ЗА ЩО НАМ ЛЮБИТИ РОСІЮ

На недавній зустрічі міністрів закордонних справ країн СНД керівник українського зовнішньополітичного відомства Борис Тарасюк запропонував внести до порядку денного питання про визнання голодомору 1932 — 1933 років актом геноциду проти українського народу. Цю пропозицію підтримали тільки представники Грузії, Азербайджану і Молдови. Центральноазійський пояс СНД мовчазно вдав, ніби геть не розуміє, про що йде мова. Росія ж не тільки заблокувала порушене Україною питання, а й не втрималася від коментарів і в менторському дусі кваліфікувала його як спробу політизувати зустріч. Одне слово, нам знову дали зрозуміти, що будь-яка спроба офіційного Києва заявити власну, не узгоджену заздалегідь із Кремлем позицію щодо будь-якої проблеми співжиття на пострадянському просторі приречена на невдачу.
Російська Федерація і на гадці не має демократизувати міждержавне утворення, назва якого починається таким приємним для наївного вуха словом — «співдружність». Часом навіть складається враження, що, зумисне підкреслюючи власну першість, вищість, центральність щодо інших учасників СНД, вона грається з вогнем і ризикує довести становище до повної алогічності подальшого існування структури, яка прийшла на зміну СРСР. Парадоксальним є те, що назагал розуміння такої алогічності (непотрібності, безперспективності і таке інше) Співдружності існує в керівних колах не однієї пострадянської країни, воно від року до року міцніє, але ніхто не насмілюється першим кинути камінь у застояне болото штучно створеного замінника Союзу.
Утім, немає нічого вічного під сонцем. Отож не зайвим буде припустити, що підступом до першої такої спроби якраз і стала озвучена Борисом Тарасюком тема голодомору, з усіх боків неприємна і неприйнятна для Кремля. Чому неприйнятна? Та хоча б тому, що в разі позитивного реагування на українську пропозицію Росії як спадкоємиці СРСР довелось би офіційно покаятися перед Україною й тим самим узяти на себе відповідальність за великий злочин. І не тільки відповідальність, а й зобов’язання з відшкодування колосальних збитків, завданих українському народові. Москва на таке не піде бодай через проблему Чечні, в якій вона ув’язла по вуха. І цього не міг не розуміти Київ, відряджуючи Тарасюка до Москви на зустріч міністрів. А раз так, то українська зовнішня політика, по-перше, стає справді незалежною й самодостатньою, а по-друге, накреслюється її превентивна ініціативність. Іншими словами, Україна, принаймні на регіональному рівні, переходить від оборони до активних дій.
Мабуть, і справді в її новій і несподіваній для багатьох позиції є позитивне начало. Участь у Співдружності Незалежних Держав абсолютно не виправдала покладених на неї сподівань. Вони, нагадаємо, полягали в тому, аби якомога більше мінімізувати ризики і втрати колишніх радянських республік на етапі розпаду Союзу. Натомість для України мінімізованими виявилися дивіденди від її колишнього внеску в загальносоюзну скарбницю. Не виконавши свого первісного завдання, СНД в подальшому обернулася на тягар для всіх новостворених країн, окрім, звісно, Російської Федерації, яка через те й опинилася на становищі (звернімося до слів процитованого Андрія Іщука) єдиної самостійної та самодостатньої держави на всьому пострадянському просторі, що цинічно-неприховано «лохонула» всіх своїх «молодших сестер».
То яка ж нам вигода і який резон триматися за ту Співдружність, де справжньою щирою дружбою не пахло й ніколи вже не запахне? Навіщо, з якою метою Україна має вдавати чи то радість, чи то гордість, чи меншосестринську вдячність за присутність у новітній спілці з тими самими суб’єктами об’єднання, співжиття з якими під одним есересерівським дахом благополучно привело до його обвалу? Чому ми й далі маємо визнавати принизливі для нас реалії, яких уже не приховують самі московити, як, наприклад, той же політолог Олександр Чачія, котрий по-великодержавницькому кидає через губу: «Без лідерства на пострадянському просторі Росія бути великою державою не може»? Адже така позиція північного сусіда не залишає жодних історичних перспектив жодній іншій країні — учасниці СНД. Невже ми відмовилися від бажання стати великою європейською державою?
