дев’ятий вал уже відступив, але хвилі тривожно набігають одна на одну і скорого штилю не обіцяють.
Це — час не стільки математики, скільки аналітики, і висновки тут не завжди укладаються в логіку чисел і цифр. Дуже багато чого залишається поза кількісними показниками. І без осмислення того, що поза цифрами, неможливо збагнути істинних наслідків чергового «свята демократії».
Проте спершу — все ж про числа. У ментальності українців як якесь знакове, майже сакральне, віддавен закріпилося число «три».
Пригадаймо: «Там три верби схилилися, мов журяться вони» (Леонід Глібов). «Дума про трьох братів, що втікали з Азова» (народна творчість). «Три зозулі з поклоном» (Григір Тютюнник). І так далі. На тлі недавніх виборів та становища, що склалося після них, є нагода поговорити про ПОТРІЙНІ ТОРГИ, влаштовані змагальниками за місця під скляним ковпаком верховнорадівської будівлі на київській вулиці імені першого президента України Михайла Грушевського.
На ПЕРШОМУ їхньому етапі політичні сили й блоки всіма законними й напівлегальними засобами старалися виторгувати для себе якомога більше електоральних голосів. Торжищем стала вся Україна, а сам процес можна передати словами з народної пісні: «Як наїхало покупальних!.. Як наїхало продавальних!..» Ясна річ, «покупальні» не скупились і, як ніколи раніше, сіяли грошима на всі боки. «Продавальні» натомість поводились обережно, насторожено слухали тих, у кого всі кози в золоті, і зрештою таки не на всі обіцянки купилися: за бортом ковчега з назвою «український парламент» опинились і народники Володимира Литвина, і сповідальники заперечної політ-філософії «Не так!», і ще одні «народні протестанти» від Наталії Вітренко, і «Пористи-ПееРПісти», і… Одне слово, ви їх знаєте поіменно.
Коли на цьому торжищі у визначений час «Ч» все стихло й рушив у нелегку дорогу рахувальний марафон, почався ДРУГИЙ етап торгів. Тут уже від «продавальних» не залежало обсолютно нічого: базар виник суто між «покупальними». Причому торги розпочалися між тими, яким і торгуватися, здавалось, не було рації, бо все склалось для них якнайкраще, і їм тільки й лишалось явити самим собі і всій решті українського соціуму конфігурацію з трьох… ні, не пальців, а учасників коаліції. (Утім, думаю, мимовільна згадка про пальці не виникла випадково).
Ось тут, на ДРУГОМУ етапі, виявилося багато цікавих речей. І найперше те, що як тільки скінчився етап ПЕРШИЙ, найуспішніші його учасники (ті, хто подолав тривідсотковий бар’єр) негайно забули про свої щедро-проникливі обіцянки та запевнення, медом яких зваблювали «продавальних». Різко змінилися тон повідомлень і словесний «джентльменський набір», а замість риторики з’явилася дидактика. Ну, а логіка — ця пані взагалі поділася невідь-куди. Та ви самі погляньте!
Скажімо, Народний Союз «Наша Україна» не втомлювався повторювати агітаційно-закличне заклинання «Не зрадь Майдан!» Чотирнадцять відсотків виборців узяли й не зрадили, резонно сподіваючись на порозуміння між усіма тими, хто вивів на той Майдан людей. Але «нашоукраїнці» немовби забули, яким персональним гуртом стояли вони у листопаді — грудні супроти ненависного режиму Кучми. Чи то з пам’яттю щось сталося, чи злякалися другого пришестя жінки з косою (мається на увазі коса на голові, а не в руках). І розпочався торг між своїми, до всього ж — «по-тьомному», подалі від очей і вух «продавальних», які чесно сповнили свій громадянський обов’язок і дали шанс учорашнім помаранчевим і надалі правити країною.
Не менш рішуче налаштованими на торги виявилися й ті, хто йшов на барикади виборчої битви під білим знаменом із зображенням надірваного серця. Ще задовго до більш-менш повної картини результатів виборів лідер блоку БЮТ святкувала друге місце своєї політичної сили як особисту перемогу (над ким?) і стрімголів кинулася піарити потребу негайного підписання тристоронньої угоди про коаліцію демократичних сил у новому парламенті. Судячи з багаторазово повторюваної головною БЮТівкою тези про те, що 26 березня український народ обирає не просто народних депутатів, а нового прем’єра з новими широкими повноваженнями (ширшими, ніж у Президента), Юлії Володимирівні нетерпілося вступити в ті повноваження бодай віртуально, але — вже «тут і зараз».
