«ВІДЛУННЯ» — СПОВІДЬ САМОТНЬОГО АКТОРА

Журі та глядачів щиро зустрічали в театрах «Колесо» та «Театріон». На фестивалі було представлено десять робіт із різних країн Європи. Україну представляли четверо акторів — Лариса Трояновська (Театр на Подолі), Наталія Іванчук (Кіровоградський академічний музичний драматичний театр імені М. Кропивницького), Михайло Горбачов (Кримський академічний російський драматичний театр) та Тетяна Леміш (Авторський театр-кафе «Театріон»). Російською мовою грали четверо акторів, серед яких один український.
Власне національною — семеро: Лариса Трояновська, Наталія Іванчук і Тетяна Леміш (Україна), Ніколай Урумов (Болгарія), Януш Столярський (Польща), Георг Казер (Італія), Сергій Барковський (Росія). Біруте Мар та Александрас Рубіновас з Литви грали російською, аби глядач не лише зрозумів про що ідеться, а й осягнув глибину творів. А Михайло Горбачов вирішив представити на суд глядачів гоголівські «Нотатки божевільного» мовою оригіналу. Ментальну драматургію запропонували всі учасники, окрім Януша Столярського, який обрав для втілення образ Фрідріха Ніцше та Александраса Рубіноваса — «Карлик» (за однойменним романом Пера Лагерквіста).
Нині, коли триває ідеологічна боротьба за власну прабатьківську мову, господарі фестивалю вкотре намагалися віддавати перевагу російській, мотивуючи це «полегшенням перекладу та взагалі «міжнаціональною» формою спілкування» (один із учасників вдало пожартував, пропонуючи мову есперанто). Та як би піднявся престиж нашої країни, якщо б митці з України розмовляли виключно українською! Врешті-решт, коли вже це імперське догоджання піде у небуття? Коли ж настане та ера самовідродження? Доречним буде згадати Лукреція Кара: «Крапля довбе камінь не силою, а частотою падіння». Або Вернадського: «Смерть нації настає, коли простір відокремлюється від часу»…
Звернемося власне до мистецтва. Моновистава — унікальна форма діалектичного існування актора на сцені. Він має право говорити глядачеві (а власне собі) тільки правду, яка зветься совістю. На жаль, часто актори або не готові до відкритого безпосереднього діалогу з …самим собою, або відчайдушно, рішуче все-таки стають на хибний шлях. Для них виявляється чужим стан сценічної самотності, яка є однією з форм творчої свободи. Ідучи зі сцени, актор має залишатися непрочитаною книгою для глядача і для себе в першу чергу. А формально-фамільярне спілкування з глядачем принижує власне глядача. І далеко не кожен актор має право дозволити собі довіритися власне самому собі. Проте, фестивальний досвід, незважаючи на оптимістичні висновки, свідчить про необхідність докорінного переосмислення акторами власного творчого буття. Досить прикрим залишається факт, що серед представлених чотирьох українських акторів, лише Тетяна Леміш гідно представила театральний світ України. Вистава «Входини», режисера Марії Немировської, вирішена в побутово-ігровій манері оповіді, до якої активно залучається глядач. Прадавній український національний побут повертає людину до власної духовної оселі, де язичництво виступає в ролі переконливої моральності. Глядач прямо з порога непомітно залучається до насиченого театрального дійства. Скаржачись на сучасні суспільні складнощі, господиня дому здійснює повільне «транспонування» глядачів у сиву минувшину. Побутові речі, до болю знайомі у кожній українській хаті, «оживають» в руках Тетяни Леміш. А озвучує їх скрипаль Сергій Охрімчук. Маленька зала перетворюється на затишну гостинну хатинку. І вже стає неможливим залишатися осторонь духовних втіх, які пропонує господиня. У фіналі вистави поруч із тобою сидить вже не глядач, а щонайменше — найулюбленіший родич. У душі застигає щем — як не хочеться залишати домівку, що стала рідною. Три інші вистави — «Когда цветет никотиана…» за листами і творами Лесі Українки у виконанні Лариси Трояновської, «Хованка» за п’єсою Ярослава Верещака у виконанні Наталії Іванчук та «Нотатки божевільного» за Миколою Гоголем у виконанні Михайла Горбачова є лише поверховими прочитаннями творів-доль авторів-класиків. Характерним є примітивізм, навіть деяка плакатність у постановці цих вистав, відсутня динаміка розвитку ролей, не вибудованою залишається режисура. А головне — відсутня «гігієна думки», яка має бути домінуючою в творчості будь-якого митця. Складається враження, що відбір відбувався за якимось дивним принципом. Навіщо вкотре принижувати себе? Адже Україна має справді гідних театральних митців, зокрема Михайла Мельника, чи Віталія Лінецького, чи молодого талановитого Олександра Форманчука…
У виставі Невени Мітевої «Життя в картонних коробках» за твором І. Кулекова, яку виконав Ніколай Урумов (Драматичний театр імені Рачо Стоянова, Болгарія, Габрово) йдеться про останні п’ятнадцять хвилин життя п’ятдесятилітнього самотнього безробітного інженера. Існуючи у картонній суспільній «клітці», він усе ще перебуває у стані пошуку себе. Персонаж Урумова «отруєний» штучно створеним суспільним світом. Актор із шаленою експресією дістається глибини запропонованого матеріалу, створюючи правдиву висоту свого героя.
