На четвертий день після виборів до мене приїхав приятель із Харкова. І найперше, про що я спитав у нього, було: «Як ви там могли обрати своїм мером одіозного антиукраїнця Добкіна?!» На що приятель відказав: «А як ви могли обрати столичним головою Черновецького?» А й справді, як могло таке статися? Спробуймо відповісти разом.
Чинний до того мер Києва Олександр Омельченко програв, і на те було багато причин. Якоюсь мірою він став жертвою власної непослідовності: то заявив, що піде у спискові «Нашої України» до Верховної Ради, й «здав» створену ним самим партію «Єдність» на плечі секретаря Київради Володимира Ялового — то у скорім часі тричі «О» передумав і захотів утретє бути мером, але на керівництво партією вертатися було вже не з руки. Під час передвиборчої кампанії Омельченко, від будівельної лихоманки якого місто давно втомилося, «лопухнувся» ще й на скандалі довкола піраміди-лохотрону «Еліта-Центру», до якого виявилися причетними представники столичної влади. Але найбільшою помилкою Олександра Олександровича стала запроваджена ним практика власного «пупоцентризму» з таким змістовим стрижнем: все, що мають кияни, зробив для них Омельченко.
Він і справді десять років тому прийняв із рук своїх бездарних попередників — Івана Салія та Леоніда Косаківського — розбалансовану економіку міста й за дві каденції головування довів її (економіку) до рівня високої й постійної рентабельності. Київ забезпечив роботою не тільки киян, а й приблизно півмільйона іногородніх, які знайшли тут стабільний заробіток. Воднораз міська влада практично перестала виділяти черговикам квартири за рахунок міського бюджету: майже все житло стало платним і надзвичайно дорогим. А раз так, то це дорогуще житло почали споруджувати в темпі шаленого галопу і (найголовніше!) без будь-якої системи, без плану забудови столиці, без урахувань думки киян, без збереження історичного обличчя міського центру, без погодження з органами охорони пам’яток архітектури та історії. У Києві задля нових «висоток» було принесено в жертву десятки скверів, сотні дитячих майданчиків, інших місць відпочинку та громадського призначення.
До всього міський голова та керована ним Київрада зарекомендували себе великими догоджальниками вищій державній владі. Так сталося з сумнозвісним «дерибаном» заповідної Пущі-Водиці, де столичні депутати спеціальним закритим рішенням роздали кількасот гектарів унікальних земель Кучминим прихвосням під забудову котеджами, не забувши при тому й себе. А щойно перемогли помаранчеві — Омельченко з Київрадою почали хвалитися поверненням «незаконно відведеної території» та тим, що там не було зрубано жодного дерева чи кущика (насправді кілька розкішних особняків уже було збудовано).
За часів Омельченка у Києві виплодився дивовижний управлінський кентавр у вигляді зрощення влади представницької та виконавчої: скажімо, депутат Київради є водночас начальником управління міськдержадміністрації. Зрозуміло, що коли посадовці самі собі «спускають» рішення для виконання, тут з’являється можливість для лобіювання будь-якого «шкурного» питання, що й робилося постійно. Буйним цвітом розквітли корупція і хабарництво. У пресі (тільки не столичній!) наводилися приклади, яку суму треба було класти в конверт для отримання земельної ділянки. І тепер декотрі київські владці подалися в народні депутати України шукати «дах» від закону у вигляді скандальної недоторканності. Столична влада стала непідзвітною, непідконтрольною і недоступною для простих киян. Звернення й листи на ім’я мера залишалися без відповіді, наче у глибоку воду булькали. Міський голова любив посилатися на якусь думку київської територіальної громади, але що воно таке, та громада, у яких документах виписано її статус і механізми впливу на київську владу, досі залишається більшою загадкою, ніж таємниця шотландського озера Лох-Несс. Геть убезпечений від голосу громадян, а тим більше — від найменшої критики на власну адресу, позбавлений важелів розумної противаги, столичний мер свято увірував у власну непогрішність і мало не богообраність, сподіваючись правити Києвом стільки, скільки сам захоче.
Ще один його негатив — крайній авторитаризм, недопущення будь-якого інакомислія, внаслідок чого він чув від підлеглих тільки те, що хотів чути. А доповідали йому, ясна річ, тільки про величезні успіхи та про необмежену любов киян до свого мера. На подив, не доповідали навіть про послідовну багаторічну роботу банкіра Леоніда Черновецького, який успішно нарощував свій рейтинг серед кількісно найбільшої верстви київського електорату — пенсіонерів. Зрештою вони й забезпечили банкірові перемогу на виборах 26 березня.
