діях щодо дітей війни: сиріт та тих, хто втратив батьків.
Мамам і бабусям, які у війну виховували дітей, потрібно поставити пам’ятники. Проте Президент і депутати цього не зрозуміють, вони швидше зведуть пам’ятник Рабиновичу чи Березовському.

Ф. СИРОТА
м. Хмільник
Вінницької області