Актор Януш Столярський (Театр Польський, Польща, Познань) є і режисером вистави «ЕССЕ НОМО» за Фрідріхом Ніцше. Актор вразив глядачів неймовірною справжністю, уникнувши банальної непристойності, яка характерна для подібної сповіді, монологізуючи боріння-протиріччя свого героя. З майстерною філігранністю актор оживляє кожну фразу, слово, виблискуючи все новими інтонаційними переливами. Аскетична заяложена скриня «народжує» і «ховає» генія. Вона водночас виступає в ролі і «криниці мудрості», і «цвинтаря» жорстокої дійсності, яка утворюється у свідомості людини. Столярський був оригінальним не лише у бездоганній техніці, а й у витонченій мудрості актора-філософа.
Біруте Мар (Національний драматичний театр, Литва, Вільнюс) представила виставу «Поетеса» (режисер Регіна Гарюліте), у якій ідеться про життя і творчість поетеси Саломеї Неріс. По-дитячому наївна, екзальтована героїня Біруте Мар, осягнувши жорстоку дійсність, прагне подолати радикальний еклектизм, що утворився у її свідомості. Перегортаючи сторінки тернистої життєвої і творчої долі видатної Саломеї Неріс, актриса не копіює її, та це і неможливо зробити і зовсім не потрібно. Головне — Мар тонко відчуває душу митця, яка долала протиріччя долі. Актриса зачаровувала своєю… ні, не грою, а такою життєвою палітрою почуттів — від несамовитого гніву-відчаю до відчайдушної лагідності в очах. Актриса здатна прожити все, що завгодно. Тільки дайте їй слово!
Найінтелігентнішим актором цьогорічного фестивалю був Александрас Рубіновас (Молодіжний камерний театр, Литва, Каунас). Високий красень з пронизливими очима «вдягнув» на себе маску мерзенного карлика у виставі Станісловаса Рубіноваса за однойменним романом шведського письменника, лауреата Нобелівської премії Пера Лагерквіста. У його виконанні карлик з фізіологічної вади людини транспонується у категорію людського мислення. Актор вцілює у самісіньке серце глядача — «маленька» людина вирішила «покаятися» перед людьми, осуд яких для нього — найнестерпніший. Надзвичайно серйозний, своєрідний, обдарований, професійний актор виносить безжалісний присуд-надію своєму героєві, розкриваючи прірву своєї душі і пристрасно веде переконливу боротьбу за … реальність, що його розчавлює.
Георг Казер (Театр одного актора, Італія, Тіроль) представив виставу «Кайтль повертається з війни» за Феруччіо Кайнеро (він же є і режисером). Актор спілкується з глядачем з дерев’яного помосту, сидячи на стільці. У його виконанні тірольський хлопець Кайтль намагається створити нову реальність під час боротьби за права селян. Невисокі вимоги, власне виборювання прав на спокійне чесне життя виявляються складним випробуванням для людини. Проте, Кайтлю вдається повернутися додому. Актор з легкістю грається у своїх персонажів, говорячи про серйозні речі іронічними інтонаціями. Його монолог слухаєш із захопленням, відчуваєш його всесвіт, існуєш його категоріями буття.
«Історію села Горюхіна» за Олександром Пушкіним розповів Сергій Барковський (Державний Пушкінський театральний центр, Росія, Санкт-Петербург), режисер — Андрій Андреєв. Вистава вирішена у стилістиці вертепного театру, де чехівська шафа є альфою і омегою людського існування. Актор із казкового світу минувшини, набираючи сатирично-гумористичної швидкості, потрапляє у невідворотну сутність-долю, що перетворюється на метафізично-історичний роман Росії. Його версія щасливого життя горюхінців, яку актор довірив глядачам, наповнена життєвою реалістичною поезією.
Під час фестивалю, вдруге за сім років його існування (цьогоріч у приміщенні Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого), відбувся Круглий стіл (спільно з Академією Мистецтв України) «Акторська особистість у мистецькому просторі монотеатру». На конференції були присутні лише деякі актори, журналісти та члени журі. Отож, щиру зацікавленість викликало дослідження старшого наукового співробітника Державного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса Олени Левченко про філософію існування діалогів у моновиставах. Голова ради директорів Міжнародних фестивалів одного актора, директор Польських фестивалів моновистав та художній керівник Європейських фестивалів моновистав у Чикаго Вецлав Герас розповів, що за сорок років існування у найстарішому Вроцлавському фестивалі моновистав взяли участь більше тисячі акторів. Але лише п’ять відсотків з них були справжнім театром одного актора. На його думку, максимальна кількість глядачів на моновиставах має не перевищувати двадцяти осіб, що забезпечує безпосередній діалог із актором. Важливо, щоб актор був і власне режисером своєї вистави. А головне — не театр має запропонувати акторові створити моновиставу, а у нього самого має виникнути бажання зробити це. Актор Януш Столярський вважає, що актор поза сценою має мовчати, а також сам вирішувати, скільки гратиме виставу. Зокрема, публіку для вистави про Ніцше він знайшов на вулиці. Адже саме там його розуміють краще…
Приємним виявився факт присутності на фестивалі, що трапилося вперше за сім років його існування, представника Міністерства культури і туризму України пані Олени Воронько.
Дипломи фестивалю отримали: «За кращу режисуру» — Станісловас Рубіновас, «За кращу чоловічу роль» — Януш Столярський, «За кращу жіночу роль» — Біруте Мар, «За краще сценічне втілення фольклору» — Тетяна Леміш, «Гран-прі» — Сергій Барковський. Від імені директорів Міжнародних фестивалів моновистав диплом отримав Ніколай Урумов. Актори, організатори та члени журі отримали подарунки від спонсорів та друзів фестивалю.

Людмила ГУРЕНКО