ПОПІЛ ПІСЛЯ САЛЮТУ

1. СВЯТО БЕЗ ПІСНІ
9 травня Україна офіційно (в календарях цей день позначено червоним) святкувала 61-шу річницю перемоги Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні. У Києві на Хрещатику відбулася урочиста хода ветеранів, чиє товариство розділив Президент Віктор Ющенко. Щось подібне відбулося в багатьох містах, містечках і селах, хіба у менших масштабах, на місцевому рівні. Увечері травневе, ще не нагріте цьогоріч небо стрясали святкові салюти. І впродовж усього дня по радіо й на телебаченні лунали пісні воєнної тематики. І всі вони — російськомовні й російські за духом. Українських практично не було. Це виглядало просто парадоксально: країна з півторадесятилітнім стажем своєї незалежності відзначає свято під акомпанемент чужоземної пісні.
Опівдні я зателефонував своєму другові в невеличке містечко на Тернопіллі. Мобільний зв’язок доніс до мого вуха не тільки голос друга, а й акорди духового оркестру, що награвав мелодію «Шли лихие эскадроны приамурских партизан». Я був шокований: який стосунок мають ті далекосхідні партизани до землі, на якій найвищою військовою доблестю була участь у формуваннях Української Повстанської Армії? Усе пояснюється просто: є вказівка з Києва, і місцева влада зобов’язана провести відповідні заходи до дати. А оскільки в цей день звучання творів на кшталт «Як ми умирали, нам дзвони не грали» або «Ой у лісі на галявці зібрались повстанці» було б, м’яко кажучи, не зовсім доречним, то й мусив духовий оркестр підібрати відповідний репертуар. Можна лишень уявити почуття, що їх переживали в ті хвилини ветерани національно-визвольного руху, які боролися проти більшовицької окупації рідного краю.
Чому ж так сталося, що українці, чия багатовікова історія найбільше відобразилася саме в незліченних народних піснях, практично повністю обійшли пісенною увагою війну, якій кремлівські ідеологи одразу ж накинули назву «Отечественная»? Чому так звана Перемога не породила відповідного натхнення в душах новітніх Чураївн і нащадків тих невідомих творців, які полишили нам геніальні свідчення грізних епох у невмирущому пісенному фольклорі? Відповідь очевидна: для українського народу нелюдський двобій між сталінським режимом та гітлерівським нацизмом був настільки чужий, нав’язаний, осоружний, що пройшов повз народну душу, не викликавши в ній жодного творчого поруху. Українська нація заплатила за мимовільну участь у тій «отечественній» надто дорогу ціну, уповні засвідчену історією. То де вже тут було до пісні, героїчного епосу?!
Україна, ще не оговтавшись від нечуваного більшовицького геноциду початку 1930-х років, стала ареною найзапекліших у всій історії Другої світової війни боїв. Її простий люд, кинутий напризволяще після панічного відступу Червоної Армії, керованої бездарними командирами, пізніше був ще й звинувачений у тому, що опинився на окупованій німцями території. З усіх народів тодішнього СССР найбільших людських жертв у війні зазнав український. А перемогу над фашизмом приписали «русскому солдату» і силі «русского оружия». Москва не відмовляється від своєї ексклюзивної визвольної місії й сьогодні. Так, російський президент Путін цьогорічного 9 травня з трибуни Мавзолея сказав дослівно таке: «Поздравляю вас с Днем победы — днем великого триумфа нашего народа». Отож не дивно, що саме в Росії й наплодилася величезна маса пісень, що закріплювали за всім російським одноосібне право на перемогу.
Пригадаймо слова з пісні «Майскими короткими ночами», в якій співалося: «Здесь живет семья российского солдата, грудью заслонившего страну». Зауважмо: не «советского», а саме «российского»! Пригадаймо промову Сталіна під час ялтинської (1943 рік) зустрічі з Рузвельтом і Черчіллем, у якій грузин Джугашвілі весь час підкреслював: «Мы, русские…» Пригадаймо весь радянський кінематограф, присвячений подіям «отечественной», — і ми вкотре переконаємося: іншим націям, крім росіян, їхньої частки в перемозі не дісталося; все прихватизувала Москва. То на яких почуттях мав ґрунтуватися український пісенний героїчно-патріотичний епос? Такого підґрунтя просто не існувало.
І навпаки: там, де українці справді всім народом піднялися на боротьбу за рідну землю, були витворені пісенні шедеври, які засвідчили і нескорену волю нації до створення власної держави, і трагізм боротьби, що в силу історичних обставин скінчилася поразкою («Більшовицької навали ся не сподівали»), і невмирущу надію на кращі часи. Визвольні змагання на західно-українських землях явили світові спалах високого національного духу, яскравість і чистота горіння якого постали не тільки в жертовній оружній боротьбі, а й у прекрасних пісенних зразках.
