Ірина ЄФІМОВА: «ВІЙСЬКОВИЙ МУЗЕЙ НЕ НАДАЄ ПОЛІТИЧНОГО ОБАРВЛЕННЯ ІСТОРИЧНИМ ПОДІЯМ»

Від крем’яних вістер стріл до надпотужних ракетних установок — такий крутий віраж зробило людство, захищаючи себе чи нападаючи на інших. Точилися війни і на території України, лютували шаблі, йшов брат на брата, виникали військові формування, здобували славу чи зажили неслави багато полководців.
Оцю панораму подій можна побачити, оцінити, побувавши в Центральному музеї Збройних Сил України, якому виповнюється 10 років. Звичайно, увібгати історію народу, тривалістю в десятки тисячоліть, в невелику розповідь неможливо. Тому науковий співробітник музею Ірина Єфімова акцентує увагу на окремих фактах нашої минувшини.
— Раніше музей Київського Червонопрапорного військового округу був закритого типу. У 1995 році за наказом міністра оборони України його реорганізували. Але перші відвідувачі побували тут тільки в 1998 році, бо потрібно було створити таку експозицію, яка б правдиво відтворила історію Збройних Сил України. На жаль, нам передали тільки приміщення, а всю попередню експозицію, а це були сувеніри — розікрали.
Загалом військова справа — цікава наука, їй властива циклічність, спіралевидність розвитку. Згадаймо хоча б скіфську тактику заманювання ворога на свою територію. Це повторювалося і в ХVII, і наприкінці ХХ століть, зокрема йдеться про американську «бурю в пустелі», коли Шостий флот США десантувався на території Іраку.
У нас є що оглянути, співставити, проаналізувати. Експозиція починається з доби неоліту, коли мисливську зброю виготовляли з дерева і каменю. Але під час сутичок між племенами за кращу територію для полювання чи рибальства її використовували проти суперників. Воювали між собою і трипільці за кращі угіддя: знайдено в розкопках багато кремінних наконечників, причому різної форми. Тобто у кожного племені були свої вістря. Вміли наші трипільці виготовляти й серпи, які при потребі ставали кинджалами — їх можна побачити у музейній вітрині.
Досі в підручниках історії мовилося, що бойові колісниці вперше з’явилися в Асирії у VII столітті до н.е. Але це спростовує новий експонат, який ми недавно одержали, його потрібно реконструювати. Ця колісниця датована другою половиною ІІІ тисячоліття до н.е., тобто часів катакомбної культури. Вона розрахована на двох осіб: один правив, другий стріляв. А тут яка дата! І знайдена колісниця на території України. Нам її передав Інститут археології НАНУ на тимчасове зберігання. Знахідка унікальна, колісниця дерев’яна: очевидно були особливі природні умови, що вона збереглася. Дно залишилося, а стінки зруйновані. Добре, що під час розкопок археологи встигли її змалювати.
— Я пройшлася залами музею і передусім впадають в око реконструйовані фігури видатних діячів України: вони зроблені дуже майстерно.
— Перша постать — це один із найцікавіших персонажів, скіфський цар Атей (5-4 ст. до н.е.) Він у 90-річному віці воював із батьком Олександра Македонського Філіпом на території Румунії в Добруджі. Це єдиний скіфський цар, який викарбував дві бронзові монети зі своїм портретом. Декілька зберігаються в Ермітажі. Ось за цим зображенням за допомогою комп’ютерних технологій відновили обличчя Атея і зробили схожу на нього фігуру.
Цар одягнений у лускатий захисний обладунок китайського типу. Технологія його така: декілька шарів шкіри закріплювали риб’ячим клеєм. Із них потім вирізали та зшивали шолом, кірасу (жилет), штани, чоботи. У знатних скіфів обладунок обшивали металевими пластинками, схожими на риб’ячу луску. Що щільніше були підігнані окремі лусочки, то надійніше вони захищали від стріл. Скіфи ніколи не носили щити попереду або збоку, а закривали ними плечі та спину.
