ЗОМБІ В ЗАКОНІ

1. Історія й сьогодення: міф як реальність

Ми — зазомбований і через те нещасний народ. Ще задовго до винайдення психотронної та психотропної зброї нас, українців, зомбували наші сусіди з Півночі, Півдня, Заходу і Сходу. Княгиню Ольгу й князя Володимира зазомбувала Візантія християнською вірою. Богдана Хмельницького — спершу Варшава духом безальтернативного вірнопідданства польській короні (через що, розбивши під Бродами ляське військо і взявши Львів, гетьман, мов останній панський пахолок, злякався самої думки стати чоботом на груди поверженого короля), а згодом міфом про єдиновірство та єдинокровність — інтригантка й зрадниця Москва. Грушевського й Винниченка було зазомбовано оманливою ідеєю здобуття волі для України мирним шляхом (трагедія Крут як уособлення трагедії УНР — пляма більше на їхній совісті, ніж на совісті полковника Муравйова). Українських комуністів-боротьбистів — заморокою ленінської національної політики й «царством свободи» для «сім’ї вільних радянських народів». Уцілілих після всіх більшовицьких геноцидів українців — «жахливим» привидом імперіалізму з його «гнобленням» трудової людини та «брязканням зброєю».

Нарешті ми здобули незалежність! Як мовив наш пророк, «В своїй хаті — своя й правда // І сила, і воля». Здавалося, можна вже й пожити по-людськи. Та де там! Замість створити умови для нормальної праці й цивілізованого життя наші правителі знову зомбують нас чим завгодно і скільки завгодно, а найбільше — виборами. Таке враження, що наше суспільство взагалі не знає іншого способу існування, як тільки від виборів до виборів колотитися, організовуватися в партії та блоки, об’єднуватися й тут же «по-крупному» бити глеки, заготовлені на спільну капусту, викидати шалені гроші на політичну рекламу й дьоготь для намащення воріт супротивника, а головне — постійно жити в електоральному стані, до спазм у мозку забиваючи голови дурманом, за кого ж проголосувати так, аби вже завтра кожен мав у хаті чарівну скатертину-самобранку, а за городом щоб текла молочна річечка з кисільними берегами…

Сьогодні зомбування народу виборами досягло не тільки можливо-уявного апогею, а й небувалої напруги, що загрожує українському соціумові коматозним станом. Поляризація умів і душ за прихильністю до того чи іншого суб’єкта виборчого процесу пролягає чимраз ширшою тріщиною через трудові колективи й навіть родини, руйнує товариські стосунки, призводить до глибоких міжлюдських конфліктів. Історія повторюється (хіба що на значно «вищому» витку спіралі розвитку цивілізації!): як і в часи варварських міжусобиць, брат іде на брата, а син — на батька. І причина криється не в «поганому» батькові, «неслухняному» синові чи в їхній нецивілізованості: вона — в ненастанному, антилюдському й антигуманному зомбуванні їхньої свідомості «вищими» силами, які заправляють країною і йдуть на все для збереження свого керівного статусу. 

2. Наука на панелі
Дивовижно, але про це у нас не говорить ніхто й ніде! Мовчить наука соціологія — та, яка найперша мала б здіймати рейвах і втовкмачувати в по зав’язку натоптані гризнею за владу голови сильних світу сього думку про психічну загрозу нації від надзвичайно надмірної політизації суспільства. Набрала в рот води наука психологія, особливо прикладна її частина. Мала б ударити на сполох і статистика, якби, чесно й добросовісно справджуючи своє призначення, знайомила громаду з даними про жахливі випадки самогубства на ґрунті розчарування внутрішньополітичним життям.

Логічно припустити, що в такі часи «смути» й осмути, через які сьогодні перепливає наш іще доволі вутлий державний кораблик, соціологія мала б набути особливої, першорядної ваги. Але ж ні! — натомість бурхливо фонтанує політологія, чиї слуги (як переконує їхня щоденна практика) балансують між неприховуваним, добре винагороджуваним шаманством і малокваліфікованим нострадамусизмом. Політологів розвелося — як пуголовків у теплій калабані! У природі їхньої діяльності все поставлено з ніг на голову: замість орієнтувати «маленького українця» в непростих суспільно-політичних процесах і промивати людські мізки від намулу агресивно-продажних назагал засобів масової інформації, вони тільки підсилюють ефект «двадцять п’ятого кадру». На підтвердження сказаного досить послухати будь-кого з новітніх тих шаманів — і безпомилково вгадаєте, на користь якої «сили» вони, ненастанно шаманячи, завзято крутять той «двадцять п’ятий кадр».

Ну, і вже геть на дівок з панелі перевелися «лицарі» всіляких центрів та інститутів досліджень громадської думки, що видають рейтинги популярності — кому який потрібен. Як мовиться, за ваші грошики виконаємо будь-яку вашу примху. Це теж інструмент зомбування суспільної свідомості, до всього — наскільки потужний і результативний, настільки й загрозливий для психологічного стану нації. Не завдаючи собі труду усвідомити цю загрозу, з ним не тільки ніхто не бореться, скажімо, на рівні дежави, а й усяк намагається скористатися ним задля власного блага. Зміст відомої кожному школяреві формули Михайла Коцюбинського «для загального добра» з її саркастично-викривальним підтекстом (згадаймо однойменну повість класика) нині доведена до абсурду. У нас «загальним» добром може бути тільки те, що осідає в кишеню олігарха. І є ще добро «конкретне, в натурі»: воно називається «державний бюджет», але насправді конкретика його умовна, бо, по-перше, істинної величини його ніхто з простолюду ніколи не знав і не знає, а по-друге, все одно добра частина його так чи інакше перейде в тіньову економіку й складе оте «загальне», про яке щойно мовилося.

