Коли я приїхав, мій товариш — колишній бойовий офіцер-фронтовик, закипаючи від обурення, тицьнув мені в руки аркуш добротного крейдованого паперу, на якому стотисячним тиражем видрукувано звернення голови ради Організації ветеранів України Івана Герасимова до ветеранів війни, праці, військової служби, дітей війни. Угорі на аркуші — напис великими літерами: «ГОДИНА «Ч» — ЧАС ДІЙ!» 
Про що ж ідеться у зверненні й до яких дій закликає чинний нардеп України й голова ветеранської організації, який іще минулого року майже наказував Президентові Ющенку, яким саме має бути відзначення в Києві ювілейного «свята перемоги»? Генерал у відставці Герасимов слізно бідкається (стиль і правопис оригіналу збережено): «З душевним болем спостерігаю як послідовно і методично знищується країна. Падають темпи економічного зростання, докрадаються залишки колись потужного народногосподарського комплексу, створеного нами, людьми старшого покоління, знищується система соціального захисту. Україна все більше приноситься в жертву інтересів США і НАТО. Під істеричні заяви режиму про «голодомор» без війни, без стихійних лих нас стало на 5 мільйонів менше. Ми все більше стаємо чужими на власній землі».
Правда ж, шановний читачу, знайома пісенька? Це ж слова саме з неї щоразу озвучує в парламенті лідер компартійної фракції Петро Симоненко, лякаючи простих людей привидом американського імперіалізму та опудалом «агресивного блоку НАТО». Комуністи-симоненківці давно осідлали коника цинічної брехні, свідомого перекручування фактів і дешевої демагогії. Може, їх і п’янить власноруч виготовлена настоянка на цих трьох компонентах. Але мого товариша-фронтовика від неї нудить. І не тільки його одного. Втім, повернімося до процитованого уривка із звернення «ГОДИНА «Ч» — ЧАС ДІЙ!» Що ми в ньому бачимо? Ту ж саму брехню й демагогію.
Головний ветеран побивається залишками народногосподарського комплексу, «створеного нами, людьми старшого покоління». Даруйте, це генерал Герасимов власними кривавими мозолями створював той комплекс? Може, він своїми босими ногами утрамбовував холодний бетон у греблю Дніпрогесу, як це робили українські жінки, наживаючи невиліковний ревматизм за якусь нічого не варту грамотку від партноменклатурника? Чи, може, той генерал орав післявоєнні поля, запрігши у плуга худоребру корівчину? Чи, може, пухнув від голоду в 47-му — через два роки після «великої перемоги»? Сьогодні ми добре знаємо, як жилося командирам-«переможцям» упродовж усіх «мирних» років — і за Сталіна, й за Брежнєва, і вже в незалежній Україні за Кравчука та Кучми. Жили — як сир у сметані, мали колосальні пільги, величезні пенсії, нагороди, право вибору місця проживаня, на яке обирали чомусь не узбережжя Охотського моря чи Кольський півострів, не російське Нечорнозем’я чи Сибір, а сонячну й щедру на врожаї Україну. Приїжджали сюди тисячами ешелонів, привозили дітей і онуків, для яких беззастережно вимагали відкриття шкіл та інститутів із російською мовою навчання, домагалися для себе найкращого житла й дачних ділянок, які облаштовували знову ж таки на пільгових правах фронтовиків. І створили тут «п’яту колону» Москви — нахабну, брутальну, малокультурну. Принесли з собою як вищу ознаку «духовності» багатоповерховий матюк і пристрасть до «зеленого змія». І зверхньо, гидливо, прискаленим оком дивились, як стражденно доживають віку вдови полеглих у найстрашнішій із світових боєнь, учиненій сталінщиною, на яку ті герасимови й досі моляться, мов на найсвятішу ікону.
І вони тепер пускають крокодилячу сльозу за «народногосподарським комплексом», до створення якого мають такий же стосунок, як лісовий їжак до зачаття діви Марії! Цинізм, що йому межі немає.
