На такі й подібні запитання якнайкраще нам відповідає його знаменитий «Щоденник» та епістолярна спадщина. Шевченків «Щоденник» (більш відомий всім його нащадкам як «Журнал») — є його автопортрет, намальований не фарбами, а словом. А листи великого поета в час жорстокого заслання — це перегук з рідною землею, його думи, творчі і життєві сподівання.
Будучи в неволі на далекій чужині він звертається в думках до вірних друзів, щирих побратимів: М. Лазаревського, Я. Кухаренка, Б. Залєського, А. Козачковського. Кожний лист поета починається відвертою сповіддю і наріканням на жахливу долю — на заборону писати й малювати. «И при всем этом горе мне строжайше запрещено рисовать что бы то ни было и писать (кроме писем), а здесь так много нового, карнизы так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш, и я одуреваю, когда смотрю на них», — так писав Шевченко 24 жовтня 1847 року до княжни Варвари Рєпніної, своєї близької приятельки. Він познайомився із нею ще 1843 року в Яготині. Тоді Шевченко гостював у привітній і добрій родині князя М. Рєпніна-Волконського. Тарас тоді ж подарував на знак своєї симпатії княжні автопортрет і присвятив поему «Тризна». А дружина князя з теплим материнським серцем піклувалася про юного художника й поета, намагалася влаштувати його вчителем малювання до Київського університету. Пізніше у листах до В. Рєпніної поет часто згадує минулі дні і незабутні зустрічі.
На далекому засланні Т. Шевченко познайомився із польськими, такими ж, як і він, засланцями, борцями із московським пануванням: Ю. Ковальським, Є. Середніцьким, Л. Турно, подружив з Броніславом Залеським. А про свою недолю пише він О. Бодянському і просить його надіслати поштою «Історію Русів» Кониського. Тут же дякує поміщику А. Лизогубу за грошову передачу і за книгу Фоми Кемпійського «Про наслідування Христа». Усі листи поетові допомагав отримувати оренбурзький полковник Герн. Правду кажуть, що світ не без добрих людей. А Шевченко навіть на засланні єднав своїм високим духом і душею різних людей, шукав і знаходив людське милосердя.
Із прибуттям до Новопетровського укріплення нового коменданта І. Ускова поет отримує бажану можливість повернутися до творчості: писати й малювати. Свої щоденні замальовки він від стороннього ока переховує саме в землянці Ускова. Слід сказати, що й дружина коменданта вельми приязно ставилась до невольника-поета, особливо подружив із ним син Ускових юний Дмитрик. І коли раптова смерть забрала цю милу і гарну дитину, Тарас невтішно плакав, а потому допоміг створити і поставити пам’ятник на могилі Дмитрика.
Постійні злидні змушують Шевченка часто-густо продавати свої колоритні малюнки, створені в Новопетровську. Шукаючи заробітку, він надсилає А. Лизогубу та Б. Залєському для продажу свої мальовані шедеври. А щоб не згинути від нудьги, від солдатської муштри і п’яного офіцерського середовища, наш геніальний земляк звертається до найбільших духовних надбань, до книжок. Маючи постійно під рукою лише «Біблію», він просить своїх друзів і знайомих надсилати йому твори світової класики: Шекспіра у перекладах Кетчера та «Одіссею» у перекладі Жуковського. Наскільки важлива була ця посилка, читаємо в листі до Лизогуба 7 березня 1848 року: «Сьогодні неділя, на муштру — не поведуть. Цілісінький день буду переглядать і молитись, щоб Бог послав на довгі дні таку тобі радість, як послав він мені через тебе». У безлюднім степу за Уралом нашого поета піднімає і наснажує творчість Гоголя, Лермонтова, Бодянського, Кернера, Салтикова-Щедріна, Барб’є і Беранже. По-земляцьки, щиро і сердечно він вітає також вихід книжки свого друга Пантелеймона Куліша «Записки о Южной Руси». Цю чудову книгу він отримав од самого автора, а в листах до Я. Кухаренка, А. Маркевича та М. Лазаревського висловлює своє поетичне захоплення: «Такої книги, як «Записки о Южной Руси, я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській літературі».