Ось фігура князя Святослава. На жаль, жодного його зображення немає. Тому за основу взято опис Михайла Грушевського, який назвав його першим українським козаком, тому він зображений із «вусами, оселедцем, сережкою». На той період замість лускатого обладунку з’являється кольчуга, в неї одягнений князь Святослав. Виготовляти її було досить складно: кожний компонент мав п’ять кілець, чотири нерозрізані вставляли в п’яте розрізане, а потім склепували в окремі фрагменти.
А от фігуру князя Данила Галицького, короля Ладимерії реконстурювали за гравюрами Галицько-Волинського літопису. Там є також замальовка корони, якою нагородив його папа Римський.
— А де знаходилося королівство Ладимерія?
— Про це відомостей не маємо. Данило Галицький увійшов до історії як мудрий політик, що хотів об’єднати окремі князівства Київської Русі, бо відчував загрозу з боку татаро-монголів, мав на меті створити потужне військо. Але кожен із удільних князьків думав про себе, а не про Русь. Тож і захопили Київ татаро-монголи, вимагаючи від Данила Галицького щорічного ясиру. Князь склав присягу на вірність Золотій Орді, але весь час порушував її.
У 1240 році в Києві жило приблизно 50 тисяч мешканців, було дуже багато церков. Після нашестя хана Батия один із іноземних мандрівників, побувавши в місті, писав, що тут залишилося всього 400 дворів.
В експозиції нашого музею можна також побачити постать гетьмана Богдана Хмельницького, одягненого за модою тих часів. Ми багато розповідаємо про визвольну війну 1648-1654 років під проводом Хмельницького, ті складні обставини, в яких опинилась Україна.
— А яка форма була у козаків?
— Оскільки вони були переважно втікачами від панів, то й одяг мали селянський — свитку, сорочку, штани, чоботи. До них часто потрапляв трофейний одяг, зокрема двосторонні, двоколірні парадні пояси. Власне, тоді й пішла на них мода, їх виготовляли в Туреччині, Криму, на Кавказі. Завозили ці пояси в Україну чумаки.
Оскільки наш музей військовий, то ми звертаємо увагу відвідувачів на характер військових формувань, зміну типів зброї. Козаки воювали переважно шаблями. Цю зброю знаходять археологи в курганах ІХ століття н.е., тобто вона не українського, а іранського походження. Багато зброї здобували козаки у битвах із турками та татарами. Немає інформації про виготовлення шабель в Україні, своїх збройних заводів у нас не було. Взагалі кожна зброя має декілька призначень — може бути бойовою, парадною, нагородною. Так і шабля — спочатку була бойовою зброєю, а в кінці ХІХ століття, коли вогнепальна зброя стала основною, холодна — допоміжною. На початку ХХ століття до двох орденів святого Георгія додавали нагородну зброю.
— У гетьмана Б. Хмельницького в руці булава, коли вона з’явилася?
— Ще в кам’яному віці. Булава мала подвійне значення — це символ влади і водночас холодна ударна зброя. Її клали у труну гетьмана, вона в спадок не передавалася. А от полковницький пірнач переходив із рук до рук.
Збереглася єдина булава Б. Хмельницького, коли його взяли в полон поляки. Тепер вона знаходиться в Польщі, її привозили до Києва на інавгурацію Віктора Ющенка. А в музеї Швеції є прапор Б. Хмельницького, він експонувався в Національному музеї історії України.
Багатьох відвідувачів цікавлять умови Переяславської ради, про неї сказано й написано багато, за радянських часів прославлялося так зване возз’єднання України і Росії. Ось у вітрині вміщено копію «Рішення Земського собору про прийняття Війська Запорозького під государеву високу руку 1 жовтня 1654 р.» Тобто в цьому документі чітко сказано про надання військової допомоги Україні, а не про приєднання її до Росії. Такого документа не було, його ніхто не бачив.
Надзвичайно цікава постать гетьмана Івана Мазепи. Його фігура відтворена за тогочасними портретами.