Протягом десятиліть, не відчуваючи найменших нестатків, вони святотатствують над пам’яттю багатомільйонних жертв геноциду, заподіяного нашому народові комуністичними вождями. Ось і генерал Герасимов пише: «Під істеричні заяви режиму про «голодомор»…» Відзначмо собі: постійну увагу Президента до вшанування убієнних тоталітарною системою українців несамовиті «п’ятиколонники» трактують як «істеричні заяви режиму». А голодомор беруть у лапки, тим самим заперечуючи його історичну реальність і його трагічні для України наслідки. І вони ще сміють називатися народними депутатами України? І розказувати нам нашу історію? Доки будемо терпіти це сміття, цих покидьків із психологією тиранів, цих невитруйних шовіністів, цих кров’яних п’явок на тілі народу, до якого вони не належали й належати не можуть? Ми терпимо — тож вони й розперізуються (цитую): «Ми все більше стаємо чужими на власній землі». Чуєте? Наша земля — то вже їхня власна!
Брехня й демагогія — дві сторони однієї медалі. Яскравий приклад — звернення «ветерана № 1», який далі розгортає словоблудство: «…нас стало на 5 мільйонів менше… Не зупинивши цей геноцид, ми втратимо не тільки свою Вітчизну, а й Батьківщину дітей і онуків. І вирішити це завдання ми зобов’язані на майбутніх виборах… Наступила година «Ч», час дій. Зупинити сповзання країни в прірву здатна тільки Комуністична партія України. Саме вона має конкретну, чітку, вивірену програму виходу країни з кризи, загальнонаціонального лідера, здатного згуртувати і повести за собою народ — П.М.Симоненка, необхідний кадровий потенціал, практичний досвід вирішення цього завдання».
Ще одна порція брехні, але вже на маніакально-шизофреїдальному ґрунті. Іншими словами — перед нами суто «клінічний» випадок, на який здоровий глузд ради не має. До чого привела народ компартія з її «кадровим потенціалом» (це Герасимов чи Соломатін — кадри?!) та «практичним досвідом», ми вже бачили протягом десятиліть шляху у «світле майбутнє», а разом з нами й цілий світ, який остаточно зневірився в насаджуваній Кремлем комуністичній ідеології і рішуче засудив її злочинну суть. А що товариш П.М.Симоненко є загальнонаціональним лідером — із цього твердження регочуть навіть цуцики в підворітнях. Послухайте будь-який виступ новітнього «червоного вождя», і ви вже за хвилину відчуєте, яким пронафталіненим пережитком просмерділася його риторична словесна тріскотнява. Безсоромно переповзла вона і в звернення голови ради Організації ветеранів України, який зомбує своїх адресатів: «Тільки Компартія України зарекомендувала себе системним, послідовним захисником інтересів людини праці, а отже пенсіонера, ветерана, інваліда. Прикладів тому безліч».
А й справді — безліч! Пригадаймо бодай те, як симоненківська фракція в парламенті одностайно голосувала за фантастичні пенсії для нардепів (а отже, й для себе). Або як її члени отримували колосальні премії (скажімо, той же Юрій Соломатін публічно визнав факт одержання «соцдопомоги» в сумі 300 000 гривень, але взяття цих грошей, які й не снилися рядовому виборцю, пояснив тим, що має численну сім’ю: ось де рівень «аргументації» по-комуністичному!). Або зважмо, як керівництво компартії реагує на газову війну, оголошену Україні Росією (а жертвами її стануть передусім люди праці, про яких так ревно піклуються ідейні нащадки організаторів геноциду). Та багато інших прикладів можна навести! І всі вони свідчитимуть про одне: комуністичні верховоди ніколи, й нині теж, не були виразниками народних сподівань. Той, хто був «нікєм», а тоді раптом став «всєм», сприймав і сприймає членство в партії як шанс ближче доступитися до ситної годівниці. Це — аксіома, давно доведена історією і сто разів підтверджена сьогоденням.
Але у товаришів герасимових — власні взірці їхнього «самовідданого» захисту інтересів простого люду. Ось один з них — зате який же показовий (цитую із тексту звернення): «Саме Компартія України зупинила марш вояків ОУН-УПА на Хрещатику і залишається вірною ідеалам Великого Жовтня».
