ЯК ІВАН КОВАЛЕНКО ДАВ «ПО СОПЛЯХ» МАРШАЛУ ЖУКОВУ

Цю розповідь з ветераном Другої світової Юрієм Миколайовичем Коваленком записала на прохання газети В. Литвин. Нині він мешкає під Києвом у мальовничому селі Гребені. За його плечима нелегкі воєнні дороги. Спогади, спогади... Розповідь ветерана подається без змін.

«Я БУВ КОМАНДИРОМ РОТИ АРМІЙСЬКОЇ РОЗВІДКИ…»
«Пам’ятаю, брали ми Паулюса... За ним наші довго полювали, а він, усвідомлюючи всю безнадію свого становища, намагаючись врятувати свій штаб, звертався особисто до Гітлера. Просив, аби той дозволив вивезти літаком німецьких спеціалістів... Гітлер не дозволив. Я на той час був командиром роти військової розвідки. У мене в підпорядкуванні було 200 чоловік. Дізналися ми, де той штаб є. Розташовувався він у підвальному приміщенні центрального універмагу в Сталінграді... пробиралися як могли, аби не вулицями, бо снайпери били майже з кожного вікна. Потім вирішили пройти до штабу каналізаційними ходами. Вирішили так: краще зберегти життя, хоч і брести по самі нікуди у лайні, бо, думаю, правду хтось сказав: «Не той герой, що поліг, а той, що викрутився й переміг...». Я був першим з радянських офіцерів, який увійшов до кімнати штабу і побачив гітлерівського генерала-фельдмаршала, барона фон Фрідріха Паулюса... Я так фотографічно зафіксував: освітлені коридори, лампочки скрізь горять... Видно, акумулятори, бо ж скрізь було темно... Велика така кімната, посередині великий стіл... І він стоїть: високий, стрункий, років так трохи за п’ятдесят... Він глянув на нас — і все, напевне, зрозумів... Зі мною було два солдати. Він мовчки розстібнув ремінь і віддав мені. Я відгорнув кожуха, одягнув ремінь на себе. От цікаво... Мені було всього вісімнадцять років. Я був капітаном тоді... Після того я просив Ватутіна і Єрьоменка, щоб цей ремінь Паулюса лишили мені, але не залишили... «Слишком много чести для тебя», — сказали...
Ось так то... Пам’ятаю тоді в одній з московських газет: чи то в «Правде», «Известиях» чи «Красной звезде» була стаття під заголовком «Они пленили Паулюса». Було ще чотири фотографії. Ми всі в кожушках так собі стоїмо... На жаль, не збереглася в мене та газета. Представили нас тоді всіх чотирьох до звання Героя Радянського Союзу... Але як саме те нагородження відбувалося, я запам’ятав на все своє життя...
«ЯК Я ГЕРОЄМ СОЮЗУ НЕ СТАВ»
Прилітає маршал Жуков, заступник Верховного головнокомандувача, бо Сталін же сам був... Чимало було з ним почету. Нас всіх представили. Приємно, що там говорити. А всі наші: «А как, а что, скажи...» Ну що, нам всім по вісімнадцять, розуму ж того було... Хлоп’ячий розум, ентузіазм, телячий оптимізм. От на такому телячому ентузіазмі ми й виграли війну!
Запрошують нас до маршала Жукова... Поголилися ми, поодягали ордени свої, медалі, у кого які були... Правда, ми з ними й ходили, бо куди ж їх діти?
Генералів на тому прийомі у Жукова було чоловік з двадцять... Від лампасів червоно. Суцільний блиск орденів і лампасів... Маршал Жуков такого невеличкого зросту, перший на помості, квадратна така голова, лисина, де-не-де волоссячко... Далі стоять полковники, а тоді вже й ми...
— Коваленко! Хохол, значить!
— Нет, товариш маршал, — кажу!
— А кто же?
—Украинец!
— Ну, украинец, хохол: какая разница?
(Це вже дослівно, бо запам’ятав я цей діалог з маршалом на все життя).
— Большая!
— Интересно, а какая же, ты мне скажи!
— Я по национальности украинец, а хохол — оскорбительно!
— А чем же я тебя оскорбил?
— А это не только для меня оскорбительно, а для всех украинцев оскорбительное слово.
— Какое ж зто оскорбление! Если я русский Жуков, так мне десять раз говори, что Жуков русский, ты русский... Чего ж мне обижаться?
