«Юрій Єхануров переконаний: «Паростки демократії пустили глибоке коріння!». Ага! Треба ним скористатися. Короткі збори. Рушаю на Броварі, голосувати за місцем прописки. Перевірка списків виборців напередодні засвідчила, що мого прізвища там немає. Голова дільниці заспокоїла: не біда, — треба звернутися до суду, і він за лічені хвилини видасть «постанову», за якою мене, як виборця, буде зареєстровано у додатковому списку. На дільниці цікавлюся, хто видає направлення до суду. Починаються сюрпризи. Виявляється, до суду їхати вже не потрібно. Необхідно звертатися у міськвиконком, де нібито так само «за лічені хвилини» видадуть ту ж «постанову». Отже, наступна точка зачарованого кола — міськвиконком. Кімната №111. Під кабінетом — збуджена юрба. Дехто від збудження вже не має змоги сісти на запропонований стілець. Технологія фальсифікацій доволі знайома: зниклі будинки, гуртожитки, вулиці, окремі люди... Керівник комісії — типова Роза Апфельбаум з крижаним поглядом і неприхованою люттю вимушено вислуховує претензії клятих гоїв, що мають нахабство дошукуватися правди. Вислуховую її сичання. Виявляється, оскільки я не перевірив списки за три дні до виборів, то тепер не маю права голосу (!) «Нє імєєтє !» — запевнила спадкоємиця Мойсея. Стає цікаво. Одна жіночка, яка за кілька днів до виборів перевірила списки, де її прізвище таки було присутнє, вже 26 березня його там не виявила (!!!!!) Вона також права «нє імєєт». Ось він тест на лояльність до влади — перевірка списків. Той, хто перевіряє, обов’язково прийде на вибори, щоб помститися. Ще свіжі у пам’яті минулі президентські перегони. Довжелезні черги виборців під будівлею Броварської окружної комісії: люди, яких кучмівський режим намагався позбавити права голосу, бо знав, що вони нізащо не проголосують за проффесора-шапкодрала. Ці «неблагонадійні», які допомогли помаранчевому режиму прийти до влади, залишилися так само неблагонадійними. Всі, чиї прізвища тоді було внесено у додаткові списки, все одно не могли голосувати і цього разу, тепер уже проти «любих друзів» та «рук, які нічого не крали». Вони автоматично стали ворогами нинішнього режиму, який, по суті, є тим же гнилим кучмівським режимом із незначними змінами владних персоналій. Переконавшись, що «паростки демократії» й справді «пустили глибоке коріння» й піймавши облизня, вертаю на Київ.
По обіді — дзвінок з Броварів. Телефонує старший брат. Приємна новина. Обурені нахабством режиму броварчани, яким відмовили у праві голосу, кількома сотнями взяли в облогу районний суд. Під їхнім тиском, побоюючись штурму, влада змушена була капітулювати. На виборчі дільниці надходить команда дозволити незареєстрованим виборцям голосувати за додатковими списками. Ні з чим незрівнянне відчуття гордості за земляків. У їхніх жилах тече кров легендарного Солов’я-Розбійника, нескореного бунтівника, який ніколи не визнавав влади київського князя. Подорожні, які прямували до Києва, тремтіли від жаху, перетинаючи броварський ліс, де був влаштований блок-пост Солов’я. Знову «дму» на Броварі. Виборча дільниця — місце приємних зустрічей з багатьма знайомими. Разом з давнім друзякою виявляємо цікаве нововведення, новий технологічний прийом «чесної» влади-«клонів». У списку — одразу три Окорокових В.В., одного року народження, одного місяця, але під різними днями, причому «клони» прописані і живуть у сусідньому, також приватному будинку (який став триквартирним !!!) разом з «клонами» господаря-сусіда (!!!!!) Працівники дільниці лише знизують плечима.