У наведених словах — уся облудна суть і того ветеранського руху, від імені якого виступає генерал Герасимов, і самої ідеології симоненківського «розливу», і всіх, хто за найменшої нагоди хапає до рук червоний прапор і біжить цілувати підніжжя кам’яного ідола з простягненою в «комуністичне світле» рукою. Для них ідеали Жовтня — над усі життєві реалії, над існування незалежної України, яка чомусь досі не вчинила суду над катами нації й не вказала їхнім спадкоємцям на своє місце, яке — аж ніяк не у Верховній Раді й не на хрещатицькому параді. Вони, ці реліктові бронтозаври на вільному випасі, моляться на той «Великий Жовтень», який став початком нового, найжорстокішого етапу нищення українського народу. І вони ж пишаються тим, що брутально стали на заваді ході істинних українських патріотів, завдяки чиєму життєвому подвигу Україна здобула незалежність. Та за одне таке визнання у справді правовій країні партія негайно опинилась би поза законом! А у нас — не тільки безборонно поширює свою антиукраїнську (а отже — антидержавну) пропаганду, а ще й претендує на частину місць у парламенті. Де вона має намір знову по-дикунському боротися «проти СОТівської і НАТОвської кабали», валити всі законопроекти, спрямовані на європейську інтеграцію України, тупо виконуючи волю тих, хто щедро годує троянського коня «п’ятої колони». А, власне, симоненківська мішпуха і є тим конем.
Сумно про все це казати, братове! Українофоби й вороги нашої незалежності прагнуть реваншу, усі це бачать — і ніхто не насмілиться дати їм по руках. Невже й справді не зосталося в нас жодного козака «з-поміж мільйона свинопасів», який би «сатрапа в пику затопив»? І невже інформація про розгнузданість противників «режиму» (як атестує чинну владу генерал Герасимов) не доходить до Президента, кабінет якого обставлений такими «заградотрядами», що до Віктора Андрійовича вже й «рідкісна птаха» не долітає? І чому він спокійно слухає іржання троянських коней, які вже й не під стінами української Трої, а в самому її серці, б’ють копитом і видихають клуби гарячої шовіністично-імперської пари?
Тож залишається навести ще одну цитату із звернення «ветерана № 1» і повністю згодитися з нею: «Ми не маємо права на чергову помилку». З тією тільки різницею, що МИ — це українці, патріоти своєї незалежної Вітчизни, якій бажаємо добра і волі, а їхнє комуняцько-генеральське МИ — то агресивна ностальгія за СССРом і отруйний ніж у спину Україні.
Не помилімося ж, братове, хоч цього разу!
Про що ж ідеться у зверненні й до яких дій закликає чинний нардеп України й голова ветеранської організації, який іще минулого року майже наказував Президентові Ющенку, яким саме має бути відзначення в Києві ювілейного «свята перемоги»? Генерал у відставці Герасимов слізно бідкається (стиль і правопис оригіналу збережено): «З душевним болем спостерігаю як послідовно і методично знищується країна. Падають темпи економічного зростання, докрадаються залишки колись потужного народногосподарського комплексу, створеного нами, людьми старшого покоління, знищується система соціального захисту. Україна все більше приноситься в жертву інтересів США і НАТО. Під істеричні заяви режиму про «голодомор» без війни, без стихійних лих нас стало на 5 мільйонів менше. Ми все більше стаємо чужими на власній землі».
Правда ж, шановний читачу, знайома пісенька? Це ж слова саме з неї щоразу озвучує в парламенті лідер компартійної фракції Петро Симоненко, лякаючи простих людей привидом американського імперіалізму та опудалом «агресивного блоку НАТО». Комуністи-симоненківці давно осідлали коника цинічної брехні, свідомого перекручування фактів і дешевої демагогії. Може, їх і п’янить власноруч виготовлена настоянка на цих трьох компонентах. Але мого товариша-фронтовика від неї нудить. І не тільки його одного. Втім, повернімося до процитованого уривка із звернення «ГОДИНА «Ч» — ЧАС ДІЙ!» Що ми в ньому бачимо? Ту ж саму брехню й демагогію.