Таки ж ні! Але ще спрацьовує інерція минулого півторадесятиліття, коли наші недолугі керманичі без ознак національно-патріотичної заанґажованості дозволяли Москві й далі утримувати лідерство на пострадянському просторі. Й не просто утримувати, а всіляко зміцнювати позиції метрополії за рахунок поступок провінційних васалів типу Кравчука та Кучми своїм «друзям» — Борисові Миколайовичу та Володимирові Володимировичу. Інерція минулого — річ надто матеріальна, аби її швидко й легко позбутися. І все ж теперішня українська влада починає її поволі долати. До нас нарешті приходить і стає посутнім дієвим інструментом історичний досвід спілкування з північним сусідом. Суть цього досвіду іще 1949 року розкрив видатний український письменник і громадський діяч Іван Багряний; його варто відтворити словами полум’яного патріота:
«На тлі всіх… передумов, що їх має сьогоднішня Україна, протистоїть вона ворожій силі, яка загрожує, з якою змагається і з якою має зводити вирішальні бої за своє бути чи не бути. Цією силою, ворожою самій ідеї України, є Росія разом з усіма її ідейно-політичними прибудівками в усьому світі. До того ж, Росія сьогоднішня, як також Росія вчорашня й Росія завтрашня. Точніше кажучи, російський імперіалізм незмінний у своїй основі, лише змінний у своїх формах. Сьогоднішня його форма — червона, комунізуюча — особливо агресивна і, ми б сказали, могутня. Завтрашня форма, буде, очевидно, не слабша, якщо не сильніша, бо скапіталізує весь досвід і надбання сьогоднішньої. Та все-таки, незважаючи на всі намагання зберегти себе, ця імперія приречена. Загибель її криється не так в неминучім конфлікті з зовнішнім світом, в якому вона програє, як у власних протиріччях, завдяки яким вона програє і в війні, і без війни. У тих протиріччях закладені передумови цілковитого розпаду теперішньої форми російської імперії — СРСР. Виникнення ж нової форми російської імперії може й не бути. Як розпад, так і виникнення нової форми великою мірою, а може, й вирішальною, залежатиме від нас, від українського народу, а значить від його політичних керівників, від того, чи зуміють вони змобілізувати і протиставити тій імперіалістичній ідеї велетенські народні маси всього СРСР, чи ні, а найперше — чи зможуть вони відірвати сорокамільйонний український народ, а з ним і всі його матеріальні ресурси з активного балансу російського імперіалізму, чи ні. Від цього залежатиме доля російської імперії на віки вічні».
А ще кажуть — немає пророка у своїй вітчизні!
Що ж змінилося за ті майже шість десятків літ, які збігли від часу написання Іваном Багряним зацитованих вище слів? Збулося його пророцтво: остаточно розпався СРСР. Але незмінною, як він і застерігав, залишилася імперська суть господарів Кремля. І дарма міністр оборони Росії Сергій Іванов під час візиту до Вашингтона запевняв світову спільноту, буцімто «російське керівництво вибудовує свої відносини на пострадянському просторі у винятково коректному режимі» і що Москва «зробила все для того, щоб країни СНД звелись на ноги як самостійні держави». Цьому маскараду вже ніхто не вірить. Той же гаспадін Іванов у себе «вдома» вже набагато відвертіше і по-російському цинічніше заявляє: «Росія у своїй зовнішній політиці недостатньо використовує можливість економічного тиску на пострадянські держави».
Де там «недостатньо»! Пригадаймо бодай «м’ясо-молочну» війну проти України та «винну» — проти Молдови й Грузії, різке й віроломне (з порушенням усіх попередніх домовленостей!) підвищення цін на газ не тільки для норовливих країн СНД, а навіть для свого «найстратегічнішого» партнера — Білорусі. І це тільки малесенька частка з величезного репертуару «коректної» поведінки Кремля щодо своїх найближчих сусідів, яким вона так ревно «допомагає» звестися на ноги!
Мусимо остаточно й нелукаво визнати: справжня Росія — це та, яка постає у висловлюванні одного з найвпливовіших московських політиків Володимира Жириновського з її незмінно імперським атрибутом зовнішньої політики: «…велика Європа ґрунтується не на державах, які географічно утворюють цю територію, а на великих державах — Великій Британії, Німеччині та Росії». Як бачимо, у Кремлі для України в такій великій Європі місця не знаходять.
То за що ж нам любити Москву?
 
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