Чи не ті самі помилки робить і наш всенародний Президент? Напишіть йому листа і спробуйте діждатися відповіді. Або спробуйте записатися й потрапити на прийом навіть не до нього особисто, а до котрогось із керівників Секретаріату, і ви переконаєтесь у марноті реалізації своїх конституційних прав. Ющенка також охороняють від «непотрібної» інформації. У Віктора Андрійовича немає потужного «мозкового центру» серед численних радників і помічників, які здійснювали б неупереджений моніторинг суспільних процесів і розробляли б випереджувальні заходи: бо якби це було не так, то «Наша Україна» не провалилася б із таким гучним тріском на парламентських виборах. Ющенко так само непрозорий у багатьох своїх рішеннях і кадрових призначеннях: не відділив владу від бізнесу і спирається передусім не на фахівців, а на «перевірених і відданих своїх». Навіть те, що після вступу на посаду Президент поміняв усіх голів обласних держадміністрацій, а в Києві залишив за Омельченком усі його повноваження, свідчить про ідейну спорідненість Президента і столичного мера. Подейкують, що Віктор Андрійович уже знайшов для Олександра Олександровича тепле місце в котрійсь раді при Президентові, дай їм Господь усіляких успіхів і гараздів.
Усе це переконує нас, що система влади назагал в Україні змінюється поволі і з великим скрипом, і спротив цьому чиниться у її верхніх ешелонах. Але, на щастя, народ уже не той, і це яскраво продемонстрував зроблений ним вибір, а точніше — охолодження його симпатій до тих, хто любить не Україну в собі, а себе в Україні, сприймає владу не як засіб служіння людям, а як можливість вивищитися над людьми й дивитися на них із захмарних висот.
Воднораз люди тільки вчаться політичної культури, якої відверто забракло навіть більш «підкованим» киянам. Розібравшись у своїх протестних почуваннях, вони не зорієнтувалися на площині позитиву і силами пенсіонерів вручили ключі від міста багатієві Черновецькому, не спроможному, судячи з його перших заяв, адекватно реагувати на дійсність. Можна сміливо прогнозувати доволі нетривале перебування банкіра в кріслі міського голови. Але це тема окремої розмови.
Вадим ФЕДОРІВ
Чинний до того мер Києва Олександр Омельченко програв, і на те було багато причин. Якоюсь мірою він став жертвою власної непослідовності: то заявив, що піде у спискові «Нашої України» до Верховної Ради, й «здав» створену ним самим партію «Єдність» на плечі секретаря Київради Володимира Ялового — то у скорім часі тричі «О» передумав і захотів утретє бути мером, але на керівництво партією вертатися було вже не з руки. Під час передвиборчої кампанії Омельченко, від будівельної лихоманки якого місто давно втомилося, «лопухнувся» ще й на скандалі довкола піраміди-лохотрону «Еліта-Центру», до якого виявилися причетними представники столичної влади. Але найбільшою помилкою Олександра Олександровича стала запроваджена ним практика власного «пупоцентризму» з таким змістовим стрижнем: все, що мають кияни, зробив для них Омельченко.
Він і справді десять років тому прийняв із рук своїх бездарних попередників — Івана Салія та Леоніда Косаківського — розбалансовану економіку міста й за дві каденції головування довів її (економіку) до рівня високої й постійної рентабельності. Київ забезпечив роботою не тільки киян, а й приблизно півмільйона іногородніх, які знайшли тут стабільний заробіток. Воднораз міська влада практично перестала виділяти черговикам квартири за рахунок міського бюджету: майже все житло стало платним і надзвичайно дорогим. А раз так, то це дорогуще житло почали споруджувати в темпі шаленого галопу і (найголовніше!) без будь-якої системи, без плану забудови столиці, без урахувань думки киян, без збереження історичного обличчя міського центру, без погодження з органами охорони пам’яток архітектури та історії. У Києві задля нових «висоток» було принесено в жертву десятки скверів, сотні дитячих майданчиків, інших місць відпочинку та громадського призначення.