Головний ветеран побивається залишками народногосподарського комплексу, «створеного нами, людьми старшого покоління». Даруйте, це генерал Герасимов власними кривавими мозолями створював той комплекс? Може, він своїми босими ногами утрамбовував холодний бетон у греблю Дніпрогесу, як це робили українські жінки, наживаючи невиліковний ревматизм за якусь нічого не варту грамотку від партноменклатурника? Чи, може, той генерал орав післявоєнні поля, запрігши у плуга худоребру корівчину? Чи, може, пухнув від голоду в 47-му — через два роки після «великої перемоги»? Сьогодні ми добре знаємо, як жилося командирам-«переможцям» упродовж усіх «мирних» років — і за Сталіна, й за Брежнєва, і вже в незалежній Україні за Кравчука та Кучми. Жили — як сир у сметані, мали колосальні пільги, величезні пенсії, нагороди, право вибору місця проживаня, на яке обирали чомусь не узбережжя Охотського моря чи Кольський півострів, не російське Нечорнозем’я чи Сибір, а сонячну й щедру на врожаї Україну. Приїжджали сюди тисячами ешелонів, привозили дітей і онуків, для яких беззастережно вимагали відкриття шкіл та інститутів із російською мовою навчання, домагалися для себе найкращого житла й дачних ділянок, які облаштовували знову ж таки на пільгових правах фронтовиків. І створили тут «п’яту колону» Москви — нахабну, брутальну, малокультурну. Принесли з собою як вищу ознаку «духовності» багатоповерховий матюк і пристрасть до «зеленого змія». І зверхньо, гидливо, прискаленим оком дивились, як стражденно доживають віку вдови полеглих у найстрашнішій із світових боєнь, учиненій сталінщиною, на яку ті герасимови й досі моляться, мов на найсвятішу ікону.
І вони тепер пускають крокодилячу сльозу за «народногосподарським комплексом», до створення якого мають такий же стосунок, як лісовий їжак до зачаття діви Марії! Цинізм, що йому межі немає.
Протягом десятиліть, не відчуваючи найменших нестатків, вони святотатствують над пам’яттю багатомільйонних жертв геноциду, заподіяного нашому народові комуністичними вождями. Ось і генерал Герасимов пише: «Під істеричні заяви режиму про «голодомор»…» Відзначмо собі: постійну увагу Президента до вшанування убієнних тоталітарною системою українців несамовиті «п’ятиколонники» трактують як «істеричні заяви режиму». А голодомор беруть у лапки, тим самим заперечуючи його історичну реальність і його трагічні для України наслідки. І вони ще сміють називатися народними депутатами України? І розказувати нам нашу історію? Доки будемо терпіти це сміття, цих покидьків із психологією тиранів, цих невитруйних шовіністів, цих кров’яних п’явок на тілі народу, до якого вони не належали й належати не можуть? Ми терпимо — тож вони й розперізуються (цитую): «Ми все більше стаємо чужими на власній землі». Чуєте? Наша земля — то вже їхня власна!
Брехня й демагогія — дві сторони однієї медалі. Яскравий приклад — звернення «ветерана № 1», який далі розгортає словоблудство: «…нас стало на 5 мільйонів менше… Не зупинивши цей геноцид, ми втратимо не тільки свою Вітчизну, а й Батьківщину дітей і онуків. І вирішити це завдання ми зобов’язані на майбутніх виборах… Наступила година «Ч», час дій. Зупинити сповзання країни в прірву здатна тільки Комуністична партія України. Саме вона має конкретну, чітку, вивірену програму виходу країни з кризи, загальнонаціонального лідера, здатного згуртувати і повести за собою народ — П.М.Симоненка, необхідний кадровий потенціал, практичний досвід вирішення цього завдання».
Ще одна порція брехні, але вже на маніакально-шизофреїдальному ґрунті. Іншими словами — перед нами суто «клінічний» випадок, на який здоровий глузд ради не має. До чого привела народ компартія з її «кадровим потенціалом» (це Герасимов чи Соломатін — кадри?!) та «практичним досвідом», ми вже бачили протягом десятиліть шляху у «світле майбутнє», а разом з нами й цілий світ, який остаточно зневірився в насаджуваній Кремлем комуністичній ідеології і рішуче засудив її злочинну суть. А що товариш П.М.Симоненко є загальнонаціональним лідером — із цього твердження регочуть навіть цуцики в підворітнях. Послухайте будь-який виступ новітнього «червоного вождя», і ви вже за хвилину відчуєте, яким пронафталіненим пережитком просмерділася його риторична словесна тріскотнява. Безсоромно переповзла вона і в звернення голови ради Організації ветеранів України, який зомбує своїх адресатів: «Тільки Компартія України зарекомендувала себе системним, послідовним захисником інтересів людини праці, а отже пенсіонера, ветерана, інваліда. Прикладів тому безліч».