Там же, на засланні, Тарас Шевченко з особливою настирністю збагачує свої знання з історії рідного краю, студіює літопис Величка, монографію Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький и возвращение Южной Руси к России», «Требник» Петра Могили, «Естетику» польського ідеаліста Кароля Лібельта, захоплюється творчістю Данте і нелегальними виданнями Герцена. Тут же просить свого друга, народного лікаря Андрія Козачковського переслати «Слово о полку Ігоревім», аби самому перекласти сей літопис українською (Шевченковою!) мовою. Вже із цього переліку світової класики ми бачимо під сірою солдатською шинеллю непокірну і світлу людину, прогресивного інтелігента, мудрого Учителя майбутніх поколінь. Його талант і щира людяна душа випромінювали всюди неповторний магнетизм, чарували багатьох людей, вірних друзів, справжніх побратимів. Як тут не згадати щедрого і доброго його опікуна, віце-президента Петербурзької академії мистецтв, графа Федора Толстого, який сприяв поверненню опального поета із заслання. Шевченко розумів і шанував цю благородну душу, а в листі глибокої віддяки до графині Толстої вилив ніжну, наболілу, свою власну душу: «Сестро моя Богу милая, никогда мною невиденная! Чем воздам, чем заплачу тебе за радость, за счастье, которым ты обаяла, восхитила мою бедную тоскующую душу? Слезы! Слезы беспредельной благодарности приношу в твое возвышенное благородное сердце». Повернувшись до Петербурга, Шевченко близько зійшовся з родиною графа Толстого, намалював його портрет. Нам відомий також і портрет, мальований Шевченком з незвичайної людини — негритянського актора Айри Олдріджа, котрий 1858 року гастролював у Петербурзі. Можна тільки здогадуватися, як вони сердечно обнялися, як знайшли прекрасну спільну мову — мову дружби і любові.
На завершення розмови про чудове товариство генія — ще одна яскрава і хвилююча сторінка дружби і єднання двох великих земляків, двох колишніх кріпаків: Тараса Григоровича Шевченка та Михайла Семеновича Щепкіна. Це один з найкращих прикладів мистецького братання вільних і чистих сердець, взаємного визнання та пошанування. А познайомились вони ще 1843 року у Києві. Тарас Шевченко, як відомо, вже випустив у світ свого безсмертного «Кобзаря», а Михайло Щепкін потрясав тодішню всю Росію немеркнучими образами театрального мистецтва. Великому актору наш Кобзар присвятить два відомі твори: поему «Неофіти» та вірш «Заворожи мене, волхве». Тож у час перебування Т. Шевченка в Нижньому Новгороді — по дорозі з заслання — видатний актор приїде, щоб обняти й привітати свого друга. Тут Щепкін візьме участь аж у трьох спектаклях, подарує справжнє свято провінційним театралам та найголовніше: ощасливить своїм теплим, рідним словом земляка-поета. Опісля десятирічного заслання до Шевченка прийде шість радісних днів. З 24 до 29 грудня у «Щоденнику» поета нема жодного рядочка. Він святкував з уславленим артистом свою волю, своє щастя. Тож пізніше у листі до М. Лазаревського розхвильований Тарас Григорович напише: «Приїжджав до мене поколядовать старий М.С. Щепкін, то я опісля його колядки ще й досі ходжу неначе після похмілля. Нехай йому Господь Бог шле добре здоров’я».
Певна річ, у Шевченковім добірнім товаристві не раз була весела чарка, лунали жарти і пісні, які любив співати наш кобзар. Чи не тому сучасні недоріки та бездарні графомани (так звані «шевченколюбці») іноді в бульварній пресі явно натякають на зухвале пияцтво в оточенні Шевченка? Хіба ж то головне в житті і творчості великого поета і художника? Хіба Геній — не Людина? Хіба може говорити про велике пришелепкуватий дурень чи якась мізерія?