До всього міський голова та керована ним Київрада зарекомендували себе великими догоджальниками вищій державній владі. Так сталося з сумнозвісним «дерибаном» заповідної Пущі-Водиці, де столичні депутати спеціальним закритим рішенням роздали кількасот гектарів унікальних земель Кучминим прихвосням під забудову котеджами, не забувши при тому й себе. А щойно перемогли помаранчеві — Омельченко з Київрадою почали хвалитися поверненням «незаконно відведеної території» та тим, що там не було зрубано жодного дерева чи кущика (насправді кілька розкішних особняків уже було збудовано).
За часів Омельченка у Києві виплодився дивовижний управлінський кентавр у вигляді зрощення влади представницької та виконавчої: скажімо, депутат Київради є водночас начальником управління міськдержадміністрації. Зрозуміло, що коли посадовці самі собі «спускають» рішення для виконання, тут з’являється можливість для лобіювання будь-якого «шкурного» питання, що й робилося постійно. Буйним цвітом розквітли корупція і хабарництво. У пресі (тільки не столичній!) наводилися приклади, яку суму треба було класти в конверт для отримання земельної ділянки. І тепер декотрі київські владці подалися в народні депутати України шукати «дах» від закону у вигляді скандальної недоторканності. Столична влада стала непідзвітною, непідконтрольною і недоступною для простих киян. Звернення й листи на ім’я мера залишалися без відповіді, наче у глибоку воду булькали. Міський голова любив посилатися на якусь думку київської територіальної громади, але що воно таке, та громада, у яких документах виписано її статус і механізми впливу на київську владу, досі залишається більшою загадкою, ніж таємниця шотландського озера Лох-Несс. Геть убезпечений від голосу громадян, а тим більше — від найменшої критики на власну адресу, позбавлений важелів розумної противаги, столичний мер свято увірував у власну непогрішність і мало не богообраність, сподіваючись правити Києвом стільки, скільки сам захоче.
Ще один його негатив — крайній авторитаризм, недопущення будь-якого інакомислія, внаслідок чого він чув від підлеглих тільки те, що хотів чути. А доповідали йому, ясна річ, тільки про величезні успіхи та про необмежену любов киян до свого мера. На подив, не доповідали навіть про послідовну багаторічну роботу банкіра Леоніда Черновецького, який успішно нарощував свій рейтинг серед кількісно найбільшої верстви київського електорату — пенсіонерів. Зрештою вони й забезпечили банкірові перемогу на виборах 26 березня.
Чи не ті самі помилки робить і наш всенародний Президент? Напишіть йому листа і спробуйте діждатися відповіді. Або спробуйте записатися й потрапити на прийом навіть не до нього особисто, а до котрогось із керівників Секретаріату, і ви переконаєтесь у марноті реалізації своїх конституційних прав. Ющенка також охороняють від «непотрібної» інформації. У Віктора Андрійовича немає потужного «мозкового центру» серед численних радників і помічників, які здійснювали б неупереджений моніторинг суспільних процесів і розробляли б випереджувальні заходи: бо якби це було не так, то «Наша Україна» не провалилася б із таким гучним тріском на парламентських виборах. Ющенко так само непрозорий у багатьох своїх рішеннях і кадрових призначеннях: не відділив владу від бізнесу і спирається передусім не на фахівців, а на «перевірених і відданих своїх». Навіть те, що після вступу на посаду Президент поміняв усіх голів обласних держадміністрацій, а в Києві залишив за Омельченком усі його повноваження, свідчить про ідейну спорідненість Президента і столичного мера. Подейкують, що Віктор Андрійович уже знайшов для Олександра Олександровича тепле місце в котрійсь раді при Президентові, дай їм Господь усіляких успіхів і гараздів.
Усе це переконує нас, що система влади назагал в Україні змінюється поволі і з великим скрипом, і спротив цьому чиниться у її верхніх ешелонах. Але, на щастя, народ уже не той, і це яскраво продемонстрував зроблений ним вибір, а точніше — охолодження його симпатій до тих, хто любить не Україну в собі, а себе в Україні, сприймає владу не як засіб служіння людям, а як можливість вивищитися над людьми й дивитися на них із захмарних висот.
Воднораз люди тільки вчаться політичної культури, якої відверто забракло навіть більш «підкованим» киянам. Розібравшись у своїх протестних почуваннях, вони не зорієнтувалися на площині позитиву і силами пенсіонерів вручили ключі від міста багатієві Черновецькому, не спроможному, судячи з його перших заяв, адекватно реагувати на дійсність. Можна сміливо прогнозувати доволі нетривале перебування банкіра в кріслі міського голови. Але це тема окремої розмови.
Вадим ФЕДОРІВ