А й справді — безліч! Пригадаймо бодай те, як симоненківська фракція в парламенті одностайно голосувала за фантастичні пенсії для нардепів (а отже, й для себе). Або як її члени отримували колосальні премії (скажімо, той же Юрій Соломатін публічно визнав факт одержання «соцдопомоги» в сумі 300 000 гривень, але взяття цих грошей, які й не снилися рядовому виборцю, пояснив тим, що має численну сім’ю: ось де рівень «аргументації» по-комуністичному!). Або зважмо, як керівництво компартії реагує на газову війну, оголошену Україні Росією (а жертвами її стануть передусім люди праці, про яких так ревно піклуються ідейні нащадки організаторів геноциду). Та багато інших прикладів можна навести! І всі вони свідчитимуть про одне: комуністичні верховоди ніколи, й нині теж, не були виразниками народних сподівань. Той, хто був «нікєм», а тоді раптом став «всєм», сприймав і сприймає членство в партії як шанс ближче доступитися до ситної годівниці. Це — аксіома, давно доведена історією і сто разів підтверджена сьогоденням.
Але у товаришів герасимових — власні взірці їхнього «самовідданого» захисту інтересів простого люду. Ось один з них — зате який же показовий (цитую із тексту звернення): «Саме Компартія України зупинила марш вояків ОУН-УПА на Хрещатику і залишається вірною ідеалам Великого Жовтня».
У наведених словах — уся облудна суть і того ветеранського руху, від імені якого виступає генерал Герасимов, і самої ідеології симоненківського «розливу», і всіх, хто за найменшої нагоди хапає до рук червоний прапор і біжить цілувати підніжжя кам’яного ідола з простягненою в «комуністичне світле» рукою. Для них ідеали Жовтня — над усі життєві реалії, над існування незалежної України, яка чомусь досі не вчинила суду над катами нації й не вказала їхнім спадкоємцям на своє місце, яке — аж ніяк не у Верховній Раді й не на хрещатицькому параді. Вони, ці реліктові бронтозаври на вільному випасі, моляться на той «Великий Жовтень», який став початком нового, найжорстокішого етапу нищення українського народу. І вони ж пишаються тим, що брутально стали на заваді ході істинних українських патріотів, завдяки чиєму життєвому подвигу Україна здобула незалежність. Та за одне таке визнання у справді правовій країні партія негайно опинилась би поза законом! А у нас — не тільки безборонно поширює свою антиукраїнську (а отже — антидержавну) пропаганду, а ще й претендує на частину місць у парламенті. Де вона має намір знову по-дикунському боротися «проти СОТівської і НАТОвської кабали», валити всі законопроекти, спрямовані на європейську інтеграцію України, тупо виконуючи волю тих, хто щедро годує троянського коня «п’ятої колони». А, власне, симоненківська мішпуха і є тим конем.
Сумно про все це казати, братове! Українофоби й вороги нашої незалежності прагнуть реваншу, усі це бачать — і ніхто не насмілиться дати їм по руках. Невже й справді не зосталося в нас жодного козака «з-поміж мільйона свинопасів», який би «сатрапа в пику затопив»? І невже інформація про розгнузданість противників «режиму» (як атестує чинну владу генерал Герасимов) не доходить до Президента, кабінет якого обставлений такими «заградотрядами», що до Віктора Андрійовича вже й «рідкісна птаха» не долітає? І чому він спокійно слухає іржання троянських коней, які вже й не під стінами української Трої, а в самому її серці, б’ють копитом і видихають клуби гарячої шовіністично-імперської пари?
Тож залишається навести ще одну цитату із звернення «ветерана № 1» і повністю згодитися з нею: «Ми не маємо права на чергову помилку». З тією тільки різницею, що МИ — це українці, патріоти своєї незалежної Вітчизни, якій бажаємо добра і волі, а їхнє комуняцько-генеральське МИ — то агресивна ностальгія за СССРом і отруйний ніж у спину Україні.
Не помилімося ж, братове, хоч цього разу!