Не хотілось би робити лідерові блоку «Не так!» зайвої реклами і згадувати його «всує», проте чергові «глибокі думки» Леоніда Макаровича викликали мій небувалий подив.
Суть дискусії полягала в пошуках відповіді на запитання, чи зневажуються в Україні права державної мови (а також інших мов) і чи варто запроваджувати другу державну мову. Сторони зійшлися майже у смертельному герці. З одного боку, зокрема, — голова Української народної партії Юрій Костенко й відомий кіномитець Юрій Ільєнко, з другого — абсолютно неадекватна Наталія Вітренко та нахабний нардеп Добкін.
Але ось на студійному екрані з’являється зображення головного «нетакника», й він рече буквально таке: українська мова в Україні тривалий час зазнавала утисків — і за царів, і за комуністичного правління; за радянщини втілювалася теорія «Єдіний совєцкій народ — єдіний язик»; коли виникла незалежна Україна, то в ній природно державною мовою мала стати українська. «Що було для цього зроблено? — риторично запитує пан Кравчук. І сам же відповідає: — Нічого!» Й тут же хутенько додає: «Але сьогодні ми бачимо практику насильницького запровадження державної мови, закриття російськомовних шкіл невідповідно до національного складу населення, яке проживає на певній території». І, звісно ж, ганьбить чинну владу, яка дозволяє собі таке «свавілля». Через те, на думку одного з чільних есдеків, у нас і в мовному питанні все «Не так!»
Слухаєш — і не можеш второпати: хто це говорить? Струшуєш головою, дивишся на екран — та це ж він, Леонід Кравчук, перший Президент новітньої незалежної України, який відхопив булаву на хвилі небувалого національного піднесення, зумівши заручитися симпатіями лідерів (окрім несхитного В’ячеслава Чорновола) тодішнього могутнього РУХу. То був час, коли Київ і найбільші міста України, десятиліттями лишаючись назагал російськомовними, раптом заговорили по-українському. Прийшла ж довгождана воля! Відчуття господаря на своїй землі! Ми ж — українці! З’явилася унікальна можливість закріпити цей патріотичний злет національного духу, і Президентові нічого не вартувало зробити це на державному рівні, від імені влади.
І що ж він зробив? Відповідь з його уст прозвучала на початку 2006 року в телепрограмі Шустера: «Нічого!» Як мовиться, сам і розписався.
А через дванадцять років після втрати булави пан Кравчук, даруйте, «вилазить» на люди й повчає теперішню владу, як вона має вирішувати мовне питання. Та якби тоді він виявив належну політичну волю, що її ждали від нього десятки мільйонів українців, — в Україні давно б те питання перестало бути предметом дискусій, а найбільше — політичних спекуляцій!
Натомість перший Президент зайнявся втіленням вигаданої ним самим тези (до слова, сьогодні про неї чомусь ніхто й не згадує, а жаль! — було б із кого й за що спитати!): країна багата тоді, коли багаті її громадяни. От він і заповзявся збільшувати кількість багатіїв «на душу населення», не забуваючи, звісно, й про себе. Власне — насамперед про себе. Це якраз за правління Кравчука в Україні започаткувався масовий рух олігархізму (раніше про нього тут і не чули за всі віки!) поруч із небаченим розшаруванням населення за майновим, матеріальним і фінансовим станом. Одні стали власниками заводів, готелів, пароплавів, мартенів, футбольних клубів, а другі (серед цих других опинився практично весь трудящий люд) — власниками геніального винаходу епохи Леоніда Першого, названого в народу кравчучками.
Кравчук не був би Кравчуком, якби й цього разу (маю на увазі згадувану телепередачу щодо мовних проблем) не воздав «і вашим, і нашим». Але якщо його вміння проходити сухим поміж краплями зливи раніше сприймалось як мистецтво найвищої дипломатії, то тепер воно не просто дратує, а викликає неповагу до однієї з дійових осіб сучасної української історії. Можна було б казати про поступове сповзання Кравчука з позицій державотворчих на угодовсько-ліберально-націєбезликі позиції. Але сьогодні вже добре видно, що того затяжного дрейфу просто не було. Бо від самого початку геть у природі не існувало тих державницьких начал у вчинках і теоретизуваннях людини, обтяженої вибором і довірою цілого народу. Та ще й якого народу!
Очевидно, варто зачепити ще один аспект політичної суті Леоніда Макаровича. Коріння цього аспекту тягнуться в минуле, коли товариш Кравчук перебував на посаді головного ідеолога в ЦК Компартії України. Які були ідеологи — така доля і спіткала комуністичну ідею. Відтак ні в якому разі не можна було доручати побудову нової держави вчорашнім політичним банкрутам. Тоді в нас про це ніхто не подумав. От нині й «маємо те, що маємо»!