Мав рацію Борис Олійник, пишучи: «Народ не купиш на макуху». Українці не купилися на «макуху» московських ідеологів, котрі наплодили безліч міфів про «великую отечественную». Тож і масової творчості — як народної, так і авторської — про війну, розв’язану двома злими геніями людства, у нас не вийшло. А що нині мусимо у день 9 травня вислуховувати всі оті «Въется в тесной печурке огонь», «Темная ночь», «Давай закурим, товарищ, по одной», «День победы» — то це радше від нашої толерантності до простих ветеранів: у них своя пам’ять про війну і свої з нею порахунки, і вони мають право святкувати власне повернення живими з кривавої різанини, охрещеної «Великой Отечественой войной». Не варто в такий день псувати їм настрій. Вони — герої й жертви водночас. І не нам їх переконувати в тому, в чому їх ніхто вже не переконає.
На цьому тлі показовим штрихом позначився ще один заклик Президента Ющенка до примирення, що його глава держави у виступі перед ветеранами запропонував здійснити воїнам… різних фронтів. Залишається тільки гадати на кавовій гущі, що саме мав на увазі Віктор Андрійович. Чи примирення між колишніми радянськими військовиками та вояками УПА — чи, може, братання між солдатами та офіцерами, які воювали, скажімо, на 1-му Українському й 2-му Білоруському фронтах? Знову з уст Президента злітають якісь недомовки, знову маємо справу з політикою «і вашим, і нашим», а тим часом проблема, як бути з справжніми борцями за незалежність України, не стає менш актуальною. З кожним роком їх так само, як і «законних» ветеранів бойових дій, різко меншає, і вони відходять із життя невизнаними героями, а хто лишається — змушений слухати в рідному містечкові чи селі музичне прославляння «приамурских партизан», а не їхньої власної жертовної доблесті.
Доки так є в незалежній Україні, доки на державному рівні немає чіткої позиції щодо цього болючого питання, доти геройствуватимуть у нас колишні енкаведисти та червонозоряні командири — учасники каральних операцій проти формувань УПА. От уже хто страму не імуть — то це вони! Ще зовсім недавно голова всеукраїнської ради ветеранів генерал і нардеп-комуніст Іван Герасимов розсилав по всій Україні передвиборчі прокламації з поганьбленням «антинародного помаранчевого режиму» — а вже 9 травня під час урочистої ходи Хрещатиком не відставав од Віктора Ющенка і щось безперервно туркотів йому на вухо: очевидно, вимагав нових пільг для ветеранів. А Президент слухав і згідливо кивав головою.
Україна про колишніх радянських воїнів дбає — але чи дбають ветерани-герасимовці про Україну, чи бажають їй, кажучи словами Тараса Шевченка, «єдиномислія та братолюбія»? Чи прагнуть вони громадянської злагоди із своїми ідейними опонентами заради консолідації українського суспільства? Де ж пак! Під час продовження свята на території музею Великої Вітчизняної війни, коли пилася чарка під солдатську кашу, стався геть курйозний випадок. До Віктора Ющенка проштовхався котрийсь учасник дійства і виголосив монолог такого змісту: от ви закликали до примирення; ми готові подати руку бандерівцям з УПА, але тільки після того, як вони стануть перед нами на коліна.
Більшого цинізму шукати годі! Може, хоч після цього до нашого Президента дійде вся марнота його закликів до братання між тими, хто воював «за родіну й за Сталіна», та тими, для кого і Сталін, і Гітлер були найбільшими ворогами їхньої Батьківщини — України. Іспанський приклад громадянського порозуміння у нас не спрацює бодай через те, що ветерани-герасимовці досі живуть у неіснуючій країні — СССР, досі ходять під прапорами ідеології, яку засудив увесь цивілізований світ як людиноненависницьку і злочинну. І незалежну Україну вони так само ненавидять, як і всіх, хто за ту незалежність боровся. То з ким мають миритися колишні вояки УПА?
Ось так і виходить, що День перемоги святкується у нас на державному рівні, але це свято без української пісні. Пісенна душа України на ньому не оживає. Хіба здригається від моторошних спогадів про ще одну трагічну сторінку в історії народу, яку, напевне, треба перегорнути й до неї так гучно, так пишно й так помпезно більше не повертатися.

2. ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ
Ось іще одна цитата з того самого дня 9 травня: «Воины УПА должны покаяться за злодеяния, совершенные ими против украинского народа».
Це висловлювання належить згадуваному вже Івану Герасимову, отож наводимо його мовою оригіналу, якою послідовно послуговується голова ветеранської організації країни, чия Конституція вимагає в офіційному обігові використовувати тільки державну мову.