У спогадах сучасників і вірних друзів Тарас Шевченко був, насамперед, красивою й мудрою Людиною.
Будучи в неволі на далекій чужині він звертається в думках до вірних друзів, щирих побратимів: М. Лазаревського, Я. Кухаренка, Б. Залєського, А. Козачковського. Кожний лист поета починається відвертою сповіддю і наріканням на жахливу долю — на заборону писати й малювати. «И при всем этом горе мне строжайше запрещено рисовать что бы то ни было и писать (кроме писем), а здесь так много нового, карнизы так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш, и я одуреваю, когда смотрю на них», — так писав Шевченко 24 жовтня 1847 року до княжни Варвари Рєпніної, своєї близької приятельки. Він познайомився із нею ще 1843 року в Яготині. Тоді Шевченко гостював у привітній і добрій родині князя М. Рєпніна-Волконського. Тарас тоді ж подарував на знак своєї симпатії княжні автопортрет і присвятив поему «Тризна». А дружина князя з теплим материнським серцем піклувалася про юного художника й поета, намагалася влаштувати його вчителем малювання до Київського університету. Пізніше у листах до В. Рєпніної поет часто згадує минулі дні і незабутні зустрічі.
На далекому засланні Т. Шевченко познайомився із польськими, такими ж, як і він, засланцями, борцями із московським пануванням: Ю. Ковальським, Є. Середніцьким, Л. Турно, подружив з Броніславом Залеським. А про свою недолю пише він О. Бодянському і просить його надіслати поштою «Історію Русів» Кониського. Тут же дякує поміщику А. Лизогубу за грошову передачу і за книгу Фоми Кемпійського «Про наслідування Христа». Усі листи поетові допомагав отримувати оренбурзький полковник Герн. Правду кажуть, що світ не без добрих людей. А Шевченко навіть на засланні єднав своїм високим духом і душею різних людей, шукав і знаходив людське милосердя.
Із прибуттям до Новопетровського укріплення нового коменданта І. Ускова поет отримує бажану можливість повернутися до творчості: писати й малювати. Свої щоденні замальовки він від стороннього ока переховує саме в землянці Ускова. Слід сказати, що й дружина коменданта вельми приязно ставилась до невольника-поета, особливо подружив із ним син Ускових юний Дмитрик. І коли раптова смерть забрала цю милу і гарну дитину, Тарас невтішно плакав, а потому допоміг створити і поставити пам’ятник на могилі Дмитрика.
Постійні злидні змушують Шевченка часто-густо продавати свої колоритні малюнки, створені в Новопетровську. Шукаючи заробітку, він надсилає А. Лизогубу та Б. Залєському для продажу свої мальовані шедеври. А щоб не згинути від нудьги, від солдатської муштри і п’яного офіцерського середовища, наш геніальний земляк звертається до найбільших духовних надбань, до книжок. Маючи постійно під рукою лише «Біблію», він просить своїх друзів і знайомих надсилати йому твори світової класики: Шекспіра у перекладах Кетчера та «Одіссею» у перекладі Жуковського. Наскільки важлива була ця посилка, читаємо в листі до Лизогуба 7 березня 1848 року: «Сьогодні неділя, на муштру — не поведуть. Цілісінький день буду переглядать і молитись, щоб Бог послав на довгі дні таку тобі радість, як послав він мені через тебе». У безлюднім степу за Уралом нашого поета піднімає і наснажує творчість Гоголя, Лермонтова, Бодянського, Кернера, Салтикова-Щедріна, Барб’є і Беранже. По-земляцьки, щиро і сердечно він вітає також вихід книжки свого друга Пантелеймона Куліша «Записки о Южной Руси». Цю чудову книгу він отримав од самого автора, а в листах до Я. Кухаренка, А. Маркевича та М. Лазаревського висловлює своє поетичне захоплення: «Такої книги, як «Записки о Южной Руси, я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській літературі».