Суть дискусії полягала в пошуках відповіді на запитання, чи зневажуються в Україні права державної мови (а також інших мов) і чи варто запроваджувати другу державну мову. Сторони зійшлися майже у смертельному герці. З одного боку, зокрема, — голова Української народної партії Юрій Костенко й відомий кіномитець Юрій Ільєнко, з другого — абсолютно неадекватна Наталія Вітренко та нахабний нардеп Добкін.
Але ось на студійному екрані з’являється зображення головного «нетакника», й він рече буквально таке: українська мова в Україні тривалий час зазнавала утисків — і за царів, і за комуністичного правління; за радянщини втілювалася теорія «Єдіний совєцкій народ — єдіний язик»; коли виникла незалежна Україна, то в ній природно державною мовою мала стати українська. «Що було для цього зроблено? — риторично запитує пан Кравчук. І сам же відповідає: — Нічого!» Й тут же хутенько додає: «Але сьогодні ми бачимо практику насильницького запровадження державної мови, закриття російськомовних шкіл невідповідно до національного складу населення, яке проживає на певній території». І, звісно ж, ганьбить чинну владу, яка дозволяє собі таке «свавілля». Через те, на думку одного з чільних есдеків, у нас і в мовному питанні все «Не так!»
Слухаєш — і не можеш второпати: хто це говорить? Струшуєш головою, дивишся на екран — та це ж він, Леонід Кравчук, перший Президент новітньої незалежної України, який відхопив булаву на хвилі небувалого національного піднесення, зумівши заручитися симпатіями лідерів (окрім несхитного В’ячеслава Чорновола) тодішнього могутнього РУХу. То був час, коли Київ і найбільші міста України, десятиліттями лишаючись назагал російськомовними, раптом заговорили по-українському. Прийшла ж довгождана воля! Відчуття господаря на своїй землі! Ми ж — українці! З’явилася унікальна можливість закріпити цей патріотичний злет національного духу, і Президентові нічого не вартувало зробити це на державному рівні, від імені влади.
І що ж він зробив? Відповідь з його уст прозвучала на початку 2006 року в телепрограмі Шустера: «Нічого!» Як мовиться, сам і розписався.
А через дванадцять років після втрати булави пан Кравчук, даруйте, «вилазить» на люди й повчає теперішню владу, як вона має вирішувати мовне питання. Та якби тоді він виявив належну політичну волю, що її ждали від нього десятки мільйонів українців, — в Україні давно б те питання перестало бути предметом дискусій, а найбільше — політичних спекуляцій!
Натомість перший Президент зайнявся втіленням вигаданої ним самим тези (до слова, сьогодні про неї чомусь ніхто й не згадує, а жаль! — було б із кого й за що спитати!): країна багата тоді, коли багаті її громадяни. От він і заповзявся збільшувати кількість багатіїв «на душу населення», не забуваючи, звісно, й про себе. Власне — насамперед про себе. Це якраз за правління Кравчука в Україні започаткувався масовий рух олігархізму (раніше про нього тут і не чули за всі віки!) поруч із небаченим розшаруванням населення за майновим, матеріальним і фінансовим станом. Одні стали власниками заводів, готелів, пароплавів, мартенів, футбольних клубів, а другі (серед цих других опинився практично весь трудящий люд) — власниками геніального винаходу епохи Леоніда Першого, названого в народу кравчучками.
Кравчук не був би Кравчуком, якби й цього разу (маю на увазі згадувану телепередачу щодо мовних проблем) не воздав «і вашим, і нашим». Але якщо його вміння проходити сухим поміж краплями зливи раніше сприймалось як мистецтво найвищої дипломатії, то тепер воно не просто дратує, а викликає неповагу до однієї з дійових осіб сучасної української історії. Можна було б казати про поступове сповзання Кравчука з позицій державотворчих на угодовсько-ліберально-націєбезликі позиції. Але сьогодні вже добре видно, що того затяжного дрейфу просто не було. Бо від самого початку геть у природі не існувало тих державницьких начал у вчинках і теоретизуваннях людини, обтяженої вибором і довірою цілого народу. Та ще й якого народу!
Очевидно, варто зачепити ще один аспект політичної суті Леоніда Макаровича. Коріння цього аспекту тягнуться в минуле, коли товариш Кравчук перебував на посаді головного ідеолога в ЦК Компартії України. Які були ідеологи — така доля і спіткала комуністичну ідею. Відтак ні в якому разі не можна було доручати побудову нової держави вчорашнім політичним банкрутам. Тоді в нас про це ніхто не подумав. От нині й «маємо те, що маємо»!