Олександр САРАТСЬКИЙ: «НИНІ ДЖЕРЕЛОМ ВЕЛИЧЕЗНОГО МУЗИЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ Є КРАЇНИ СХІДНОЇ ЄВРОПИ, В ПЕРШУ ЧЕРГУ, УКРАЇНА…»

28 лютого в Колонному залі Національної філармонії України відбувся концерт знаного українського піаніста, композитора і аранжувальника Олександра Саратського «Фантазія в джазових тонах».

          Цьогоріч в концерті взяв участь заслужений академічний симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України під керівництвом художнього керівника, головного диригента, заслуженого діяча мистецтв України Володимира Шейка. Зі сцени Колонного залу імені Миколи Лисенка звучали твори Олександра Саратського: Концерт для фортепіано і симфонічного оркестру на теми творів Ісаака Дунаєвського, якому 18 січня виповнилося б 105 років.
          Музика для сорокап’ятирічного Олександра Саратського є неначе другим диханням. І було б дивно, якби він не обрав саме цю духовну стихію, адже виріс у сім’ї, де звучала професійна музика. Закінчив музичну школу по класу скрипки, потім Київське музичне училище імені Рейнольда Глієра як теоретик і Ленінградську консерваторію імені Миколи Римського-Корсакова як музикознавець. Спектр його музичних уподобань надзвичайно широкий — джаз, рок, поп, фолк, класика… Згадуючи визначення М. Римського-Корсакова про те, що «немає поганих жанрів, а є погані музиканти», митець вважає кожен вид, жанр, стиль за оригінальний. Віддаючи шану неперевершеному Вольфгангу-Амадею Моцарту, у фіналі свого концерту F-dur, фортепіанна партія якого вирішена в імпровізаційній манері, композитор «поспілкувався» з моцартівськими темами.
— Пане Олександре, чому Ви нині обрали для музичного діалогу саме оркестр Національної радіокомпанії України?
— Володимир Шейко надзвичайно чутливий музикант і диригент, класно працює з оркестром. Мені з ним дуже легко грати. Здається, що ми знайомі не два тижні, а кілька десятків років.
— Ваше визначення української музичної ери сьогодення. Які перспективи розвитку?
— ХХ-те століття було досить багатоплановим. Головне — композитори намагалися, так би мовити, зламати мажорно-мінорну систему. В результаті з’явилася атональність. Проте, фактично, ця спроба виявилася безрезультатною.
          Також нещодавно я зробив для себе відкриття. В музичній школі я читаю музичну літературу. Мій курс поділяється на українську, російську та зарубіжну музику. Припустимо, російську музику можна виділити як окремий сегмент. А от власне зарубіжну треба називати не інакше як німецькою.
До того ж, на початку ХХ століття вдалим відкриттям виявився джаз, який і сьогодні активно взаємодіє з академічною музикою.
          На мою думку, джерелом величезного потенціалу (йдеться про всі види музики) є країни Східної Європи — в першу чергу, Україна, Польща, прибалтійські країни…
— А в чому криється таїна української прадавньої мелодики? Чи можливе її розкодування?
— Я обрав важкий шлях. Скажімо, на основі прадавніх автентичних гуцульських піснеспівів або того ж «Щедрика», використовуючи сучасний музичний шар, можна створити безліч симфоній. Я ж експериментую з музикою, яка несе в собі відбитки ХVIII-ХІХ століть, де закладена українська романсова мелодика, як от — «Ой, чий то кінь стоїть», «Чорні брови, карі очі», а обробку пісні «Ой, у полі два дубки» я вирішив як регтайм. Крім того, ці теми популярні. Я на них виріс. Слухачам завжди цікаво, як українська музика взаємодіє з джазом. Ті ж іноземці прагнуть послухати у виконанні українських музикантів саме український джаз, а не американський.
— Яким є ваше визначення вільної музики?
— Джаз вніс у світову музику те, що було втрачене у ХVIII столітті — в першу чергу, момент імпровізації. Плюс цікаві гармонії, сплав африканської, європейської культур на американській основі. Для мене головне — не повторитися. Так, мені було цікаво пройти школу американського джазу, але навіщо його грати, якщо для цього є американці? Тому намагаюся не втратити самобутності.
— Гіпотетично, чи може нині з’явитися альтернатива джазу?
— Занадто розмитим є нюансирування музичної культури взагалі. Музикант може творити як завгодно, та єдиним джерелом натхнення є народна творчість. Враховуючи досвід попередників, я нині експериментую з джазом.
— Що є пріоритетом у Вашій педагогічній діяльності?
— У Національній музичній академії імені Петра Чайковського я вже другий рік читаю музикознавцям історію джазу, в музичній школі — музичну літературу, запрошують в естрадно-цирковий коледж… Найголовніше — роблю це не заради грошей. Пітерська консерваторія дає хорошу освіту. Проте взаємовідносини між джазом і академічною музикою в Київській консерваторії і досі не визначені. Дуже хотів би, щоб студенти знали джаз зсередини. Тим більше, що я не лише теоретик, а, в першу чергу, музикант, виконавець.
— Незабаром має з’явитися Ваш третій диск…
— В ньому будуть лише обробки українських пісень, деякі увійдуть з другого диску. Третій — записаний на студії звукозапису «Аркадія». А «Щедрик» писався на кількох студіях. Це буде електронна версія, записана на американському синтезаторі «Муг». Всі інші соло я виконував на роялі. Та проблема з виданням, як завжди, банальна — відсутність грошей. Також дозріває четвертий диск, який ми записали з саксофоністом Дмитром Олександровим.
— Що є творчим стрижнем Вашого ансамблю «Два плюс…»?
— По-перше, ми беремо активну участь у фестивалях, багато гастролюємо. Нині збираємося до Росії та Європи. По-друге, намагаємося усіляко заробляти гроші.
— А як же Україна?
— Для того, щоб митця визнали в Україні, він має спочатку прославитися за кордоном або померти. Отож, будемо працювати...