При Петрі І з його шаленим, примхливим норовом далебі не кожен міг 8 років працювати дипломатом, по суті тримаючи в своїх руках весь вузол польських та кримських проблем, як це вдалося Іванові Мазепі. Нас часто запитують: чому гетьман об’єднався зі шведським королем Карлом ХІІ і виступив проти Петра І? Мазепа дуже добре усвідомлював, що Україна втрачає свої вольності, українців посилали на найтяжчі роботи в Петербург, вони були учасниками воєн, які вела Росія.
До речі, за Мазепи широко розвивається видобуток корисних копалин, починають працювати перші ливарні, виробляють селітру, без якої неможливо приготувати порох.
Відвідувачі також можуть ознайомитися зі стендом, присвяченим останньому кошовому отаману Війська Запорозького низового Петру Калнишевському. Як казали козаки, при Калниші є хліб, чарочка і до неї. Кошовий отаман приділяв дуже велику увагу розвиткові фермерства, збереженню устрою Запорізької Січі. Він двічі їздив до Катерини ІІ, обстоював козацькі права, за що й поплатився: чверть сторіччя просидів у в’язниці на Соловках, Катерина ж тоді й зруйнувала Запорізьку Січ.
— В російській історіографії ніколи не говорилося про те, що в армії служили українці.
Як правило, високих чинів вони не мали, і це робилося зумисне. Однак українці вирізнялися хоробрістю, кмітливістю, дисциплінованістю. А загалом у російській армії панувала пруська муштра, пруський одяг, німецька мова. Треба сказати, що переважно війни, які вела Росія, відбувалися не на території України. Наприклад, війна 1812 року зачепила тільки Волинь. В Україні формувалися козацькі полки, письменик Іван Котляревський в містечку Горошин Полтавської області організував п’ятий козачий полк. На одному із стендів є репродукція картини на цю тему. Загалом було сформовано від 9 до 12 полків, які дійшли до Парижа. Існує легенда, начебто сучасний французький аеропорт Орлі названий на честь Пилипа Орлика. Але це не так, то давня історична французька назва.
Згадаймо Кримську війну 1854-1855 років, облогу Севастополя. Переважна більшість матросів і солдат — українці. Вони ж воювали і під час російсько-турецької війни (1877-1878 років). У музеї багато документів і фотографій, що висвітлюють події Першої світової війни. Тоді Україна була поділена між двома імперіями — Російською та Австро-Угорською.
На території Австро-Угорщини із трьох організацій — «Січі», «Пласту» та «Сокола» — сформувалися загони Січових Стрільців. Кирило Трильовський створив нагородну систему, де поєднуються два давньослов’янські знаки. Перший — це коловорот або свастика, причому в двох варіантах — за годинниковою стрілкою і проти. На неї накладається, як символ світла, високих помислів, лілія або тризуб, теж давньослов’янський знак. Тобто ці нагороди існували ще до виникнення дивізій «СС-Галичина». У нас в експозиції є деякі такі нагороди.
— Які в музеї є унікальні документи того часу?
— Ось у цій вітрині — модель найбільшого літака ХХ століття українського конструктора Ігоря Сікорського. Є в нас фотографія Третього авіаційного парку, де зберігався літак «Ілля Муромець». Його колектив перейшов на бік Червоної армії, під час зміни влади льотчики перелітали з Києва до Харкова. А взимку 1919-1920 років машини розібрали, вони були зроблені з фанери і швидко ламалися.
Одна з рідкісних світлин, яка за часів радянської влади була заборонена — похорони київських студентів, що загинули під Крутами. Загалом знімків було багато, бо демонстрацію, яка проводжала в останню дорогу українських хлопців, описували всі газети, фотографували процесію з різних боків — із дахів будинків, верхівок дерев. Тепер стало відомо, що студенти хотіли повернутися до Києва, але їх зупинили і посадили в ешелон, що їхав у Чернігівському напрямку. Це була або провокація, або військовий прорахунок, бо тоді не був налагоджений зв’язок між окремими підрозділами.