Мій старший брат ловить «клона» прямо на місці злочину, коли тип намагався проголосувати за нього. «Хвилинку! А це що за тип?!!!» — обурюється брат. Дільничні працівники знову здивовано зводять брови. «Тип» у цей час завбачливо кудись зникає. Сірьога Підрахуй — відпочиває. Відстоявши понад годину у черзі за додатковими бюлетенями, нарешті здійснюю акт помсти: розшукавши у «простирадлах» УКП та ВО «Свобода» Тягнибока, ставлю відповідні позначки. З почуттям виконаного обов’язку знову вертаю на Київ, де на мене чекають прикуті до ліжка хворі на грип дружина та син. За вікном «маршрутки» — похмурий сірий день. Відчуття безвиході, і будь-яких змін на краще. Перед очима — обридлі образи сусідів-пенсіонерів, невиліковних рабів, з прирослим до шиї ярмом. «Я галасавала за Чєрнавєцкава.» «А я — за Юлю, штоб нє дастацца Януковічу...» Завтра у черзі на ринку вони знову будуть нити і обурюватися цінами, що різко зросли, але ми їм не співчуватимемо. Шкода тих мільйонів наших співвітчизників, які зимовими вечорами й ночами 2004 року мерзли на Майдані, сподіваючись, що виборюють кращу долю. Ті ж, хто приклавши руку до серця, з трибуни Майдану роздавали щедрі обіцянки, знали, що вже завтра, після «революції», ці мільйони людей стануть їхніми ворогами, адже тих обіцянок ніхто виконувати й не збирався. Ніхто не збирався повертати державі награбоване, бандити, які нібито мали сидіти у тюрмах, й надалі продовжують керувати країною, багаті, які мали поділитися з бідними, деруть з них вже не три, а 33 шкури, а Леонід Даніловіч сидить на вкрадених у держави мільярдах і задоволено спостерігає «Україну без Кучми», цілком втішаючись роботою спадкоємця. Консервацію «кучмізму» завершено.
По обіді — дзвінок з Броварів. Телефонує старший брат. Приємна новина. Обурені нахабством режиму броварчани, яким відмовили у праві голосу, кількома сотнями взяли в облогу районний суд. Під їхнім тиском, побоюючись штурму, влада змушена була капітулювати. На виборчі дільниці надходить команда дозволити незареєстрованим виборцям голосувати за додатковими списками. Ні з чим незрівнянне відчуття гордості за земляків. У їхніх жилах тече кров легендарного Солов’я-Розбійника, нескореного бунтівника, який ніколи не визнавав влади київського князя. Подорожні, які прямували до Києва, тремтіли від жаху, перетинаючи броварський ліс, де був влаштований блок-пост Солов’я. Знову «дму» на Броварі. Виборча дільниця — місце приємних зустрічей з багатьма знайомими. Разом з давнім друзякою виявляємо цікаве нововведення, новий технологічний прийом «чесної» влади-«клонів». У списку — одразу три Окорокових В.В., одного року народження, одного місяця, але під різними днями, причому «клони» прописані і живуть у сусідньому, також приватному будинку (який став триквартирним !!!) разом з «клонами» господаря-сусіда (!!!!!) Працівники дільниці лише знизують плечима.
Мій старший брат ловить «клона» прямо на місці злочину, коли тип намагався проголосувати за нього. «Хвилинку! А це що за тип?!!!» — обурюється брат. Дільничні працівники знову здивовано зводять брови. «Тип» у цей час завбачливо кудись зникає. Сірьога Підрахуй — відпочиває. Відстоявши понад годину у черзі за додатковими бюлетенями, нарешті здійснюю акт помсти: розшукавши у «простирадлах» УКП та ВО «Свобода» Тягнибока, ставлю відповідні позначки. З почуттям виконаного обов’язку знову вертаю на Київ, де на мене чекають прикуті до ліжка хворі на грип дружина та син. За вікном «маршрутки» — похмурий сірий день. Відчуття безвиході, і будь-яких змін на краще. Перед очима — обридлі образи сусідів-пенсіонерів, невиліковних рабів, з прирослим до шиї ярмом. «Я галасавала за Чєрнавєцкава.» «А я — за Юлю, штоб нє дастацца Януковічу...» Завтра у черзі на ринку вони знову будуть нити і обурюватися цінами, що різко зросли, але ми їм не співчуватимемо. Шкода тих мільйонів наших співвітчизників, які зимовими вечорами й ночами 2004 року мерзли на Майдані, сподіваючись, що виборюють кращу долю. Ті ж, хто приклавши руку до серця, з трибуни Майдану роздавали щедрі обіцянки, знали, що вже завтра, після «революції», ці мільйони людей стануть їхніми ворогами, адже тих обіцянок ніхто виконувати й не збирався. Ніхто не збирався повертати державі награбоване, бандити, які нібито мали сидіти у тюрмах, й надалі продовжують керувати країною, багаті, які мали поділитися з бідними, деруть з них вже не три, а 33 шкури, а Леонід Даніловіч сидить на вкрадених у держави мільярдах і задоволено спостерігає «Україну без Кучми», цілком втішаючись роботою спадкоємця. Консервацію «кучмізму» завершено.