— Товарищ маршал Советского Союза, если я вам десять раз скажу, что вы русский, вы не обидитесь. Но если я вам один раз скажу, что вы кацап, вы, ей-богу, обидитесь!
— О! Так ты, оказывается, националист?
(Отоді я вперше в житті почув слово «націоналіст». До цього часу я поняття не мав, що воно таке).
— Какой националист! Вы меня спросили — я вам ответил!
Чую, тиша, мовчанка серед генералів — муха пролетить... Застигли всі, зрозуміли, що ситуація загострилася. Я також відчув тривогу... На той час моя загальна свідомість була невисока. Я не розумів тоді всієї глибини цього діалогу, цієї «перепалки»... Всі мовчать, а Жуков крякнув, повернувся до тумбочки, взяв дві склянки... Генерали мовчки дивляться. Жуков дістає пляшку коньяку... І гранчак звичайний налив більше половини і до мене:
— На, выпей!
— Товариш, маршал Советского Союза, я не пью...
Я таки, справді, не пив. Тоді давали по сто грамів горілки всім щодня... Оце старшина йшов, ніс каністру двадцятилітрову і всім ділив... Давали ще цукор-рафінад, а офіцерам — пачку цигарок «Біломорканал» або «Труд», були й такі... А солдатам давали махорку. Я свої цигарки та сто грамів міняв на рафінад... А охочих помінятися було багато.
— Ну не пью я, — кажу.
—Ну как же это ты не пьешь? Герой мне называется! Герой... Что комфронт ( це до Єрьоменка) вот это такой герой и не пьет?
— Ну не пью, что ж тут такого!
Покректав, відійшов... А тиша така...
Генерали як в рот води понабирали. Мовчать... Жуков налив знову:
— Ну, давай, украинец! Защитник украинского народа... с кацапом-русским, давай выпьем! За нее родимую, за победу! За победу, давай!?
Ну раз так — я залпом. І ви знаєте, якось не пішло воно мені. Все-таки не пив, а тут відразу 150 грамів коньяку... Воно мене опалило, і все назад... Отой коньяк через рот, через ніс, через очі, через вуха. І все на нього. Можете собі уявити, що то було... А я дивлюся на Жукова... Золота зірочка, орден Леніна... все у коньяку та солдатській каші, а одна грудочка каші прямо на Леніна... Так мені аж трохи смішно стало... А Жуков:
— Да ты что! Соплями измазал, да еще и весел? Увести его!
Вот комфронт, нужны ли нам такие герои? Да ладно я фронтовой, а если при награждении вот так и его (Сталина) вот так соплями измажет… Меня что, я — солдат. Герой… Хватит из него и «боевика»!
А «бойовик» — це орден «Боевого красного знамени». Це найвищий бойовий орден. Так мене з героїв і викреслили...
«ВОИНСКАЯ ХРАБРОСТЬ НА ВОЙНЕ, А МУЖЕСТВО — НА КОВРЕ»
Стою в коридорі під стіною після всього... Закінчився прийом, почали виходити генерали. Поглядають всі на мене скоса, бояться й підходити. Дехто цікавиться, що воно, мовляв, за фрукт такий... Підходить до мене Рокосовський (він разом з Ватутіним був на Курській дузі). Сивий, високий такий, до двох метрів, красивий собою чоловік... Бо Ватутін, Жуков, Хрущов такі собі були kleine klipse — німецькою мовою: маленькі карапузи.
— Ну, капитан, молодец! Дай руку! Молодец! Ты герой!
— Да разве тут герой! Ведь, действительно, такого человека соплями обмазал?
— Ты дурак! Разве ты его соплями обмазал? Ты ему по соплям дал! Ты действительно герой, мужественный человек. Есть понятие «храбрость», а есть понятие «мужество». «Это разные вещи, капитан! Храбрость воинская проявляется на войне, а мужество — на ковре. На коврах, в кабинетах. Таким будь, капитан, всю жизнь! Я немного старше тебя, видал многое... Видал таких генералов, увешанных боевыми орденами, а на ковре им мужества как раз не хватало... «Это генералам, в храбрости которых сомнений не было... Но учти, капитан, ты себе нажил опасного врага...
— Так я ж ничего...
— Я Жукова знаю, еще по Монголии, он тогда был у меня в подчинении, это очень злопамятный и мстительный человек. Я тебе советую не попадаться ему больше на глаза.

«Інформбюлетень»