Там же, на засланні, Тарас Шевченко з особливою настирністю збагачує свої знання з історії рідного краю, студіює літопис Величка, монографію Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький и возвращение Южной Руси к России», «Требник» Петра Могили, «Естетику» польського ідеаліста Кароля Лібельта, захоплюється творчістю Данте і нелегальними виданнями Герцена. Тут же просить свого друга, народного лікаря Андрія Козачковського переслати «Слово о полку Ігоревім», аби самому перекласти сей літопис українською (Шевченковою!) мовою. Вже із цього переліку світової класики ми бачимо під сірою солдатською шинеллю непокірну і світлу людину, прогресивного інтелігента, мудрого Учителя майбутніх поколінь. Його талант і щира людяна душа випромінювали всюди неповторний магнетизм, чарували багатьох людей, вірних друзів, справжніх побратимів. Як тут не згадати щедрого і доброго його опікуна, віце-президента Петербурзької академії мистецтв, графа Федора Толстого, який сприяв поверненню опального поета із заслання. Шевченко розумів і шанував цю благородну душу, а в листі глибокої віддяки до графині Толстої вилив ніжну, наболілу, свою власну душу: «Сестро моя Богу милая, никогда мною невиденная! Чем воздам, чем заплачу тебе за радость, за счастье, которым ты обаяла, восхитила мою бедную тоскующую душу? Слезы! Слезы беспредельной благодарности приношу в твое возвышенное благородное сердце». Повернувшись до Петербурга, Шевченко близько зійшовся з родиною графа Толстого, намалював його портрет. Нам відомий також і портрет, мальований Шевченком з незвичайної людини — негритянського актора Айри Олдріджа, котрий 1858 року гастролював у Петербурзі. Можна тільки здогадуватися, як вони сердечно обнялися, як знайшли прекрасну спільну мову — мову дружби і любові.
На завершення розмови про чудове товариство генія — ще одна яскрава і хвилююча сторінка дружби і єднання двох великих земляків, двох колишніх кріпаків: Тараса Григоровича Шевченка та Михайла Семеновича Щепкіна. Це один з найкращих прикладів мистецького братання вільних і чистих сердець, взаємного визнання та пошанування. А познайомились вони ще 1843 року у Києві. Тарас Шевченко, як відомо, вже випустив у світ свого безсмертного «Кобзаря», а Михайло Щепкін потрясав тодішню всю Росію немеркнучими образами театрального мистецтва. Великому актору наш Кобзар присвятить два відомі твори: поему «Неофіти» та вірш «Заворожи мене, волхве». Тож у час перебування Т. Шевченка в Нижньому Новгороді — по дорозі з заслання — видатний актор приїде, щоб обняти й привітати свого друга. Тут Щепкін візьме участь аж у трьох спектаклях, подарує справжнє свято провінційним театралам та найголовніше: ощасливить своїм теплим, рідним словом земляка-поета. Опісля десятирічного заслання до Шевченка прийде шість радісних днів. З 24 до 29 грудня у «Щоденнику» поета нема жодного рядочка. Він святкував з уславленим артистом свою волю, своє щастя. Тож пізніше у листі до М. Лазаревського розхвильований Тарас Григорович напише: «Приїжджав до мене поколядовать старий М.С. Щепкін, то я опісля його колядки ще й досі ходжу неначе після похмілля. Нехай йому Господь Бог шле добре здоров’я».
Певна річ, у Шевченковім добірнім товаристві не раз була весела чарка, лунали жарти і пісні, які любив співати наш кобзар. Чи не тому сучасні недоріки та бездарні графомани (так звані «шевченколюбці») іноді в бульварній пресі явно натякають на зухвале пияцтво в оточенні Шевченка? Хіба ж то головне в житті і творчості великого поета і художника? Хіба Геній — не Людина? Хіба може говорити про велике пришелепкуватий дурень чи якась мізерія?
У спогадах сучасників і вірних друзів Тарас Шевченко був, насамперед, красивою й мудрою Людиною.