Останнім часом жінка з косою любить повторювати слова британської королеви, сказані коронованою особою дочці, яка мала виходити за нелюба: «Йди і думай про Британію!» Додаючи від себе: «Ось так і я: думаю передусім про Україну». Якщо в доданому і є правда, то вона полягає в тому, що пані Юля справді думає про Україну, проте неодмінно про таку, в якій прем’єр-міністром є тільки вона й ніхто інший. І торгується за такий варіант коаліції уже й не з азартом, а якоюсь неподоланною затятістю.
А якщо в межах помаранчевої коаліції виникне обґрунтування доречності іншої кандидатури на посаду керівника українського уряду — тоді що, настане край «думанню про Україну»? Судячи з поведінки лідерки БЮТ, саме так воно і є. Тоді взагалі на порожній звук обертається словосполучення «коаліція демократичних сил», бо в жорстко-пресингувальній поведінці Тимошенко демократії геть не знаходиться місця, а використання Юлією Володимирівною цього словосполучення є елементом відверто популістським, розрахованим на зомбування суспільної свідомості та незговірливої сторони переговорного процесу.
Звичайно, не стоїть осторонь торгів і третій учасник гіпотетичної помаранчевої більшості в парламенті — Соціалістична партія на чолі з Олександром Морозом. Соціалісти, здобувши підтримку аж шістьох відсотків виборців, на багато претендувати не мають підстав. Але ж ми знаємо, як товариш Мороз уміє виторговувати максимум, скажімо, тих же міністерських портфелів за мінімуму сприятливих умов. Таких щедрот соціалісти ніколи не діждуться від Партії регіонів, отож їм лишається триматися за помаранчевий колір, що вони й роблять, однак не забувають грати на публіці роль ваговитої і впливової політичної сили, від якої буцімто багато що залежить. На їхню прикрість, уже залежить мало. Ну, хіба трішки більше, ніж від комуністів, для яких нинішня парламентська каденція є однозначно останньою. Отож товаришеві Морозу варто подумати про найближчу п’ятирічну перспективу, щоб на її фініші не випасти з політичного життя взагалі.
І є нарешті ТРЕТІЙ етап торгів. Це коли помаранчеві, навіть утворивши тристоронню помаранчеву коаліцію й визначившись із членами уряду, змушені будуть весь час чимось стримувати навальні спроби Партії регіонів перенести її вплив зі Сходу й Півдня на решту території України. Зважмо: регіонали нині на коні, вони — переконливі переможці виборчих перегонів, а це не тільки окрилює, а й викликає ейфорію, непоборне прагнення розвинути й закріпити успіх. Силою численну й персонально потужну команду Віктора Януковича не візьмеш. Регіоналам треба щось віддавати. В якій кількості та якості — оце й буде каменем спотикання, проте цей камінь завбачливо об’їхати нікому не вдасться. Торги тут будуть — тільки держись! І, схоже, Президент їх не тільки не зініціював, а вже й обережно, здалеку розпочав. Це багатьох насторожує, багатьох дратує й наштовхує на роздуми про зрадливість чи недалекоглядність Віктора Ющенка. Але такі реалії сьогодення, нові контури якого чітко накреслили вибори. І з ними треба рахуватися. Бо це — не кінець минулого літа, коли регіоналів можна було брати голими руками. Втім, «руки, які не крали», цього зробити не схотіли, та й не змогли. Що їм тепер лишається? Чимраз частіше тиснути руки недавнього непримиренного суперника.
Як бачимо, в політиці все набагато складніше, ніж у арифметиці. І оприлюднені Центрвиборчкомом цифри — то тільки надводна частина айсберга, що ним є суспільно-політичне становище України початку квітня 2006 року. Ми ж, назагал чомусь зорієнтовані винятково на математичні показники надзвичайно складної і не менш трудної для всіх без винятку виборчої епопеї, вимагаємо від політиків дій, що випливають з тих, до певної міри формальних, показників. Але так було й так буде, що воля народу завжди коригувалась «угорі». От тільки б не переграли самі себе і всю країну дійові особи на всеукраїнському торжищі.
