За традицією, на виставах Волицької панує атмосфера взаємовідповідальності: режисер-глядач. І справа навіть не стільки в тому, що вона вкотре репрезентує морально-етичні настанови суспільства. Головне — перед глядачем постає одвічна дилема, яким чином обраний ним шлях відповідатиме особливостям національної ментальності? Чи матимемо ми сили вчасно зрозуміти і попередити себе про небезпечність свободи вибору? Адже зневіра в себе і є відмовою від самого себе.Згадаймо рядки, які промовляв апостол Павло в посланні до коринфян: «Усе мені дозволено, але не все мені на користь…» Отож свобода вибору Юди у драматичній поемі «На полі крові» виявилася жорстокішою і страшнішою за зраду людини, яка бажала і вела лише до добра. Лауреат Державної премії імені Івана Котляревського, актриса Лідія Данильчук виголошує монолог, в якому злилися виправдовувальні судження Юди і цілісний абсолют Прочанина. Актриса занурюється у безмежний світ власного «я» її персонажа, балансуючи між гріхом і безсмертям людської сутності взагалі. Лейтмотивом вистави стає хвора свідомість Юди, яка штовхає його на злочин. А спотворення цієї свідомості відбувається внаслідок зневір’я у справжнє людське «я». Конвульсивна нищівна атака металевої реальності (грошей, майна і т.п.) виявляється дієвішою за нову швидкоплинну дійсність духовного надлюдського життя. Актриса неначе запускає механізм, урухомлюючи страшну історію зради. На кону круглий щит, який «захопило» у свої обійми жовте плетиво і така ж плетена ковдра — ділянка ціною в життя. Це коло одвічних непереборних поразок духу людського, який невідомо для чого спочатку грішить, а потім вигадує собі найстрашніші тортури, неначе спокутуючи гріх. Насправді ж, будь-який гріх є всього лише спотворенням мислення, а вже у такі нетрі дістатися ще нікому не вдавалося… Як сталося, що вигадані знаки почали вирішувати долю людей?.. Актриса, імпровізуючи з гумовою тасьмою, неначе копирсаючись у свідомості, намагається хоча б намацати цю проблему. Та замість цього занурюється все глибше в пекло власної душі її персонажа Юди. На кону дозріває мікроапокаліпсис, який так і не знаходить свого завершення.
У виставі «Одержима» відбувається прокладання шляху від ніцшеанської «рабської покірності й слабкості» до життєствердної дієвості любові-життя. Діалог Міріам (Л. Данильчук) з Месією (В. Губанов) нагадує безрезультатні намагання будь-якого суспільства віднайти істинну свободу, а не лише її змодельований замінник. Ненависть Міріам до ворогів Месії виявляється реальнішою і потужнішою за так звану любов її оточення. Вона непохитна у своїх прагненнях істинної любові до Месії. Актриса створює образ сильної жінки-людства, яке скоріше загине під камінням, ніж змінить спосіб свого мислення. Образ Міріам (Л. Данильчук) є правдивим у своїй неправоті, проте вона виявляється розчавленою силами напівзруйнованих душ суспільного гниття. Данильчук виходить за межі бунтівної сили. Глибинним серцевим нервом вона потрясає чи навіть пронизує розпечені пасовиська людей-духів. Суспільство не в змозі змінити реальність буття, адже воно безсиле вилікувати свою свідомість. Чи може у хворих батьків народитися здорова дитина? І чи варто сподіватися на диво, адже людство ще на початку свого існування нахабно відхрестилося від його розуміння? То до чого ж ми прагнемо?
Фото з вистави «На полі крові»