За останніми даними, під Крутами билося до 1000 осіб, загинуло приблизно по 50 з обох боків. 30 українських студентів, яких розстріляли, відбилися від своїх і потрапили до ворожого оточення. Чому командир не відвів у безпечне місце цей підрозділ — не відомо.
В одній із вітрин уміщено особисті речі гетьмана Павла Скоропадського: його військова форма, орден Святого Георгія IV ступеня (найвищий), німецький орден червоного хреста і повний послужний список. Ці експонати передала музеєві донька Олена Отт-Скоропадська, яка живе в Швейцарії.
За часів Центральної Ради українська армія формувалася під тиском самих офіцерів. В. Винниченко вважав, що вона взагалі не потрібна, бо Україна ні з ким не хоче воювати. Тому військо тоді було, по суті, міліцією. Павло Скоропадський, на відміну від Центральної Ради, почав створювати регулярну професійну армію. Сам він закінчив академію Генштабу в Петербурзі. За основу взяв два принципи — освіта і досвід вояків. Така його позиція створювала суперечності між старшинами, офіцерами та генералітетом, бо не всі досвідчені офіцери мали освіту і навпаки.
Крім того, Павло Скоропадський почав виконувати умови договорів, які підписала ще Центральна Рада. Вони мали переважно економічний характер: забезпечення німецьких військ провіантом, фуражем, передача земель німецьким колоністам. Це, звісно, викликало невдоволення селянства і нижчих чинів армії, тому вибухнуло повстання. Гетьман відправив свою вагітну дружину до Берліна, а сам манівцями дістався Швеції.
За умовою договору Центральної Ради з Німеччиною із військовополонених формували дивізії: на території Німеччини — сірожупанників, Австро-Угорщини — синьожупанників. У перших форма одягу була схожа на німецькі мундири. Один із них експонується у вітрині. Але цікаві ознаки на ньому — український національний прапор, а замість зірочок на погонах вишиті окремі елементи української символіки. У синьожупанних дивізійників форма була схожа на козацький одяг ХVIII століття. Навіть головний убір вони носили такий же, папаху із китицею.
У нашому музеї є невеличка частина інформації про сина видатного українського поета Івана Франка — Петра. Він служив в Українській Галицькій Армії (УГА), формував літунську сотню. Ще в 1914 році воював у складі січових стрільців, організовував загони пластунів. Коли утворилася Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), керував літунською сотнею. Ось цікава фотографія: літак УГА перед бойовим вильотом, літо 1919 року, село Красне. Зверху фото сотника Петра Франка. Про його подальшу долю ніяких документів не маємо.
Із часів Директорії ми експонуємо копії польських нагород за бої з українцями у Львові. Подаємо також відомості про спробу команданта 3 корпусу УГА генерала Кравса об’єднати українську і денікінську армії, яка закінчилася поразкою.
У музеї широко висвітлюється діяльність Червоної Армії, формування її загонів. Із 1936 по 1940 рік вона була однією з найпотужніших у світі, мала елітні, зокрема повітряно-десантні, війська, тож недарма німецькі військові навчалися в Радянському Союзі.
Наша експозиція вибудована так, що ми розповідаємо правду про події, які відбувалися в Україні — зокрема і про дивізію «СС-Галичина», УПА — адже ці воїни боролися за Україну, за національні ідеали. Тобто, історичним подіям ми не надаємо політичного обарвлення, бо музей не повинен бути заідеологізований. Цього принципу дотримуються й інші зарубіжні музеї, науковці яких приїжджали до нас і схвально оцінили таку велику панорамну експозицію — від кам’яного віку до наших днів.
— Пані Ірино! Центральний музей Збройних Сил України розташований у дуже престижному місці, в Будинку офіцерів. Чи не зазіхають товстосуми на це приміщення?
— Наш майданчик для бойової техніки вже забрали. О. Омельченко продав цю землю «Укрмонолітбуду». Тут вирубали чудовий сад, яким славився Печерськ. Знесли гаражі Будинку офіцерів, на цьому місці збудують висотний будинок. А що буде далі — покаже час. 

Розмову вела Ольга МЕЛЬНИК