Це — час не стільки математики, скільки аналітики, і висновки тут не завжди укладаються в логіку чисел і цифр. Дуже багато чого залишається поза кількісними показниками. І без осмислення того, що поза цифрами, неможливо збагнути істинних наслідків чергового «свята демократії».
Проте спершу — все ж про числа. У ментальності українців як якесь знакове, майже сакральне, віддавен закріпилося число «три».
Пригадаймо: «Там три верби схилилися, мов журяться вони» (Леонід Глібов). «Дума про трьох братів, що втікали з Азова» (народна творчість). «Три зозулі з поклоном» (Григір Тютюнник). І так далі. На тлі недавніх виборів та становища, що склалося після них, є нагода поговорити про ПОТРІЙНІ ТОРГИ, влаштовані змагальниками за місця під скляним ковпаком верховнорадівської будівлі на київській вулиці імені першого президента України Михайла Грушевського.На ПЕРШОМУ їхньому етапі політичні сили й блоки всіма законними й напівлегальними засобами старалися виторгувати для себе якомога більше електоральних голосів. Торжищем стала вся Україна, а сам процес можна передати словами з народної пісні: «Як наїхало покупальних!.. Як наїхало продавальних!..» Ясна річ, «покупальні» не скупились і, як ніколи раніше, сіяли грошима на всі боки. «Продавальні» натомість поводились обережно, насторожено слухали тих, у кого всі кози в золоті, і зрештою таки не на всі обіцянки купилися: за бортом ковчега з назвою «український парламент» опинились і народники Володимира Литвина, і сповідальники заперечної політ-філософії «Не так!», і ще одні «народні протестанти» від Наталії Вітренко, і «Пористи-ПееРПісти», і… Одне слово, ви їх знаєте поіменно.
Коли на цьому торжищі у визначений час «Ч» все стихло й рушив у нелегку дорогу рахувальний марафон, почався ДРУГИЙ етап торгів. Тут уже від «продавальних» не залежало обсолютно нічого: базар виник суто між «покупальними». Причому торги розпочалися між тими, яким і торгуватися, здавалось, не було рації, бо все склалось для них якнайкраще, і їм тільки й лишалось явити самим собі і всій решті українського соціуму конфігурацію з трьох… ні, не пальців, а учасників коаліції. (Утім, думаю, мимовільна згадка про пальці не виникла випадково).
Ось тут, на ДРУГОМУ етапі, виявилося багато цікавих речей. І найперше те, що як тільки скінчився етап ПЕРШИЙ, найуспішніші його учасники (ті, хто подолав тривідсотковий бар’єр) негайно забули про свої щедро-проникливі обіцянки та запевнення, медом яких зваблювали «продавальних». Різко змінилися тон повідомлень і словесний «джентльменський набір», а замість риторики з’явилася дидактика. Ну, а логіка — ця пані взагалі поділася невідь-куди. Та ви самі погляньте!
Скажімо, Народний Союз «Наша Україна» не втомлювався повторювати агітаційно-закличне заклинання «Не зрадь Майдан!» Чотирнадцять відсотків виборців узяли й не зрадили, резонно сподіваючись на порозуміння між усіма тими, хто вивів на той Майдан людей. Але «нашоукраїнці» немовби забули, яким персональним гуртом стояли вони у листопаді — грудні супроти ненависного режиму Кучми. Чи то з пам’яттю щось сталося, чи злякалися другого пришестя жінки з косою (мається на увазі коса на голові, а не в руках). І розпочався торг між своїми, до всього ж — «по-тьомному», подалі від очей і вух «продавальних», які чесно сповнили свій громадянський обов’язок і дали шанс учорашнім помаранчевим і надалі правити країною.
Не менш рішуче налаштованими на торги виявилися й ті, хто йшов на барикади виборчої битви під білим знаменом із зображенням надірваного серця. Ще задовго до більш-менш повної картини результатів виборів лідер блоку БЮТ святкувала друге місце своєї політичної сили як особисту перемогу (над ким?) і стрімголів кинулася піарити потребу негайного підписання тристоронньої угоди про коаліцію демократичних сил у новому парламенті. Судячи з багаторазово повторюваної головною БЮТівкою тези про те, що 26 березня український народ обирає не просто народних депутатів, а нового прем’єра з новими широкими повноваженнями (ширшими, ніж у Президента), Юлії Володимирівні нетерпілося вступити в ті повноваження бодай віртуально, але — вже «тут і зараз».