Можна було б укотре пояснювати затятому українофобові з генеральськими погонами, що вояки Повстанської армії не вчинили жодного «злодєянія» проти українського народу, бо самі були його найпатріотичнішою й національно найсвідомішою частиною. Отож мають найбільше і найсвятіше право вважати незалежну Україну здобутком власних борінь. Утім, як і на загальнодержавну шану, вдячність сучасних вільних громадян країни й пільги, віддані за волею злого жереба «сталінським соколам» типу Івана Герасимова.
Можна було б дорікнути Президентові за привселюдне демонстрування прихильності до ветеранського чільника, котрий люто зневажає національні почуття українських патріотів і ніколи не поступиться своїми комуняцько-прорадянськими «принципами». Втім, Президент — людина протоколу: хочеш чи ні, а в такий день мусиш іти в колоні ветеранів хоч із самим нечистим. Відтак «провина» Віктора Ющенка мимовільна.
Але я надзвичайно був здивований, коли в пообідню пору почув на хвилях радіо «Ера»-FM зізнання Ігоря Рафаїловича Юхновського (теж голови ради ветеранів, але ідейних антиподів «сталінських соколів») про те, що його з Іваном Герасимовим пов’язує давня дружба. Навіть більше: коли один із слухачів передачі — а йшла вона в прямому ефірі — порушив все ту ж тему примирення між двома таборами учасників бойових дій на теренах України, академік Юхновський сказав: «Ну як їх примирити? Якщо для цього треба, щоб ми з Герасимовим стали один перед одним на коліна і буцнулися лобами, — я готовий це зробити в ім’я примирення».
Дивовижна логіка! Колишні енкаведисти й червонозоряні «визволителі» вимагають від «бандеровцов» ганебного поклону й каяття за «злодеяния против украинского народу» — і Юхновський готовий це зробити! Чи хоч усвідомлює він, що Герасимов ніколи на щось подібне не піде? І що такі його, Юхновського, зізнання тільки додають затятості герасимовцям у їхньому неприйнятті й несприйнятті ідеї звичайнісінького людського порозуміння між колишніми ворогами по зброї, але нині рівноправними громадянами держави, для яких голос розуму має бути сильніший за голос давно зіржавілої зброї?
Але в тому й річ, що в одному ветеранському таборі голос розуму ніколи не вивільниться з-під нашарувань більшовицько-сталінських ідеологем. За них представники цього табору готові й сьогодні лягати на амбразури й кидатися під танки. Що ж тоді об’єднує голів двох ветеранських рад — Ігоря Юхновського й Івана Герасимова? Які ідейні, моральні, засадничо-світоглядні позиції? Якщо готовність однієї сторони стати на коліна — це і прикро, і гірко. Не можна так низько опускатися і вкотре демонструвати малоросійську смиренність перед «старшим братом», котрий від того тільки дужче грає м’язами та викохує в собі великодержавницькі амбіції.
Є, пане Юхновський, таке почуття: національна гордість українця. Воно мало б поставити Вас у стосунках із усякими герасимовими (нехай з ними Вас пов’язує хоч і найміцніша дружба) у становище, коли Ви на землі своєї праісторичної Вітчизни не огинались би ні перед якими «визволителями», а вимагали б від них, інородців, належного до себе пошанівку. Але для цього треба насамперед те почуття в собі мати. Адже саме його відсутність у величезній масі (так і хочеться сказати: критичній) корінних українців, чия свідомість спотворена комплексом меншовартості, якраз і є найголовнішою передумовою недосформованості нації й розконсолідованості народу. Брак нашої загальної національної гордості — то родючий гумус для нахабної герасимовщини різного сорту й виду. Комусь дуже хочеться бачити нас на колінах — а ми сопливо вдаємо з себе толерантних інтелігентів там, де варто показати міць кулака. Боїмося образити «визволителів». Так боїмося, що справжніх борців за волю України ніяк не назвемо героями. Натомість без кінця-краю доземно вклоняємося тим, у кого сама думка про незалежну Україну ще півтора десятка літ викликала приступ великодержавницького шаленства.
Невизнання українською державою заслуг сотень тисяч тих, хто поклав своє життя на олтар нашої незалежності, є не тільки виявом найвищої до них несправедливості, не тільки підґрунтям для подальшого розколу суспільства, а й ганьбою для всіх гілок чинної влади. Смішно (коли не гидко) спостерігати чергові напівдитячі намагання Президента когось із кимось помирити, когось умовити чи ублагати. Немовби йдеться про не поділену в дитячому садку іграшку. А де позиція держави? Де особиста позиція її найвищого керівництва? Перед ким воно має відчувати якусь незручність абощо, коли б захотіло біле назвати білим, чорне — чорним, а справжніх патріотів України — її героями? Перед поріділими рядами «сталінських соколів»? Перед ветеранами-герасимовцями? Перед ким же?!.
Відповіді на всі ці запитання знову відкладаються на непевний час. Але історія записує не тільки дати та події — вона нотує також і бездіяльність тих, хто претендує в ній залишитися. Невже декому важко осягнути навіть таку просту істину? 

Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