«ГОЛОДНИЙ ГРІХ»: ВИННИХ НЕМАЄ

Автор 60 новел і оповідань Василь Стефаник в одному з листів до Ольги Кобилянської констатував, що «основним предметом зображення в літературі повинно бути горе, голод, муки, еміграція селян, їх пролетаризація… А пускатися на теми пікантні і смаковиті, — на се є легіон газетярів». Чи не правда, які актуальні ці слова і сьогодні, коли світ активно і неухильно перетворюється на бордель?
Восени 1898 року через страшну посуху Галичина потерпала від голоду. Бараболя і хліб, від якого лишилася тільки назва, — невибагливе «меню» селян. Що вже казати про сіль, яка взагалі вважалася делікатесом. На початку жовтня 1898 року в Русові поширилася новина, яка сталася у селі Трійця.
«У Трійці вмерла жінка одному чоловікові і лишила двоє дітей. Не було кому їх чесати і обперати. Одного вечора взяв чоловік маленьку дитину на руки, а май (трохи) більшу за руку та й повів до Прута топити. Маленьку кинув у воду, а старша взялася просити. «Но то йди собі сама додому та й газдуй, а я йду до суду замельдуватися. Заки я вернусь з кременалу, то ти давно вже в жидів у мамках будеш». Та й розійшовся тато з донькою», — писав Стефаник. Згодом письменник поїхав до Трійці. Мав розмову зі знайомими Калитовськими та з восьмирічною Гадзунею… За кілька тижнів з’явилася новела «Новина», яка згодом була перекладена на декілька мов світу. Прототипом Гриця Летючого став нещасний заробітчанин Михайло. Так, маленька психологічна новела викрила явище дітовбивства. Через голод. А як наслідок і моральну деградацію злиденних селян. Вона стала одним із знакових символів трагедії людства взагалі. Проте, і сьогодні такі або подібні соціально-психологічні умови примушують людей скоювати злочини. І головне — винних у таких ситуаціях апріорі просто не може бути…
Режисер вистави Олександр Білозуб відтворює ортодоксальну концепцію існування людини, яка, потрапивши у світ, намагається зрозуміти і робить спроби підкорити його. Людина, опинившись на вістрі суспільства-самотності, проходить усі кола земного шляху-страждання. На кону артикулюється від початку до кінця досвід свідомості людини, яка постала з пороху і на нього й обернулася. Тільки замінником пороху виступає на сцені соняшникове лушпиння. (Художник — Володимир Карашевський). Глядач опиняється серед соняшникового поля і ясного чистого неба, що проектується на задньому плані. Та згодом насувається імла. З підлоги повільно піднімається софітна установка з прив’язаною до неї мотузкою. На ній, украй знесилена, постає із соняшникового лушпиння, неначе з попелу, задубіла постать чоловіка — Гриця Летючого (Олександр Форманчук). Поступово оговтуючись, він неначе осягає: «Навіщо я повернувся сюди? На муки, страждання! Знову?!»... Він прокладає шлях через насип насіння, підсвідомо утворюючи при цьому дві згірочки-могилки: своєї і молодшої дочки. Хіба може бути іншою їхня перспектива? Так, майстерно обігруючи ще й алюмінієвий тазок і чимало ложок, актор переосмислює колообіг народження і смерті усього сущого. Адже на сцені саме лушпиння, а не власне насіння. Голод спустошив не лише душі й тіла, а головне — свідомість людей. Вистава побудована на разючому контрасті — Земля Достатку модифікується на мертву пустелю-порожнечу. Олександр Форманчук говіркою галицького Покуття через силу вибудовує із себе навіть не слова-олово, а свободу власної совісті. Актор балансує між тонким джерелом людяності й відчайдушною безвихіддю і гріхом. «Ніде не знайти спокою тому, хто не знайшов його в самому собі», — стверджує Ларошфуко. Гриць Форманчука, перебуваючи на межі людського існування, незважаючи ні на що, залишається величною постаттю, адже визнає свій гріх і гідно «повертається до пороху» з ложкою замість хреста і порожнім тазиком замість надгробка. І знову глядач потопає у життєдайному соняшниковому полі. Житимемо далі?! 

Людмила ГУРЕНКО