Останнім часом жінка з косою любить повторювати слова британської королеви, сказані коронованою особою дочці, яка мала виходити за нелюба: «Йди і думай про Британію!» Додаючи від себе: «Ось так і я: думаю передусім про Україну». Якщо в доданому і є правда, то вона полягає в тому, що пані Юля справді думає про Україну, проте неодмінно про таку, в якій прем’єр-міністром є тільки вона й ніхто інший. І торгується за такий варіант коаліції уже й не з азартом, а якоюсь неподоланною затятістю.
А якщо в межах помаранчевої коаліції виникне обґрунтування доречності іншої кандидатури на посаду керівника українського уряду — тоді що, настане край «думанню про Україну»? Судячи з поведінки лідерки БЮТ, саме так воно і є. Тоді взагалі на порожній звук обертається словосполучення «коаліція демократичних сил», бо в жорстко-пресингувальній поведінці Тимошенко демократії геть не знаходиться місця, а використання Юлією Володимирівною цього словосполучення є елементом відверто популістським, розрахованим на зомбування суспільної свідомості та незговірливої сторони переговорного процесу.
Звичайно, не стоїть осторонь торгів і третій учасник гіпотетичної помаранчевої більшості в парламенті — Соціалістична партія на чолі з Олександром Морозом. Соціалісти, здобувши підтримку аж шістьох відсотків виборців, на багато претендувати не мають підстав. Але ж ми знаємо, як товариш Мороз уміє виторговувати максимум, скажімо, тих же міністерських портфелів за мінімуму сприятливих умов. Таких щедрот соціалісти ніколи не діждуться від Партії регіонів, отож їм лишається триматися за помаранчевий колір, що вони й роблять, однак не забувають грати на публіці роль ваговитої і впливової політичної сили, від якої буцімто багато що залежить. На їхню прикрість, уже залежить мало. Ну, хіба трішки більше, ніж від комуністів, для яких нинішня парламентська каденція є однозначно останньою. Отож товаришеві Морозу варто подумати про найближчу п’ятирічну перспективу, щоб на її фініші не випасти з політичного життя взагалі.
І є нарешті ТРЕТІЙ етап торгів. Це коли помаранчеві, навіть утворивши тристоронню помаранчеву коаліцію й визначившись із членами уряду, змушені будуть весь час чимось стримувати навальні спроби Партії регіонів перенести її вплив зі Сходу й Півдня на решту території України. Зважмо: регіонали нині на коні, вони — переконливі переможці виборчих перегонів, а це не тільки окрилює, а й викликає ейфорію, непоборне прагнення розвинути й закріпити успіх. Силою численну й персонально потужну команду Віктора Януковича не візьмеш. Регіоналам треба щось віддавати. В якій кількості та якості — оце й буде каменем спотикання, проте цей камінь завбачливо об’їхати нікому не вдасться. Торги тут будуть — тільки держись! І, схоже, Президент їх не тільки не зініціював, а вже й обережно, здалеку розпочав. Це багатьох насторожує, багатьох дратує й наштовхує на роздуми про зрадливість чи недалекоглядність Віктора Ющенка. Але такі реалії сьогодення, нові контури якого чітко накреслили вибори. І з ними треба рахуватися. Бо це — не кінець минулого літа, коли регіоналів можна було брати голими руками. Втім, «руки, які не крали», цього зробити не схотіли, та й не змогли. Що їм тепер лишається? Чимраз частіше тиснути руки недавнього непримиренного суперника.
Як бачимо, в політиці все набагато складніше, ніж у арифметиці. І оприлюднені Центрвиборчкомом цифри — то тільки надводна частина айсберга, що ним є суспільно-політичне становище України початку квітня 2006 року. Ми ж, назагал чомусь зорієнтовані винятково на математичні показники надзвичайно складної і не менш трудної для всіх без винятку виборчої епопеї, вимагаємо від політиків дій, що випливають з тих, до певної міри формальних, показників. Але так було й так буде, що воля народу завжди коригувалась «угорі». От тільки б не переграли самі себе і всю країну дійові особи на всеукраїнському торжищі.