3. Ціна суїциду

Здається, тотальне зомбування мас унеможливило існування більш-менш тверезого погляду на те, що діється сьогодні в Україні. До всього, його жертвами стала не тільки сторона, що на неї спрямовано його дію, а й самі ініціатори та виконавці зомбування. Скажімо, за попередніми прогнозами фахівців, виборча кампанія зразка 2006 року обійдеться всім її учасникам у фантастичну суму — 10 мільярдів американських доларів! Надбанням громадськості стали фантастичні обсяги грошей, викинутих тією чи іншою партією на пропагандистський вітер. І нікого це не дивує, не обурює й не закликає до протидії! Геть нікого: ні у «верхах», ні в «низах». Бо й перші, й другі давно й безнадійно «оброблені» наймирнішою зброєю масового ураження — психотронною.

Якби у нас залишилася бодай одна не ушкоджена цією зброєю голова — вона просто збожеволіла б, почувши про ті не відомо в ім’я чого витрачені 10 мільярдів! На щастя (чи все-таки на жаль?..), у нас іще ніхто від того не втрапив за мури знаменитої київської «Павлівки» чи на Холодну Гору в Харкові. Ну, 10 мільярдів — що ж тут такого… Партії мають — от і тратяться на самих себе. Живемо, отже, у значно багатшій країні, аніж про нас у світі думають чи ми самі уявляємо.

А що ті партії не відкопали власноруч скарби незліченні, не знайшли золото гетьмана Полуботка й не привезли з Марса космічний контейнер із безцінно-коштовним камінням, а нажили капітал, пограбувавши й без того окрадений народ, — це нікого не цікавить. Бо — зазомбовані!

Кажуть, що вибори — ознака й неодмінна риса демократичного суспільства. Гаразд, нехай так. В такому разі спитаймо: демократія — це самоціль, чи суспільний інструмент забезпечення гідного життя для всіх і кожного члена громади? Відповідь очевидна: варіант другий. Тоді чому ж на жодній гілці влади жоден державний ворон не каркне, стурбований тим, що одна з ознак і рис демократичного суспільства кричуще суперечить другій? Що від виборів до виборів у космічну чорну дірку вилітає чимраз більше й більше грошей — як державно-бюджетних, так і «лівих», необрахованих, накопичених десь у тіньовому секторі економіки (бачте, уже навіть узаконено дику термінологію: «тіньовий сектор економіки»!)? Але не каркають ні наші ворони, ні орли-олігархи, ні голуби-парламентарі, ні дрібніше чиновниче птаство, а про електоральних горобців, число яким — тьма в десятому ступені, то й казати вже нічого.

А ви кажете: «Соціологія — наука про суспільство та закони його розвитку» (див. «Словник української мови», Київ, «Наукова думка», 1978 р., т. ІХ, стор. 477). На прикладі сказаного вище можемо скласти правдиве уявлення, наскільки безнадійно відстала сучасна вітчизняна соціологічна думка від вирішення завдань, які власне і є предметом та метою її безпосередньої уваги. 

4. Чи є вихід з безвиході

А тепер — каламбур: чи маємо ми вибір між виборами й іще чимось іншим? Практика того світу, у який ми так прагнемо увійти, ускочити, влізти через вікно, влетіти через кватирку (варіанти нехай кожен продовжить сам), бо він — «цивілізований і демократичний», свідчить: виборам, про які власне мова, альтернативи просто не існує. Не повертатися ж до, скажімо, часів монарших, коли цар Микола ІІ розігнав Думу і першого, й другого, й третього скликань, побачивши, що таке демократія і чого від неї можна ждати. Як не вертатися у «благословенну» радянщину з її пародійним «найдемократичнішим» вибором однієї виборної посади з… одного кандидата. Проте, згодьмося, що й сьогоднішній «цирк на дроті», який нам влаштовується з неухильною періодичністю та послідовно поглиблюваною дебілізацією самої суті демократії (сиріч — народовладдя), — хіба то рух чи навіть порух у бік удосконалення нашого суспільного буття, у бік справдження людських сподівань на гідну долю, у бік вивершення духу нації над мізерією земної юдолі?

На превелику прикрість, це питання не стоїть і в силу незліченних причин не може постати перед теперішнім українським соціумом. Але якби воно постало, то (маймо мужність визнати!), опинившись перед необхідністю дати на нього відповідь, наш запалений розум не знайшов би нічого іншого, як пристати до думки: краще бути зазомбованим! З усіх боків краще! І найперше з того боку, що «зазомбований» — те ж саме, що й «неосудний». Один тільки Господь нам суддя! Але до Господа ген як далеко…

Де ж вихід? Його треба шукати. Він є, його не може не бути, бо як у природі на кожен мінус знаходиться свій плюс, так і в суспільстві теоретично все збалансовано. Але, маю переконання, шукати його треба не в чужоземних зразках і прикладах, не на поверхні сліпого й бездумного мавпування так званого «передового досвіду цивілізованого світу» (який він, той світ, цивілізований, коли не годен дати собі раду бодай з проблемою пташиного вірусу, не кажучи вже про, скажімо, міжрелігійні та міжконфесійні протистояння?!), а в поверненні до питомих національних духовних цінностей. Однак спершу маємо роззомбуватися.